26 квітня 2016 р. Справа № 814/4386/15
Категорія: 3 Головуючий в 1 інстанції: Гордієнко Т. О.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Бітова А.І.
- Милосердного М.М.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального районного військового комісаріату м. Миколаєва про визнання протиправним мобілізаційного розпорядження,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Центрального районного військового комісаріату м. Миколаєва про визнання протиправним мобілізаційного розпорядження від 14 серпня 2015 року.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що з 10 серпня 2015 року по 13 серпня 2015 року позивач проходив медичне обстеження у Центральному РВК. Довідка ВЛК свідчить, що ОСОБА_1 , 1972 року народження на підставі статей 45-б та 64 б графи ІІ Розкладу хворіб визнаний непридатним до військової служби в мирний час та обмежено придатний у військовий час.
14 серпня 2015 року позивач отримав мобілізаційне розпорядження, в якому зазначено Команда ЗГО (загон громадської оборони) №1 солдат ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з оголошенням мобілізації зобов'язаний з'явитись у РВК, не чекаючи повістки військового комісаріату.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач всупереч ст. 71 КАС України не довів суду, яку норму права порушив відповідач станом на день виникнення спірних правовідносин, які його права порушенні тим, що йому видано мобілізаційне розпорядження.
Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.
Відповідно до ч.10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані прибувати за викликом районного (міського) військового комісаріату для оформлення військово-облікових документів, приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних; проходити медичний огляд та лікування в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії районного (міського) військового комісаріату; проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі; виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається й діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.
Із цього приводу Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними. Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного Суду України в таких рішеннях: від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011).
Практикою ЄСПЛ сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права.
Верховний Суд України у Постанові №21-620а/14 від 10 лютого 2015 року зазначив, що згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Офіційне тлумачення вказаного положення Конституції України міститься в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, відповідно до пункту 2 якого дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 травня 1997 року №1-зп зазначив, що стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в час. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (абзаци перший і другий пункту 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності тільки за умови, якщо вони; скасовують або пом'якшують відповідальність особи (абзац другий пункту 2 Рішення Конституційного Суду України №6-рп/2000 КСУ від 19 квітня 2000 року). Мета принципу незворотності - блокувати ущемлення прав і свобод людини з боку держави. Така направленість тлумачення цього принципу робить його однією з важливих гарантій захисту від свавілля з боку влади, безпеки людини як громадянина, довіри до державних інституцій. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави.
Статтею 32 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що військовозобов'язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, а також визнані військово-лікарськими комісіями непридатними для військової служби у воєнний час, виключаються з військового обліку і переводяться у відставку.
У відповідності до статті 28 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції, яка діяла на час виповнення позивачу 40 років) визначено, що військовозобов'язані, які перебувають у запасі та мають військові звання рядового, сержантського і старшинського складу, поділяються на розряди за віком: 1) перший розряд - до 35 років; 2) другий розряд: рядовий склад - до 40 років; сержантський і старшинський склад: сержанти і старшини - до 45 років; прапорщики і мічмани - до 50 років. Граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі та у військовому резерві. Зазначена норма Закону, до її змін в послідуючому, не скасована, те не визнана неконституційною в установленому законом порядку.
Згідно з п.3.10 Інструкції з організації ведення військового обліку військовозобов'язаних і призовників в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях і навчальних закладах затвердженою наказом Міністра оборони України від 15 грудня 2010 року №660 та зареєстрованому в Міністерстві Юстиції України 12 березня 2011 року, в особових картках на військовозобов'язаних, які досягли граничного віку перебування в запасі, після проведення чергової звірки з відповідними військовими комісаріатами викреслюються дані про військовий облік і робиться відмітка: "Виключений з військового обліку за віком".
Таким чином, станом на 14 листопада 2012 року, в зв'язку з досягненням позивачем 40 років, закінчився граничний вік перебування позивача в запасі визначений ст. 28 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», в зв'язку з чим відповідач на підставі ст. 32 зазначеного Закону, повинен був виключити позивача з військового обліку і перевести у відставку.
Крім того, закінчення граничного віку перебування позивача в запасі та відповідно підстави зняття його з військового обліку, підтверджуються даними, внесеними у особову картку працівника, відповідно до яких, ОСОБА_1 виключено з військового обліку за віком (а.с.8), яку суд першої інстанції необґрунтовано не взяв до уваги.
Відтак, на момент прийняття оскаржуваного мобілізаційного розпорядження обставини, що відносили б позивача до осіб визначених в п.10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» не існували, а тому зобов'язання позивача з'явитись у РВК, не чекаючи повістки військового комісаріату на підставі вказаного мобілізаційного розпорядження є протиправним.
У зв'язку з викладеним, висновки суду першої інстанції про те, що позивач є військовозобов'язаним, оскільки станом на день виникнення спірних правовідносин змінилось законодавство та правові підстави для зняття з військового обліку, а саме те, що позивач не досяг 60 років, колегія суддів вважає помилковими, оскільки вони не відповідають вище наведеним нормам статей 8 та 58 Конституції України, Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та встановленим обставинам справи.
Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не спростував доводи позивача та не довів правомірність винесеного ним мобілізаційного розпорядження від 14 серпня 2015 року за наявності до часу виникнення спірних правовідносин закінчення граничного віку перебування позивача в запасі та відповідно підстав зняття його з військового обліку.
З урахуванням викладеного, колегія судів вважає, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, у зв'язку з чим, судове рішення відповідно до вимог п.1 ч.1 ст. 202 КАС України, підлягає скасуванню з прийняттям по справі нової постанови про задоволення адміністративного позову.
Керуючись ст. 195, ст. 197, п.3 ч.1 ст. 198, п.1 ч.1 ст. 202, ст. 207, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2016 року скасувати.
Прийняти по справі нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального районного військового комісаріату м. Миколаєва про визнання протиправним мобілізаційного розпорядження задовольнити.
Визнати протиправним мобілізаційне розпорядження Центрального районного військового комісаріату м. Миколаєва від 14 серпня 2015 року, відповідно до якого солдат ОСОБА_1 на підставі Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з оголошенням мобілізації зобов'язаний з'явитись у районний військовий комісаріат, не чекаючи повістки військового комісаріату.
Постанова апеляційного суду набирає чинності через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
М.М. Милосердний