04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"19" квітня 2016 р. Справа№ 910/15624/15
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Пашкіної С.А.
суддів: Сітайло Л.Г.
Баранця О.М.
За участю представників:
Від позивача - Ніорадзе О.М. ( довір. від 28.12.15);
Від відповідача - Ковальов В.М. ( довір. №36 від 28.01.15);
Від третьої особи 1 - не з'явився;
Від третьої особи 2 - не з'явився;
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Агро - Союз "
на рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2016р.
у справі № 910/15624/15 (суддя Маринченко Я.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Агро- Союз"
до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 1 - ОСОБА_4
2 - ОСОБА_5
про визнання недійсними окремих положень кредитного договору
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.02.2016р. у справі №910/15624/15 у позові відмовлено.
Рішення місцевого господарського суду ґрунтується на тому, що позивач не надав суду належних доказів на підтвердження того, що в момент укладення сторонами договорів не були дотримані вимоги, встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.
Не погоджуючись із вказаним рішення суду позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить Київський апеляційний господарський суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2016р. та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В апеляційній скарзі позивач зазначає про те, що пункт 3.5 кредитного договору встановлює підвищені відсоткові ставки за прострочення повернення кредиту та має всі ознаки господарської санкції, зокрема, пені.
Пункт 3.8 кредитного договору передбачає відповідальність позивача у вигляді застосування до нього додаткових відсоткових пунктів (пені) за порушення вимоги п.4.1 кредитного договору, відповідно до якого позичальник зобов'язувався забезпечити щомісячне спрямування виручки від реалізації у національній та/або іноземній валюті на свої рахунки, відкриті в банку, в обсягах, пропорційних питомій вазі кредитної заборгованості позичальника перед банком у загальному обсязі заборгованості позичальника за кредитним операціями перед іншим банками.
Скаржник зазначає й на порушення судом норм процесуального права, які полягають у тому, що позивачем до суду першої інстанції було подано клопотання про залучення ОСОБА_4 до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, однак у рішенні судом про це не зазначено.
В процесі розгляду апеляційної скарги позивачем заявлено клопотання про залучення ОСОБА_4 до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 05.04.2016р. залучено до участі у справі треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_5, розгляд апеляційної скарги відкладено на 19.04.2016р.
19.04.2016р. в судове засідання апеляційного господарського суду не з'явились треті особи.
Враховуючи те, що треті особи про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчить відмітка на зворотній стороні ухвали від 05.04.2016р., про причини неявки треті особи суд не повідомили, явка учасників судового процесу в судове засідання не визнана обов'язковою, та з урахуванням думки представників сторін щодо розгляду справи у відсутності третіх осіб, судова колегія ухвалила розгляду справи у відсутності третіх осіб.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін судова колегія встановила.
24.10.2011 року між Публічним акціонерним товариством Акціонерний банк "Укргазбанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Агро-Союз", як позичальником, укладено кредитний договір № 5/11/к, за умовами якого банк зобов'язався відкрити позичальнику відновлювану кредитну лінію з загальним лімітом в сумі 20000000,00 грн., а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитними коштами в межах строку кредитування, в розмірі 17 % річних.
Крім того, сторонами неодноразово вносилися зміни та доповнення до кредитного договору шляхом укладення договорів: про внесення змін та доповнень № 1 від 25.11.2011; про внесення змін № 2 від 23.08.2012; про внесення змін та доповнень № 3 від 26.09.2013; про внесення змін та доповнень № 4 від 05.11.2013; про внесення змін та доповнень № 5 від 31.03.2014.
Пунктом 1.1 кредитного договору встановлено базову відсоткову ставку за користування кредитом, а саме:
в межах строку кредитування з 24.10.2011 по 22.08.2012 в розмірі 17 %;
в межах строку кредитування з 23.08.2012 по 25.09.2013 в розмірі 20 %;
в межах строку кредитування з 26.09.2013 по 23.02.2015 в розмірі 22 %.
Згідно з п. 3.5 кредитного договору, за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені кредитним договором (прострочена заборгованість), а саме в період з 24.10.2011 по 22.08.2012 процентна ставка встановлюється в розмірі 22 % річних, в період з 23.08.2012 по 25.09.2013 - процентна ставка встановлюється в розмірі 25 % річних, а починаючи з 26.09.2013 процентна ставка встановлюється в розмірі 27 % річних.
Пунктом 3.8 кредитного договору встановлено, що за взаємною домовленістю сторін, у разі невиконання позичальником умов п. 4.1 кредитного договору, процентна ставка за користування кредитними коштами в межах строку кредитування з 24.10.2011 по 22.08.2012 встановлюється в розмірі 20 % річних, в межах строку кредитування з 23.08.2012 по 25.09.2013 встановлюється в розмірі 23 % річних, в межах строку кредитування з 26.09.2013 по 23.02.2015 в розмірі 25 % річних.
Відповідно до п. 4.1 кредитного договору, позичальник зобов'язаний забезпечити щомісячне спрямування виручки від реалізації у національній та/або іноземній валюті, на свої рахунки, відкриті в банку, в обсягах, пропорційних питомій вазі кредитної заборгованості позичальника перед банком у загальному обсязі заборгованості позичальника за кредитними операціями перед іншими банками.
Доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що положення п.п. 3.5, 3.8 кредитного договору не відповідають вимогам діючого законодавства, зокрема положенням ч.3 ст.346 Господарського кодексу України та ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України, оскільки настання обов'язку позичальника сплатити відсотки за підвищеною відсотковою ставкою безпосередньо пов'язане із порушенням ним грошових зобов'язань за договором, а відтак, має бути розцінене, як стягнення неустойки (пені), в той час як положення п. 4.1 кредитного договору передбачають виконання позичальником не грошового зобов'язання, що унеможливлює застосування до порушника санкції у вигляді стягнення неустойки, не можуть бути покладені судовою колегією в основу рішення з огляду на наступне.
Згідно з ч.1 ст.509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Положеннями ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до положень ст.ст. 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.1 ст.628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Як зазначалось раніше, з моменту укладення сторонами кредитного договору, сторонами неодноразово вносилися зміни та доповнення до умов зазначених договорів.
Судова колегія вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що при укладенні кредитного договору та договорів про внесення змін та доповнень до нього, позичальник ознайомився з їх змістом, порядком та умовами здійснення платежів за договором, погодився з такими умовами договору, що є обов'язковим для виконання, прийнявши на себе ризик настання негативних наслідків невиконання умов договору, зокрема, передбачених п.п. 3.5, 3.8 кредитного договору.
Статтею 345 Господарського кодексу України передбачено, що кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.
Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Статтею 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги.
За таких обставин, встановлення відповідачем та погодження позивачем обов'язку сплати відсотків за іншою (підвищеною) відсотковою ставкою у випадку порушення умов договору, як прояв волі сторін договору, у повній мірі відповідає вимогам діючого законодавства та не має ознак господарської санкція, як зазначає скаржник, пені, оскільки сплата позичальником відсотків за підвищеною відсотковою ставкою у разі порушення умов договору за своєю правовою природою є встановленою договором платою за користування грошовими коштами, а не неустойкою.
Зазначена обставина додатково підтверджується тим фактом, що спірні пункти (п.п. 3.5, 3.8) розміщені у розділі ІІІ кредитного договору, "Умови кредитування", в той час як зобов'язання позичальника зі сплати пені у разі порушення умов договору зафіксоване сторонами у п.6.3 розділу VI кредитного договору, "Відповідальність за неналежне виконання договору".
З огляду на викладене, як обґрунтовано зазначає місцевий господарський суд, положення п.п. 3.5, 3.8 кредитного договору не підлягають узгодженню із нормами глави 49 ЦК України "Забезпечення виконання зобов'язання" та Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".
Щодо доводів позивача про невідповідність положень розділу VII кредитного договору вимогам ч.ч. 4-5 ст. 1056-1 ЦК України слід зазначити наступне.
Відповідно до положень ст. 1056-1 ЦК України, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.
Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.
У разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором.
Як вбачається зі змісту наведених положень, суть застосування змінюваної процентної ставки полягає у наділенні кредитора правом самостійно, із дотриманням погодженої сторонами періодичності, змінювати процентну ставку за кредитним договором.
В той же час, умовами спірного договору передбачено застосування чітко визначеного розміру процентної ставки та можливість підвищення процентної ставки до заздалегідь визначених меж у разі порушення позичальником положень договору «Умови кредитування».
Таким чином, можливість підвищення процентної ставки за умовами спірного договору у повній мірі залежить від волі позичальника. Кредитор, в свою чергу, не наділений правом на самостійну її зміну.
З огляду на викладене, доводи позивача щодо погодження сторонами змінюваної процентної ставки за умовами договору є хибними та матеріалами справи не підтверджені.
Положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
З матеріалів справи вбачається, що при укладенні кредитного договору сторони не були позбавлені права на вільний вибір контрагентів та визначення умов договору, на свій розсуд та з власної волі узгодили умови правочину (п.п.3.5, 3.8) та відповідно, прийняли на себе обов'язок виконання умов укладеного договору.
Щодо порушення судом норм процесуального права, які полягали у тому, що позивачем до суду першої інстанції було подано клопотання про залучення ОСОБА_4 до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, однак у рішенні судом про це не зазначено, з цього приводу судова колегія зазначає про те, що згідно протоколу судового засідання від 16.02.2016р., в клопотанні про залучення третьої особи ухвалено відмовити.
Крім того, частина 2 статті 104 Господарського процесуального кодексу встановлює, що порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення, а частина 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу покладає на апеляційний господарський суд обов'язок перевірити законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Враховуючи викладене, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, рішення Господарського суду міста Києва від 21.12.2015р. не підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст.101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,
1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Агро - Союз "залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду міста Києва від 16.02.2016р. у справі №910/15624/15 залишити без змін.
3.Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/15624/15.
Головуючий суддя С.А. Пашкіна
Судді Л.Г. Сітайло
О.М. Баранець