"11" квітня 2016 р.Справа № 916/457/16
Господарський суд Одеської області у складі:
Судді Зайцева Ю.О.
при секретарі судового засідання Андрущенко С.В.
За участю представників сторін:
Від позивача: не з'явився;
Від відповідача: ОСОБА_1 (довіреність №01/03 від 01.03.2016р.)
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Одеспродкомплекс” до відповідача Державного підприємства Міністерства оборони України „Певденьвійськбуд” про визнання додаткової угоди недійсною, -
СУТЬ СПОРУ: 29.02.2016р. Товариство з обмеженою відповідальністю „Одеспродкомплекс” звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до відповідача Державного підприємства Міністерства оборони України „Певденьвійськбуд” про визнання додаткової угоди недійсною.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 29.02.2016р. за даним позовом було порушено провадження у справі №916/457/16 з призначенням її до розгляду у відкритому судовому засіданні.
В судовому засіданні 04.04.2016р. представником відповідача було надано відзив на позовну заяву, відповідно до якого, просить суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
В судовому засіданні 14.04.2016р. представником відповідача було надано суду клопотання про залучення до матеріалів справи додаткових доказів.
11.04.2016 року після повернення з нарадчої кімнати, відповідно до ст. 85 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частину рішення по справі № 916/457/16.
Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:
28.05.2002р. між Товариством з обмеженою відповідальністю „Одеспродкомплекс” (надалі - Позивач) та Державним підприємством Міністерства оборони України „Певденьвійськбуд” (далі - Відповідач) було укладено договір оренди військового майна №5 (надалі - договір).
За вищезазначеним договором відповідач надав у строкове користування позивачу нежитлові приміщення загальною площею 3 996,6 кв.м., розташованих за адресою: м. Одеса, вул.. Промислова, 41.
10.01.2011р. між сторонами було укладено додаткову угоду №13-2011 до договору оренди №5 від 28.05.2002р., якою було внесено зміни до переліку орендованого майна.
28.09.2011р. між сторонами було укладено додаткову угоду №15-2011 до договору №5 від 28.05.2002р., якою було внесено зміни до договору в частині розміру орендної плати.
05.04.2013р. між сторонами було укладено додаткову угоду №19-2013 про поновлення строку договору оренди №5 від 28.05.2002р. відповідно до якої, було продовжено строк дії договору до 28 лютого 2016р.
Проте, як зазначає позивач, додаткову угоду №19-2013 від 05.04.2013р. до договору оренди №5 від 28.05.2002р. укладено між сторонами з порушенням ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а саме, вказана додаткова угода не погоджена з власником майна, Фондом Держмайна України в Одеській області.
Відповідач проти позову заперечує, та просить суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши представників сторін суд приходить дійшов наступних висновків:
В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Відповідно до ст.1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно ст.2 ГПК України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України “Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Виключне право визначати предмет позову та його підстави належить позивачу відповідно до вимог ст. 22 ГПК України.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову є визнання недійсною додаткової угоди №19-2013 від 05.04.2013р. до договору оренди №5 від 28.05.2002р., а підставою - його недійсність у відповідності до вимог ст.203 ЦК України.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони, та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог та заперечень.
Як вбачається з матеріалів справи, 28.05.2002р. між Товариством з обмеженою відповідальністю „Одеспродкомплекс” та Державним підприємством Міністерства оборони України „Певденьвійськбуд” було укладено договір оренди військового майна №5.
В подальшому, між сторонами 10.01.2011р. було укладено додаткову угоду №13-2011 до договору №5 від 28.05.2002р., додаткову угоду №15-2011 до договору оренди №5 від 28.05.2002р..
Вказані додаткові угоди укладені між сторонами без погодження з Фондом державного майна України в Одеській області, однак позивачем вищезазначені додаткові угоди оскаржені не були.
05.04.2013р. між сторонами було укладено додаткову угоду №19-2013 про поновлення строку договору оренди №5 від 28.05.2002 року, якою продовжено строк дії договору до 28.02.2016р.
Позивач просить суд визнати недійсним додаткову угоду №19-2013 про поновлення строку договору оренди №5 від 28.05.2002 року з підстав того, що вказана додаткова угода не була погоджена з Фондом державного майна України в Одеській області, та на підставі ст.17 Закону України Про ореду державного та комунального майна.
Однак дані посилання відповідача є хибними, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України Про ореду державного та комунального майна, термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.
З вищезазначеного вбачається, що вказаною нормою передбачено погодження терміну договору між сторонами та не передбачено що термін договору повинен погоджуватись із Фондом державного майна України в Одеській області.
Крім того, статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди сторони були наділені повною цивільною правоздатністю, та діяли в межах своїх повноважень.
Враховуючи вищезазначене, господарський приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Решту доводів і поданих сторонами доказів, відхилення яких не обґрунтовано вище, суд відхиляє як такі, що не мають значення для вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
За при приписами ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
З урахуванням відмови у задоволенні позову, судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю „Одеспродкомплекс” до відповідача Державного підприємства Міністерства оборони України „Певденьвійськбуд” про визнання додаткової угоди недійсною - відмовити.
Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного господарського суду, яка подається через місцевий господарський суд протягом 10-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо не буде подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повний текст складено та підписано 18 квітня 2016 р.
Суддя Ю.О. Зайцев