"14" квітня 2016 р. м. Київ К/800/48510/15
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Головчук С.В. (суддя-доповідач),
Ліпського Д.В.,
Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4
на постанову Окружного адміністративного суду м Києва від 09 вересня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року
у справі за позовом ОСОБА_4 до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - відділ ПВР ДДВС МУЮ) про визнання протиправними дій та скасування постанов,
У червні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання неправомірними дій та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження. В обґрунтування вимог зазначав, що на виконанні у відповідача перебував виконавчий напис нотаріуса від 25 травня 2011 року № 459 про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме : на нерухоме майно, що належало позивачу на праві приватної власності. В цьому виконавчому провадженні державним виконавцем винесено постанову від 11 травня 2012 року № 31295460 про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 13459653,120 грн. Вказує, що 11 листопада 2014 року виконавчий документ повернуто стягувачеві, а постанову про стягнення з боржника виконавчого збору виділено в окреме провадження, у зв'язку з чим 04 листопада 2014 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 45326006. Посилаючись на те, що згідно із Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV) правових підстав для відкриття виконавчого провадження не було, просив суд визнати неправомірними дії відповідачів та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 04 листопада 2014 року № 45326006 з примусового виконання постанови № 31295460.
Постановою Окружного адміністративного суду м Києва від 09 вересня 2015 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року, в позові відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 порушує питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, зокрема норм Закону № 606-XIV. Вказує, що суди не дали належної правової оцінки обставинам справи та наданим доказам і не врахували доводи позивача про те, що останній не мав можливості самостійно та добровільно виконати виконавчий напис нотаріуса, оскільки звернення стягнення на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, реалізується шляхом його продажу з прилюдних торгів, що здійснюється виключно органами державної виконавчої служби.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Судами встановлено, що на виконанні у відділу ПВР ДДВС МУЮ перебувало виконавче провадження ВП №31295460 з виконання виконавчого напису № 459, виданого 25 травня 2011 року нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М.А., про звернення стягнення на нерухоме майно, що належить на праві власності боржнику - ОСОБА_4
Згідно з цим написом № 459 за рахунок коштів, виручених від реалізації у встановленому порядку заставного майна, підлягали задоволенню вимоги ТОВ «Український промисловий банк» в сумі 134 596 531,95 грн.
17 лютого 2012 року державним виконавцем відділу ПВР ДДВС МУЮ прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження № 31295460 та надано боржнику семиденний строк з моменту винесення (отримання) відповідної постанови на її добровільне виконання. В подальшому, 11 травня 2012 року відповідачем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 13459653,20 грн.
Враховуючи те, що реалізація заставного майна не відбулась, а бажання залишити це майно за собою стягувач не заявив, 03 листопада 2014 року старшим державним виконавцем прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві, а постанову про стягнення з боржника виконавчого збору від 11 травня 2012 року ВП №31295460 виділено в окреме провадження. 04 листопада 2014 року відповідачем прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 45326006 з примусового виконання постанови від 11 травня 2012 року про стягнення з ОСОБА_4 13459653,20 грн виконавчого збору.
У квітні 2015 року позивач звернувся до начальника відділу ПВР ДДВС МУЮ із клопотанням про скасування постанови про відкриття виконавчого провадження ВП № 45326006 від 04 листопада 2014 року в порядку статті 83 Закону № 606-XIV. Проте, листом від 14 травня 2015 року № К-6947/2/12 відповідач повідомив, що питання щодо правомірності рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби вирішується в судовому порядку.
Вирішуючи спір та відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що приймаючи постанову про відкриття виконавчого провадження по виконанню постанови про стягнення з ОСОБА_4 виконавчого збору, державний виконавець діяв правомірно та відповідно до Закону № 606-XIV.
Проте, з таким висновком погодитись неможливо.
Частиною 3 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови і порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) та основи організації та діяльності державної виконавчої служби визначались Законом № 606-XIV та Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 (далі - Інструкція), в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин.
Питання щодо стягнення з боржника виконавчого збору та умови, за яких можливе виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження, врегульовані статтею 28 Закону № 606-XIV та пунктом 4.16 Інструкції.
Частиною 2 статті 28 Закону № 606-XIV, в редакції чинній на час виникнення спірних відносин передбачено, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору (частина 7 статті 28 Закону № 606-XIV).
Отже, із змісту наведеної норми видно, що законодавець передбачив дві підстави, за яких можливо окремо відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору - це, зокрема, завершення виконавчого провадження з виконання рішення майнового характеру або закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 цього Закону, якою визначені підстави закінчення виконавчого провадження.
Наведений перелік підстав є вичерпним.
Аналогічні правила встановлені положеннями абзацу 2 пункту 4.16.6 Інструкції, яким передбачено, що виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження допускається в разі винесення постанови про закінчення виконавчого провадження, щодо якого було винесено постанову про стягнення виконавчого збору.
Із змісту постанови про повернення виконавчого документу стягувачеві від 03 листопада 2014 року видно, що виконавчий напис № 459 повернуто стягувачу на підставі пункту 3 частини 1 статті 47 Закону № 606-XIV, а саме: стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення, тобто з підстав, з якими законодавець не пов'язує можливість виділити постанову про стягнення виконавчого збору в окреме провадження.
Отже, підстав для відкриття виконавчого провадження від 04 листопада 2014 року № 45326006 з примусового виконання постанови № 31295460 про стягнення виконавчого збору не було.
Разом з тим, особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби визначені статтею 181 КАС України, відповідно до частини 2 якої, позовну заяву про оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
Згідно із статтею 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
Частиною 1 статті 102 КАС України встановлено, що пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі.
Враховуючи те, що під час вирішення спору суди дійшли помилкового висновку про те, що рішеннями і діями відповідачів не порушено права, свободи та інтереси позивача, питання щодо пропущення ОСОБА_4 строку звернення до суду за захистом порушеного права суди не дослідили та не дали правової оцінки поважності причин його пропуску.
Зазначені обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини 1 статті 220 КАС України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.
Згідно із частиною 2 статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
За таких обставин, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду м Києва від 09 вересня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.
Судді С.В. Головчук
Д.В. Ліпський
Ю.К. Черпак