19.04.2016 року Провадження №2/425/186/16
Справа №425/333/16-ц
місто Рубіжне Луганської області
Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі: головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар - Кравченко Л.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні, у приміщенні Рубіжанського міського суду Луганської області, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності,
ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області з позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1.
Про місце, день та час розгляду справи по суті, сторони повідомлялись належним чином. У судове засідання 19 квітня 2016 року для розгляду справи по суті позивач, представник позивача і відповідач не з'явились. Представник позивача через канцелярію Рубіжанського міського суду Луганської області подала заяву, якою просила розглянути справу без участі позивача та без її участі на підставі наявних у справі доказів, а у випадку неявки відповідача вказала, що не заперечує проти розгляду справи у заочному порядку та ухвалення заочного рішення. Відповідач причини неявки у судове засідання не повідомив, а правом на подачу заперечень та доказів, якими вони обґрунтовуються не скористався.
У зв'язку з повторною неявкою в судове засідання відповідача, який був належним чином повідомлений про проведення судових засідань 01 квітня 2016 року та 19 квітня 2016 року, та від якого заяви про розгляд справи за його відсутністю не надходило і причини неявки ним не повідомлені, а представник позивача не заперечила проти вирішення справи у заочному порядку, розгляд справи здійснювався за відсутності позивача, представника позивача і відповідача, на підставі наявних у справі доказів (у заочному порядку), про що судом була постановлена ухвала без виходу до нарадчої кімнати, та у порядку частини п'ятої статті 209 Цивільного процесуального кодексу України (надалі за текстом - ЦПК України) занесена до журналу судового засідання.
У зв'язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, в силу положень частини другої статті 197 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Позиція позивача полягала у тому, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 09 березня 2005 року, вона придбала у ОСОБА_4 квартиру №14 у будинку №37-в, що розташований по вулиці Мєндєлєєва у місті Рубіжне Луганської області, а також зареєструвала вказаний договір в Бюро технічної інвентаризації Рубіжанської міської ради. За рішенням Рубіжанського міського суду вказана квартира була виділена їй як частина поділеного майна сумісної власності з ОСОБА_2. Однак, через те, що у неї немає рішення суду про визнання за нею права власності на вказану квартиру, вона вимушена звернутись до суду з позовом про визнання права власності.
Суд на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини, та відповідно до них визначив такі правовідносини:
Дев'ятого березня 2005 року, на підставі договору купівлі-продажу, ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_1 купила квартиру № 14, що знаходиться в будинку № 37 -в по вулиці Мєндєлєєва в місті Рубіжне Луганської області (а.с.6-7,11,13). Вказаний договір було посвідчено нотаріально та зареєстровано у Державному реєстрі правочинів (а.с.11,13).
Державним комунальним підприємством «Рубіжанське бюро технічної інвентаризації» 14 квітня 2005 року було прийнято рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_1, про що було внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 12).
Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 26 липня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу та поділ майна - задоволені. Встановлений факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 02 січня 2005 року по 01 вересня 2011 року. Поділено майно, яке є сумісною власністю, та виділено ОСОБА_1 - квартиру АДРЕСА_2. Проте, якщо за ОСОБА_2 було визнано право власності на виділене йому майно, то за ОСОБА_1 - ні (а.с. 14-15).
У лютому 2016 року, ОСОБА_1 забажала продати квартиру АДРЕСА_3 шляхом укладення договору купівлі-продажу, але у посвідченні такого договору їй було відмовлено, у зв'язку із тим, що вказаним рішенням суду, яке набрало законної сили, все майно придбане ОСОБА_1 після 02 січня 2005 року, а тому і означену квартиру, було визнано спільною сумісною власністю, тому їй слід надати письмову згоду ОСОБА_2 на вчинення продажу квартири або рішення суду про визнання за нею права власності (а.с.30).
Саме у зв'язку із цим, ОСОБА_1 через представника звернулась до суду з позовом про визнання права власності (а.с.3-4).
Із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем виникли цивільно-правові відносини у сфері спільної сумісної власності на нерухоме майно, в межах яких, після поділу спільного майна за рішенням суду, власник спірної квартири залишився не визначеним, але позивач вважає власником спірної квартири тільки себе.
Враховуючи визначені судом правовідносини, для вирішення спору, суд застосовує такі норми матеріального і процесуального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:
Положення статті 41 Конституції України гарантують право кожного володіти, користуватись та розпоряджатись своєю власністю.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (який набув чинності для України 11 вересня 1997 року) також передбачає право кожної фізичної особи мирно володіти своїм майном.
На час укладення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу, за яким вона 09 березня 2005 року придбала квартиру №14, що знаходиться в будинку №37-в по вулиці Мєндєлєєва у місті Рубіжне, діяв ОСОБА_5 України «Про власність» положення якого визначали, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном (частина 1 статті 1); суб'єктом права власності в Україні визнаються, у тому числі й громадяни (частина 1 статті 3); майно може належати громадянам на праві спільної (часткової або сумісної) власності (частина 3 статті 3); власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (частина 1 статті 4); власник має право вчиняти щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону (частина 2 статті 4). А частина 4 статті 13 цього закону передбачала, що законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна.
Так, з огляду на загальні положення частини 1 статті 328 та частини 1 статті 334 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла на момент укладення вказаного договору), право власності на майно набувалось із правочинів. Зокрема, у набувача майна за договором, право власності виникало з моменту передання майна, якщо інше не було встановлено договором або законом. Однак спеціальні положення частини 1 статті 657 цього ж кодексу передбачали, що якщо договір про відчуження майна підлягав державній реєстрації, то право власності у набувача, за таким договором, виникало з моменту означеної реєстрації.
А тут, суд бере до уваги положення частини 1 статті 657 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК України) які встановлювали, що договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Що у взаємозв'язку із положеннями статті 190 та частини 1 статті 181 названого кодексу дає зрозуміти, що у цій нормі права мова йшла про договір купівлі-продажу такого виду майна, під яким розуміли земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Тому суд констатує, що на час укладення ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна у вигляді квартири №14, ЦК України був встановлений спеціальний порядок набуття права власності на такий вид майна, і цей порядок передбачав державну реєстрацію договору, з моменту здійснення якої, право власності на майно вважалось набутим покупцем.
Як вже було встановлено судом, означений договір було укладено 09 березня 2005 року. При цьому договір був не тільки нотаріально посвідченим, а й зареєстрованим у Державному реєстрі правочинів під номером 290, приватним нотаріусом ОСОБА_5, одночасно з його нотаріальним посвідченням (а.с.11). Що повністю узгоджується із приписами пункту 5 і 6 «Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року №671 (що вже діяло на момент укладення зазначеного договору). Тому формально, 09 березня 2005 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу стала власником купленої квартири.
Проте, станом на 09 березня 2005 року, діяли положення частини 3 статті 3 Закону України «Про власність» які допускали, що майно може належати громадянам на праві спільної (часткової або сумісної) власності. А положення частини 1 статті 355 ЦК України уточнювали, що на праві спільної власності належало таке майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників).
Разом з цим, діяли також і положення частини 1 статті 74 Сімейного кодексу України які передбачали, що майно, набуте жінкою та чоловіком, що проживали однієї сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою, належало їм на праві спільної сумісної, якщо інше не було встановлено письмовим договором між ними. А частина 2 цієї ж статті передбачала, що на таке майно, поширювались положення глави 8 означеного кодексу. Тобто повною мірою поширювались положення щодо поділу і виділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності.
Рішенням, що набрало законної сили, суд як разі і встановив, що квартира № 14 у будинку № 37-в, розташованого по вулиці Мєндєлєєва у місті Рубіжному Луганської області, яку ОСОБА_1 придбала на підставі договору купівлі-продажу, являється об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зв'язку із тим, що вони власне і проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою, на час набуття квартири. І, з урахуванням наявності у них й інших об'єктів спільної сумісної власності, поділив їх майно, виділивши при цьому вказану квартиру саме позивачу (а.с.15).
На час ухвалення вказаного рішення суду, і набрання ним законної сили діяли положення частини 2 статті 346 ЦК України, які передбачали, що право власності може бути припинене у випадках, встановлених законом. А також положення частини 3 статті 372, частини 3 статті 370 та частини 3 статті 364 ЦК України, які передбачали, що у разі поділу або виділу майна, що є у спільній сумісній власності, між його співвласниками, назване право припиняється. А як наслідок, особа, якій виділено конкретне майно, стає його одноосібним власником і у неї виникає право приватної власності на виділене їй майно.
Таким чином, у зв'язку із набранням 03 грудня 2012 року законної сили рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області, яким було поділено спільне майно ОСОБА_1 та ОСОБА_2, і їй було виділено конкретне майно у вигляді квартири № 14 у будинку № 37-в, розташованого по вулиці Мєндєлєєва у місті Рубіжному Луганської області, вона набула право приватної власності на це майно, оскільки право спільної сумісної власності на нього припинилось внаслідок виділу.
З огляду на положення частини третьої статті 8, частини четвертої статті 13 та частини першої статті 55 Конституції України, держава гарантує будь-якому суб'єкту права власності звернутись до суду за захистом цього права.
Відповідно до положень частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. При цьому, згідно зі статтею 4 цього ж кодексу, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Положеннями пункту 1 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що способом захисту цивільного права може бути його визнання судом. При цьому, з огляду на положення статті 392 цього ж кодексу, позов про визнання права власності може бути подано власником майна, якщо це право не визнається будь-якою іншою особою.
Враховуючи викладене, та те, що право власності позивача на квартиру № 14 у будинку № 37-в, розташованого по вулиці Мєндєлєєва у місті Рубіжному Луганської області не визнається приватним нотаріусом, що підтверджується матеріалами справи, суд вважає, що це право потребує судового захисту, при цьому саме тим способом, яким просить позивач.
Враховуючи це, суд вважає позовні вимоги доведеними, а тому такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
І тому, керуючись статтями 158-198,208,209,212-215 Цивільного процесуального кодексу України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) право приватної власності на квартиру №14 у будинку №37«В», що розташований по вулиці Мєндєлєєва у місті Рубіжне Луганської області.
Заочне рішення може бути оскаржено позивачем шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Луганської області через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом десяти днів з дня отримання копії рішення. Заочне рішення може бути переглянуто Рубіжанським міським судом Луганської області шляхом подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення до цього суду протягом десяти днів з дня отримання копії заочного рішення.
Заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання позивачем апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано, та після закінчення строку для подання відповідачем письмової заяви про перегляд заочного рішення, якщо таку заяву не було подано. У разі подання позивачем апеляційної скарги заочне рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. У разі подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення, якщо його не скасовано, воно набирає законної сили після закінчення строку на подання ним апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. А у разі подання ним апеляційної скарги заочне рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя - Д.С. Коваленко