26 квітня 2016 року Чернігів Справа № 825/628/16
Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду Скалозуб Ю.О., за участі секретаря Скугаревої Н.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу
за позовом ОСОБА_1
до Господарського суду Чернігівської області
про зобов'язання вчинити певні дії,-
06.04.2016 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) звернулась до суду з адміністративним позовом до Господарського суду Чернігівської області у якому просить суд зобов'язати Господарський суд Чернігівської області здійснити ОСОБА_1 перерахунок заробітної плати за період з 26.10.2014 по 28.03.2015 включно відповідно до ст. 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 14.10.2014 №1697-VІІ "Про прокуратуру") та за період з 29.03.2015 по 31.12.2015 включно відповідно до ст.147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд") та виплатити її в повному обсязі з урахуванням усіх премій, доплат, надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу.
Обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що бухгалтерією Господарського суду Чернігівської області протиправно здійснювалось нарахування позивачу заробітної плати в період з жовтня 2014 року по серпень 2015 року виходячи із посадового окладу у розмірі 1218грн., в період з 01.09.2015 по 08.09.2015 виходячи із посадового окладу у розмірі 1378 грн., а в період з 09.09.2015 по грудень 2015 року виходячи із посадового окладу у розмірі 2756грн., встановлених постановами Кабінету Міністрів України, які суперечать Закону України "Про судоустрій і статус суддів", котрий є спеціальним щодо даного виду правовідносин та має вищу аніж підзаконні нормативно-правові акти уряду юридичну силу.
Позивач у судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав клопотання, в якому позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив розглянути справу без його участі.
Відповідач у судове засідання також не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав клопотання у якому просив розглянути справу без його участі та зазначив, що Господарський суд Чернігівської області не наділено правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості збільшувати видатки з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача, у зв'язку з чим вважає, що Господарський суд Чернігівської області діяв в межах закону, а його дії є правомірними, оскільки доки не будуть внесені відповідні зміни, застосовуються розміри посадових окладів, передбачені Постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268.
Вважає, що позивач неправомірно визначає суд єдиним відповідачем по справі, оскільки позовна вимога в частині виплати коштів знаходиться в прямій залежності від волевиявлення та дій інших державних органів, які розподіляють кошти державного бюджету, а тому вважає необхідним залучення у якості інших відповідачів по справі Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державну судову адміністрацію України, Державне Казначейство України.
За таких обставин, враховуючи ч. 1 ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути спір по суті, на підставі наявних у справі доказів, без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 07.05.2014 працює на посаді секретаря судового засідання та має 13 ранг державного службовця, що підтверджується довідкою від 01.04.2016 № 06-23/466/16 (а.с. 13).
Посадовий оклад ОСОБА_1 за займаною посадою в період з жовтня 2014 року по вересень 2015 року складав 1218,00 грн., а з 09 вересня 2015 року посадовий оклад позивача виплачувався у сумі 2067,00 грн., у розмірі визначеному Постановою КМУ № 644, що підтверджується копією довідки Господарського суду Чернігівської області довідкою від 01.04.2016 № 06-23/466/16 (а.с. 13).
Дослідивши фактичні обставини справи та надаючи оцінку спірним правовідносинам суд враховує, що згідно з Конвенцією Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, що ратифікована Україною 23.06.1992 (стаття 1), Кодексом законів про працю України (стаття 94), Законом України «Про оплату праці» (стаття 1) термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, та виплачені власником або уповноваженим ним орган (роботодавцем) працівникові за виконану ним роботу.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у статті 4 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року та ратифікованої Україною від 14.09.2006, згідно якої, з метою забезпечення ефективного здійснення права на справедливу винагороду Сторони зобов'язуються визнати право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім'ям достатній життєвий рівень.
Здійснення цих прав досягається шляхом вільного укладання колективних договорів, запровадження встановленого законодавством механізму визначення заробітної плати або вжиття інших заходів, що відповідають національним умовам.
В Основному Законі України держава визначила, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції).
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У свою чергу, частиною 2 статті 8 Закону України "Про оплату праці" встановлено, що умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Натомість частиною 1 статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції від 07.07.2010) передбачено, що розмір заробітної плати, зокрема, працівників апаратів судів визначається законом.
Водночас відповідно до ст. 149 вказаного Закону правовий статус працівників апарату суду визначається Законом України "Про державну службу.
У свою чергу, за змістом ч. 7 ст. 33 Закону України "Про державну службу" умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.
На підставі наведених правових положень Кабінет Міністрів України затвердив Схему посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату вищих спеціалізованих судів, Схему посадових окладів працівників і спеціалістів апарату апеляційних судів, Схему посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих спеціалізованих судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, Схему посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих загальних судів (додатки 44-47 до Постанови Кабінету Міністрів України № 268 від 09.03.2006 у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 700 від 12.05.2007).
При цьому, відповідно до п.1 Постанови Кабінету Міністрів України № 482 від 20.05.2009 коли розмір посадового окладу працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів, що фінансуються з бюджету, нижчий ніж визначений законом розмір мінімальної заробітної плати, посадовий оклад установлюється на рівні відповідного розміру мінімальної заробітної плати, яка, в свою чергу згідно зі ст.8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" становила 1218,00 грн.
З огляду на викладене, особи, які в 2014 році займали посади державних службовців, мали право на посадовий оклад у розмірі 1218,00 грн.
14.10.2014 був прийнятий Закон України "Про прокуратуру", пунктом 5 Прикінцевих положень якого внесено зміни до ч. 1 ст. 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та доповнено її новим абзацом другим, відповідно до якого розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду; посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.
Зазначені зміни набрали чинності 26.10.2014.
Отже, з 26 жовтня 2014 року за працівниками апаратів судів було визнано право на посадові оклади у нових (підвищених) розмірах.
Абзацом же другим підпункту 1 і абзацом третім підпункту 2 пункту 13 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк - внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом України "Про судоустрій і статус суддів".
Водночас у Державному бюджеті України були відсутні кошти на фінансування посадових окладів у таких розмірах, а правові акти, видані на виконання Державного бюджету (кошториси, щомісячні розписи видатків тощо), не передбачали фінансового механізму реалізації згаданого права.
Абзац другий частин першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру" був прийнятий після прийняття Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік". За загальноприйнятим у праві прийомом із усунення колізій між однопредметними законодавчими актами закон, що прийнятий пізніше, має пріоритет над законом, прийнятим раніше. Відтак, перший із названих Законів має пріоритет над другим. А отже, з огляду на принцип законності (пріоритет закону на підзаконними актами) правові акти, що прийняті на виконання Закону про Державний бюджет України на 2014 рік і суперечать Закону України "Про судоустрій і статус суддів", застосуванню не підлягають.
Таким чином, взявши на себе обов'язок із виплати посадових окладів у підвищених розмірах, але при цьому не внісши необхідних змін до закону про Держаний бюджет, держава допустила недобросовісність.
Викладене дозволяє дійти до висновку, що з 26 жовтня 2014 року працівники апаратів судів мають право на посадові оклади у розмірах, визначених абзацом другим частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про прокуратуру".
Виходячи з правової позиції, наведеної в постанові Верховного Суду України від 22.05.2013 (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 31701325), та висловленої Європейським судом з прав людини в рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України", це право підлягає реалізації і захисту незважаючи на те, що Законом про Державний бюджет України на 2014 рік видатків на ці потреби не було передбачено.
З 1 січня 2015 року набрали чинності Закон України від 28.12.2014 р. № 79-VIII, яким внесено зміни до Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 р. № 2456-VI, і Закон України від 28.12.2014 № 80-VIII "Про Державний бюджет України на 2015 рік", якими встановлено, що норми і положення частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Отже, Бюджетний кодекс України із змінами і Закон України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" по-іншому врегульовували відносини в частині визначення розміру посадових окладів працівників апарату судів і, враховуючи, що ці закони були прийняті 28 грудня 2014 року, тобто пізніше, ніж Закон України "Про прокуратуру", то вони мають пріоритет у застосуванні.
Проте делеговане Кабінету Міністрів України з 1 січня 2015 року повноваження щодо визначення розміру посадових окладів працівників апарату судів Уряд виконав лише у вересні 2015 року, прийнявши постанову від 02.09.2015 № 644 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" (набрала чинності з 9 вересня 2015 року), якою внесено зміни в постанову Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 № 268 шляхом затвердження нової схеми посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих (загальних, спеціалізованих) судів залежно від місячного посадового окладу (коефіцієнту від місячного посадового окладу) судді місцевого суду.
А вже з 29 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 12.02.2015 № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", яким Закон України "Про судоустрій і статус суддів" викладено в новій редакції.
В абзаці другому частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 12.02.2015 № 192-VIII закріплено аналогічну норму про те, що розмір заробітної плати працівників апаратів судів, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади. При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.
Наведене положення не передбачає повноважень Кабінету Міністрів України щодо регулювання розміру посадових окладів працівників апаратів судів, а тому зважаючи, що постанова Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 644 є лише підзаконним нормативно-правовим актом та може регулювати лише питання застосування Закону України «Про судоустрій та статус суддів», то відповідно вона не може встановлювати жодні норми, які б суперечили цьому Закону, а тому нарахування заробітної плати працівників апарату суду з урахуванням 50-відсоткового зменшення виходячи з положень підзаконного нормативно-правового акта - знаходиться поза межами правового поля та суперечить нормам Закону України «Про судоустрій та статус суддів», які мають вищу юридичну силу. Тим більше, що Основним законом України, норми якого мають найвищу юридичну силу, чітко передбачено, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а не підзаконним нормативним актом (частина четверта статті 43 Конституції).
Зазначена позиція ґрунтується на висновках Європейського суду з прав людини викладених у рішенні у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06), який у п. 54 цього рішення зазначив, що посилання судами на Інструкцію не є доцільним, оскільки, відповідно до статті 23 Декрету (має силу Закону, п. 55 цього рішення), Інструкція може регулювати лише питання застосування Декрету і не може встановлювати жодні норми, які б суперечили цьому правовому акту.
У п. 56 рішення у справі «Щокін проти України» Суд зазначив, що навіть якщо припустити, що тлумачення цих норм національними органами влади було правильним, Суд не задоволений загальним станом національного законодавства, яке існувало на той час з питання, що розглядається у цій справі. Суд зазначає, що відповідні правові акти явно суперечили один одному. У результаті цього національні органи на свій власний розсуд застосували протилежні підходи щодо співвідношення цих правових актів. На думку Суду, відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Також, підпунктом 2 пункту 13 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити в межах своїх повноважень перегляд та скасування нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.
2 березня 2015 року, тобто після прийняття Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", був прийнятий Закон України № 217-VIII "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік". Підпунктом 12 пункту 1 Закону № 217-VIII з абзацу третього пункту 9 Закону про Державний бюджет України на 2015 рік було виключено посилання на частину третю статті 69, статтю 129, частину першу статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", зберігши при цьому загальне посилання на положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Внісши такі зміни, законодавець фактично повторно прийняв абзац третій пункту 9 Закону про Державний бюджет України на 2015 рік, яким Кабінету Міністрів України делеговано право визначати розмір посадових окладів працівників апаратів судів.
Проте Закон України від 02.03.2015 р. № 217-VIII "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" набрав чинності з 13 березня 2015 року, а Закон України від 12.02.2015 р. № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" - з 29 березня 2015 року, тому останній із названих законів почав справляти вплив на розмір посадових окладів працівників апаратів судів з урахуванням положення абзацу третього пункту 9 Прикінцевих положень Закону про Державний бюджет України на 2015 рік: розмір окладів визначався безпосередньо Законом України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд".
За таких обставин, суд приходить до висновку, що з 26 жовтня 2014 року по 28 березня 2015 року заробітна плата позивача та її складові повинна нараховуватись відповідно до абзацу другого частини першої статті 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про прокуратуру» та за період з 29 березня по 31 грудня 2015 року тільки відповідно до абзацу другого частини першої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», оскільки нормативно-правовим актом, який має найвищу юридичну силу гарантовано конституційне право громадянина України на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а тому, застосування Господарським судом Чернігівської області підзаконного нормативного акта Кабінету Міністрів України, норми якого прямо суперечать нормам Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які мають вищу юридичну силу, при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 заробітної плати є незаконним та протиправним.
Зазначеної правової позиції дотримується Вищий адміністративний суд України, яка була викладена у Постанові Пленуму «Про Довідку щодо результатів вивчення та узагальнення практики застосування адмінсудами положень ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» у спорах щодо визначення розміру заробітної плати працівників апарату судів» від 05.02.2016 № 3, а також у постанові Вищого адміністративного суду від 03 березня 2016 року у справі № К/800/46942/15.
Суд вважає за необхідне зазначити, що статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Таким чином, не нарахувавши та не виплативши позивачу заробітну плату та її складові за спірний період виходячи з розміру посадового окладу, встановленого спеціальною нормою абзацом другим частини першої статті 144 Закону про судоустрій і статус суддів у редакції Закону України «Про прокуратуру» та у статті 147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідач позбавив ОСОБА_1 права на отримання винагороди, яка забезпечує їй і її сім'ї достатній життєвий рівень, яка надана позивачу чинним законодавством України, а тому, серед іншого, зазначене становить порушення права позивача на мирне володіння своїм майном передбачене статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Також, у справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції, про захист прав людини і основоположних свобод, зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними.
Крім цього, у цій же справі Європейський суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, правова позиція, відповідно до якої скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, доплат, надбавок до них, дотримується Верховний Суд України у справах за позовами працівників апаратів судів, що відображено у його постановах від 22.06.2010 по справі № 21-399во10, від 07.12.2012 по справі № 21-977во10, від 03.12.2010 по справі № 21-44а10 та Вищий адміністративний суд України, що відображено в його ухвалах від 28.11.2013 по справі № К-10021/10, від 09.10.2013 по справі № К- 10879/10-с, від 30.05.2013 по справі № К-34251/10.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України).
У своїх висновках Европейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Водночас стаття 1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна (рішення у справах «Ван дер Мюсель проти Бельгії» та «Копеський проти Словаччини»). Особа може заявляти про порушення ст.1 Першого протоколу тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копеський проти Словаччини»).
Принцип захисту легітимних очікувань належить до принципів, що розвивалися судовою практикою Європейського суду з метою контролю за здійсненням влади так, щоб не допустити свавілля та зловживань, з метою захисту від можливих порушень з боку публічної адміністрації, в першу чергу, при реалізації державними органами та посадовими особами дискреційних повноважень.
Факт нарахування заробітної плати ОСОБА_1 у значно меншому розмірі ніж встановлено Законом підтверджуються довідкою від 01.04.2016 № 06-23/466/16 та не заперечується відповідачем.
Щодо клопотання відповідача про залучення у якості інших відповідачів по справі Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного Казначейства України, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України, особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд наголошує, що Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість залучення інших осіб як другого відповідача лише у разі не згоди позивача на заміну відповідача іншою особою (ч. 3 ст. 52 Кодексу адміністративного судочинства України).
При цьому, слід звернути увагу, що клопотань про заміну неналежного відповідача в даній адміністративній справі не надходило, а суд не встановив, що даний позов заявлений не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, а тому відсутні підстави для задоволення клопотання Господарського суду Чернігівської області про залучення у якості інших відповідачів по справі Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного Казначейства України.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що з 26 жовтня 2014 року працівники апарату судів мають право на посадові оклади у розмірах, визначених Законом. Це право підлягає реалізації і захисту, незважаючи на те, що Законом про Державний бюджет України на 2014, 2015 рік видатків на ці потреби не було передбачено.
Обов'язок держави з виплати заробітної плати у відповідному розмірі, підтверджений постановою суду, стає бюджетним зобов'язанням держави і підлягає реєстрації Казначейством України: Казначейство України здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів і відображає їх у звітності про виконання бюджету (частина п'ята статті 48 Бюджетного кодексу України).
У разі невиконання цього зобов'язання протягом поточного бюджетного періоду воно стає бюджетною кредиторською заборгованістю. Бюджетні фінансові зобов'язання за загальним фондом, які залишились неоплаченими на кінець минулого бюджетного періоду (бюджетна кредиторська заборгованість) та обліковуються органами Казначейства за бюджетними програмами, за якими відсутні бюджетні асигнування або обсяг бюджетної кредиторської заборгованості перевищує бюджетні асигнування відповідно до встановлених законом про Державний бюджет України на поточний бюджетний період та/або переданих в установленому порядку бюджетних призначень, відображаються в обліку органами Казначейства у поточному бюджетному періоді після прийняття рішення головним розпорядником бюджетних коштів за погодженням з Міністерством фінансів України щодо визначення бюджетної програми за загальним та/або спеціальним фондами, в межах бюджетних асигнувань якої будуть оплачені бюджетні фінансові зобов'язання, на підставі поданого розпорядником бюджетних коштів Реєстру та/або Реєстру фінансових зобов'язань і відповідних підтвердних документів (абзац другий пункту 2.14 Порядку реєстрації та обліку бюджетних зобов'язань розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 2 березня 2012 № 309).
Отже, у справах щодо нарахування та виплати зарплати працівникам апарату судів предметом спору є акти (діяльність, бездіяльність) суто тих суб'єктів, які були відповідальні за нарахування заробітної плати.
Зазначеної правової позиції дотримується також і Вищий адміністративний суд України у Постанові Пленуму «Про Довідку щодо результатів вивчення та узагальнення практики застосування адмінсудами положень ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» у спорах щодо визначення розміру заробітної плати працівників апарату судів» від 05.02.2016 № 3.
З таких підстав, відсутня необхідність у залученні в якості інших відповідачів по справі Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного Казначейства України, оскільки у спірних правовідносинах виконання обов'язку із виплати заробітної плати покладено саме на Господарський суд Чернігівської області, а тому саме він, як орган, який уповноважений на нарахування та виплату заробітної плати позивачу повинний нести відповідальність від імені держави перед позивачем.
Також необхідно зазначити, що у своїх рішеннях Конституційний Суд України при тлумаченні статті 233 КЗпП України (Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013, п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, Рішення від 15 жовтня 2013 року№ 8-рп/2013, п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013, п. 2.3 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013, Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013) виходив з того, що право особи на отримання заробітної плати повинно бути гарантоване незалежно від строку звернення до суду, а тому, застосування частини третьої статті 99 КАС України у публічних спорах про стягнення заробітної плати (суддівської винагороди, грошового забезпечення тощо) у разі порушення законодавства про оплату праці і, відповідно, обмеження права на звернення до суду місячним строком призведе до дискримінації державних службовців за ознакою місця роботи, оскільки працівники інших установ та організацій, на яких не поширюється частина третя статті 99 КАС України, можуть захистити своє право безстроково.
Водночас відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Частина перша статті 8 КАС України визначає, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Таким чином, під час визначення строку звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (суддівської винагороди, грошового забезпечення тощо) у разі порушення законодавства про оплату праці варто застосовувати частину другу статті 233 КЗпП України.
Аналогічну позицію займає і Науково-консультаційна рада при Вищому адміністративному суді України в Узагальнюючому висновку «Визначення строку звернення осіб, які перебувають на публічній службі, до адмінсуду у справах про стягнення належної їм зарплати у разі порушення законодавства про оплату праці».
Крім того, у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати пункту 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
За таких обставин, враховуючи принцип легітимних очікувань неодноразово викладений у практиці Європейського суду з прав людини, суд вважає за необхідне захистити порушені майнові права позивача, що закріплені у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, Конституції України, Кодексі законів про працю України, Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Законі України «Про оплату праці» та зобов'язати Господарський суд Чернігівської області здійснити ОСОБА_1 перерахунок заробітної плати за період з 26.10.2014 по 28.03.2015 включно відповідно до ст.144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 14.10.2014 №1697-УІІ "Про прокуратуру") та за період з 29.03.2015 по 31.12.2015 включно відповідно до ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 12.02.2015 №192-УІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд") та виплатити її в повному обсязі з урахуванням усіх премій, доплат, надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу.
Таким чином, встановивши, на підставі досліджених доказів та їх правової оцінки, враховуючи статтю 19 Конституції України та частину 1 статті 11, статтей 71, 72 Кодексу адміністративного судочинства України, суд визнав, що відповідачем не надано суду жодного доказу та не було обґрунтовано зміст його дій, що виразились у позбавленні ОСОБА_1 її майна у вигляді заробітної плати визначеної за період з 26.10.2014 по 28.03.2015 ст.144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 14.10.2014 №1697-УІІ "Про прокуратуру") та за період з 29.03.2015 по 31.12.2015 ст. 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 12.02.2015 №192-УІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд"), з точки зору необхідності захисту інтересів суспільства і на умовах, які були передбачені законом або загальними принципами міжнародного права, а тому позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.
Керуючись статей 2, 9, 41, 69-71, 94, 158-163, 167 КАС України, Чернігівський окружний адміністративний суд, -
Позов задовольнити повністю.
Зобов'язати Господарський суд Чернігівської області (ідентифікаційний код 03500068, місцезнаходження: просп. Миру, 20, м. Чернігів, 14000) здійснити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, місце проживання: АДРЕСА_1) перерахунок заробітної плати за період з 26.10.2014 по 28.03.2015 включно відповідно до ст. 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 14.10.2014 №1697-VІІ "Про прокуратуру") та за період з 29.03.2015 по 31.12.2015 включно відповідно до ст.147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд") та виплатити її в повному обсязі з урахуванням усіх премій, доплат, надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу.
Постанова суду набирає законної сили в порядку статей 167, 186 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання її копії. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Суддя Ю.О.Скалозуб