21.04.16р. Справа № 904/2029/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСТ ОЙЛ ГРУП", м. Луцьк
до В-1: Приватного підприємства "СОТЛАЙН", м.Дніпропетровськ
В-2: Товариства з обмеженою відповідальністю "БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ ЕНЕРГОПРОСТІР", м.Дніпропетровськ
про визнання договору поруки №б/н від 01.11.13р. недійсним
Суддя Петренко Н.Е.
секретар судового засідання Шевцова В.В.
Представники:
від позивача: не з'явився
від відповідачв-1: ОСОБА_1, представник за довіреністю № б/н від 20.04.16р.
від відповідача-2: ОСОБА_2, представник за довіреністю № б/н від 06.01.16р.;
ОСОБА_3, представник за довіреністю № б/н від 06.01.16р.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕСТ ОЙЛ ГРУП" (далі - позивач) звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою Приватного підприємства "СОТЛАЙН" (далі - відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ ЕНЕРГОПРОСТІР" (далі - відповідач-2) про визнання договору поруки № б/н від 01.11.13р. недійсним.
Ухвалою господарського суду від 25.03.16р. порушено провадження у справі, прийнято позовну заяву та призначено справу до розгляду в засіданні на 21.04.16р.
21.04.16р. у судове засідання повноважний представник позивача не з'явився, витребувані документи до суду не надав. Жодних пояснень щодо причини неявки або інших клопотань до господарського суду не надходило. Про день, час та місце розгляду справи позивач повідомлений належним чином, що підтверджує повідомлення про вручення поштового відправлення.
Враховуючи зазначене, господарський суд прийшов до висновку про те, що повноважний представник позивача у судове засідання не з'явився та не подав витребувані судом документи без поважних причин, у зв'язку з чим суд вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні без участі повноважного представника позивача за наявними в ній матеріалами.
В свою чергу, повноважні представники відповідача-1 та відповідача-2 заявлені позовні вимоги не визнали та просили суд відмовити позивачу в їх задоволенні у повному обсязі, про що також зазначено у відзивах, які долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 21.04.16р. оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення, згідно зі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши матеріали справи, подані документи та заслухавши пояснення повноважних представників відповідача-1 та відповідача-2, господарський суд, -
05.03.12р. між позивачем та відповідачем-2 було укладено Договір генерального підряду № 24, відповідно до умов якого відповідач-2 зобов'язується за завданням позивача на свій ризик з залученням власних матеріалів та з матеріалів, наданих позивачем, вартість яких включена у договірну ціну по Договору, виконати комплекс робіт по будівництву Об'єкту, на земельній ділянці за адресою: Донецька обл., Красноармійський р-н, на території Першотравневої сільської ради та монтажу обладнання, згідно проектної документації позивача, в межах погодженої Договірної ціни на проведення робіт та здати збудований об'єкт спільно з позивачем ОСОБА_4 комісії і ввести його в експлуатацію, а позивач зобов'язується прийняти та оплатити вартість виконання повного комплексу робіт.
01.11.13р. між відповідачем-1 та відповідачем -2 було укладено Договір поруки, відповідно до умов п. 1.1. якого, в порядку та на умовах, визначених цим Договором, відповідач-1 поручається перед відповідачем-2 за виконання обов'язків позивача перед відповідачем-2 за Договором генерального підряду від 05.03.14р. № 24 (далі - Основний Договір), який був укладений між відповідачем-2 та позивачем, в частині оплати за виконанні роботи чи надані послуги.
За приписами п. 1.2. Договору підряду, відповідальність відповідача-1 перед відповідачем-2 є обмеженою. Розмір відповідальності відповідача-1 складає 1 000,00 грн.
Як зазначено у п. 1.3. Договору поруки, підписанням даного договору відповідач-1 підтверджує, що він ознайомлений із змістом вищезазначеного Основного договору.
Положеннями п. 2.1. Договору поруки передбачено, що у разі порушення позивачем обов'язків за Основним договором відповідач-1 відповідає перед відповідачем-2 субсидіарно відносно до позивача, тобто виключно у тому разі, якщо позивач не задовольнить у повному обсязі або частково письмової вимоги відповідача-2 відповідно до п. 3.1. цього Договору.
Відповідно до п. 2.2. Договору поруки, відповідач-1 відповідає перед відповідачем-2 виключно в розмірі, визначеному у п. 1.2. Договору.
У п. 3.1. Договору поруки зазначено про те, що у разі невиконання позивачем умов Основного договору в частині оплати за виконанні роботи чи надані послуги в строки, передбачені Основним договором, відповідач-2 звертається з відповідною письмовою вимогою до позивача.
Якщо позивач не виконає письмову вимогу відповідача-2, передбачену п. 3.1. цього Договору, в строк, що дорівнює 5 банківським дням або виконає її частково, відповідач-1 протягом 5 банківських днів з дня отримання ним відповідної вимоги відповідача-2, зобов'язаний сплатити відповідачу-2 суму визначену у п. 1.2. Договору (п. 3.2. Договору поруки).
Пунктом 3.3. Договору покури передбачено, що моментом сплати суми боргу відповідачем-1 в порядку п. 3.2. цього Договору, є дата зарахування такої суми на рахунок відповідача-2.
Сторони дійшли згоди, що у разі невиконання відповідачем-2 умов п.п. 3.1., 3.2. договору, відповідач-1 звільняється від виконання своїх зобов'язань по даному договору (п. 3.4. Договору поруки).
За приписами п. 4.1.1. Договору поруки відповідач-1 повністю ознайомився з договором, з якого випливає зобов'язання, виконання якого забезпечене порукою за цим Договором, всі умови цього договору йому зрозумілі.
Цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та його скріплення печатками сторін (п. 6.1. Договору поруки).
Як зазначено у п. 6.2. Договору поруки, цей Договір діє до моменту припинення поруки на підставах, визначених ст. 559 Цивільного кодексу України.
Посилаючись на ст.ст. 203, 215, 234, 511, 553, 554, 557, 626 Цивільного кодексу України позивач вважає, що вказаний Договір поруки не спрямований на реальне настання правових наслідків та має бути визнаний недійним, оскільки:
- Підписанням даного Договору поруки відповідач-1 поручився за виконання Договору генерального підряду № 24 від 05.03.12р., загальна вартість робіт якого становить 7 78 9120 грн. на суму 1 000 грн.
- Позивач та відповідач-1 повинні діяти погоджено, враховуючи інтереси один одного. Однак, у зв'язку із неможливістю повідомити відповідача-1 про виконання зобов'язання перед відповідачем-2, оскільки за оспорюваним Договором поруки ані сам відповідач-1, ані його місцезнаходження позивачу були невідомі, застосування вищезгаданої правової норми може призвести до небажаних наслідків для позивача, зокрема, подвійної сплати суми основного зобов'язання (тобто і відповідачу-2 і невідомому відповідачу-1 за зворотною вимогою). Таким чином, оспорюваний Договір поруки створює безпосередній вплив на права та обов'язки позивача.
- Про існування спірного Договору поруки позивач дізнався лише у березні 2016 року після отримання від відповідача-2 позовної заяви про стягнення заборгованості за Основним договором (Договором генерального підряду № 24 від 05.03.12р.).
- Природа поруки полягає у поєднанні волі боржника і поручителя відповідати спільно, а тому порука за договором передбачає волевиявлення як боржника, так і поручителя. При укладанні спірного Договору поруки відповідачі надали певні права відносно позивача, а на позивача відповідно, поклали обов'язок відносно поручителя (відповідача-1) здійснити відшкодування на користь вказаного поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою. Відповідачами не надано доказів отримання від позивача згоди на покладання на нього відповідних обов'язків, що виникли при укладанні спірного Договору поруки, а також відсутні докази, що на виконання правочину (договору поруки) відповідачу-1 були передані майнові права за Договором генерального підряду № 24 від 05.03.12р., укладеним між відповідачем-2 та позивачем, враховуючи, що частина обов'язків за Договором підряду, на момент укладання Договору поруки була вже виконана.
- Для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов:
вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору (так як вже було зазначено відповідач-1 «поручився за виконання» Договору генерального підряду № 24 від 05.03.12р., загальна вартість робіт якого становить 7 789 120 грн. на суму 1 000 грн. А тому, можна зробити висновок, що Договір поруки не спрямований на настання реальних правових наслідків і відповідач-1 ніяким чином не зможе забезпечити виконання зобов'язання позивача перед відповідачем-2 в межах встановленої в Договорі суми поруки);
такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору;
метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором.
Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно.
Таким чином, позивач вважає, що спірний Договір поруки:
- Укладений без згоди на те боржника, тобто позивача;
- Встановлено наявність умислу в укладенні фіктивного спірного Договору поруки, оскільки поручитель, тобто відповідач-1, відповідає в явно непропорційній межі по відношенню до вартості робіт, які обумовлені в Договорі генерального підряду № 24 від 05.03.12р.;
- Даний умисел виник у сторін до моменту укладення договору;
- Жодних правових наслідків за даним договором немає.
Враховуючи вищевикладене, позивач просить суд визнати договір поруки № б/н від 01.11.13р. недійсним.
Відповідач-1 та відповідач-2 заявлені позовні вимоги не визнали та просили суд відмовити позивачу в їх задоволенні у повному обсязі, виходячи з наступного.
Пунктом 2.1. Договору поруки передбачено, що у разі порушення позивачем обов'язків за Основним договором відповідач-1 відповідає перед відповіачем-2 субсидіарно відносно до позивача, тобто виключно у томі разі, якщо позивач не задовольнить у повному обсязі або частково письмової вимоги відповідача-2 відповідно до п. 3.1. цього Договору.
Як зазначають відповідачі, вищевказаний пункт Договору цілком узгоджується з приписами ст.554 Цивільного кодексу України, якою визначено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поряд з цим, відповідачі підкреслюють, що до даних правовідносин необхідно застосовувати ст.619 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення позову - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі. У разі недотримання цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність, заперечення, які він мав проти кредитора.
Тобто, як вважають відповідачі, оспорюваним Договором поруки не встановлено жодних додаткових обов'язків по відношенню до відповідача-1 та даний Договір не може призвести до небажаних наслідків для позивача, зокрема, подвійної сплати суми основного зобов'язання (тобто і кредиторові і поручителю за зворотною вимогою).
Відповідачі звертають увагу суду, що позивач не довів, яким чином оспорюваний Договір поруки порушує (зачіпає) його права та інтереси, а також вважають, що встановлений факт відсутності порушенного права позивача є підставою для прийняття рішення судом про відмову у позові.
Посилаючись на ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України відповідачі вказують про те, що чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Приписами ст. ст. 553, 626 Цивільного кодексу України та умовами Договору генерального підряду, так і оспорюваного Договору поруки не встановлено обов'язок кредитора (відповідача-2) та поручителя (відповідача-1) попереджати боржника (позивача) про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов'язань перед кредитором (відповідачем-2), а волевиявлення боржника (позивача) під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки.
Таким чином, відповідачі вважають, що неповідомлення боржника (позивача) про укладання Договору поруки не є підставою визнання договору недійсним, оскільки такі наслідки законом не передбачені.
Посилаючись на норми ст.ст. 6, 553, 627, 628 Цивільного кодексу України відповідачі зазначають про те, що сторони при укладенні договору можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд та встановити розмір відповідальності за поручителя перед кредитором за виконання зобов'язань боржником як у повному обсязі так і певній його частині.
Відповідачі підкреслюють, що доводи позивача про фіктивність оспорюваного договору також не є доведеними.
Дослідивши наявні матеріали справи, заслухавши пояснення повноважних представників відповідача-1 та відповідача-2, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки:
- Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обовязків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому, ст. 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Закон не забороняє укладання договору поруки на забезпечення виконання зобов'язання, яке може виникнути в майбутньому.
З урахуванням абзацу першого частини другої статті 207, частини першої статті 547 та статті 553 Цивільного кодексу України договір поруки є чинним за умови його укладення у письмовій формі та підписання кредитором і поручителем.
За загальним правилом, волевиявлення боржника щодо укладення договору поруки не є обов'язковим, а відтак у силу статей 203, 215, 553 Цивільного кодексу України відсутність згоди боржника, тобто позивача, не є підставою для визнання недійсним договору поруки, укладеного поручителем та кредитором боржника.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що чинним законодавством України передбачено право відповідача-2 укладати договір поруки на забезпечення виконання.
Аналогічна правова позиція викладена у п. 4.1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.11.14р. № 1.
- Згідно положень ст. 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
За приписами ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
За загальним правилом, договір поруки забезпечує дійсне зобов'язання. Тобто, на момент укладання договору поруки між кредитором та боржником має існувати основне зобов'язання. Разом з тим, цивільним законодавством, забезпечення порукою майбутнього зобов'язання не заборонено.
З урахуванням ст. 207 Господарського кодексу України, статей 547, 553 Цивільного кодексу України, договір поруки є чинним за умови його укладення у письмовій формі та підписання кредитором і поручителем.
Як зазначено у ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Положеннями ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України визначено, що судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
Надавши правову оцінку спірному Договору поруки, господарський суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача, оскільки Договір поруки був підписаний сторонами, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності в силу вільного волевиявлення учасників договору відповідно до статті 627 Цивільного кодексу України, із досягненням згоди щодо всіх істотних умов договору.
- Відповідно до ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
У пункті 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.13р. № 11 зазначено, що фіктивний правочин (стаття 234 Цивільного кодексу України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.
Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.
У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним.
Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.
Досліджуючи матеріали справи у їх сукупності, у тому числі спірний Договір поруки, господарський суд приходить до висновку, що позивачем в силу статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України не надано належних та допустимих доказів притаманності ознак фіктивності Договору поруки, укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2 у справі, як і не надано доказів, яким чином укладення Договору поруки між відповідачами порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки укладення Договору поруки між відповідачами не звільняє позивача від власних обов'язків.
Таким чином, господарський суд вважає, що правові відносини, що виникли між сторонами на підставі спірного Договору поруки відповідають встановленим нормативними актами вимогам щодо договорів, а зміст вказаного договору не суперечить діючому законодавству України та спрямований на реальне настання правових наслідків.
- Виходячи з правової позиції Верховного суду України, що викладена в постанові від 17.09.14р. у справі № 6-53цс14, словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. При цьому зазначене положення не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки.
Висновок Верховного суду, відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Викладене є підставою для відмови у задоволені позову, у зв'язку з чим витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.
Пленум Вищого господарського суду України у п. 9 постанови від 17.05.2011 року № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України", роз'яснив, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.
Аналогічна правова позиція підтримана постановою Вищого господарського суду України від 24.12.2014р. по справі № 904/9428/13, недотримання якої стало підставою скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 11, 12, 203, 207, 215, 234, 553, 547, 627, 638 Цивільного кодексу України, ст.ст. 179, 198 Господарського кодексу України, ст.ст. 4, 32-34, 43-44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд , -
В задоволені позову - відмовити.
Судові витрати по справі покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання і може бути оскаржене протягом цього строку до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.
Повне рішення складено 25.04.16р.
Суддя ОСОБА_5