Провадження № 22-ц/774/3606/16 Справа № 202/5823/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - Бєльченко Л. А. Доповідач - Демченко Е.Л.
Категорія 48
15 квітня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Волошина М.П., Куценко Т.Р.
при секретарі - Синенко Є.А.
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м.Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 19 лютого 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування виконкому Індустріальної районної у м.Дніпропетровську ради, про визначення місця проживання дитини, -
У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини, мотивуючи тим, що з 30 серпня 2002 року по 02 березня 2013 року він перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, від якого у них в місті Петах Тіква держави Ізраїль ІНФОРМАЦІЯ_1 року народився син ОСОБА_5.
Зазначав, що після припинення спільного із відповідачем життя син ОСОБА_5 залишився проживати з ним та його батьками у квартирі АДРЕСА_1, а відповідач, забрав свої речі, виїхала із вказаної квартири.
Вказував, що з того часу ОСОБА_2 з сином не спілкується, не провідує його, не телефонує, ніякої участі у його вихованні не приймає, при цьому скаржилася на нього в різні інстанції про те, що він нібито перешкоджає їй спілкуватися із дитиною
Посилаючись на те, що малолітній син вже відвик від матері, не сумує за нею і не чекає від неї телефонних дзвінків, просив суд визначити місце проживання сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ним.
Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 19 лютого 2016 року позовні вимоги задоволені. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 року, із батьком ОСОБА_3 за адресою - АДРЕСА_3 Вирішено питання стосовно судових витрат.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення та ухвалення нового рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 у повному обсязі, зазначаючи, що рішення постановлене з порушенням норм матеріального й процесуального права.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які буди досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5)чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6)як розподілити між сторонами судові витрати; 7)чи є негайні підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8)чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Однак зазначеним вимогам закону ухвалене у справі рішення суду не відповідає.
Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 серпня 2002 року та ІНФОРМАЦІЯ_1 року у них народився син ОСОБА_6 (а.с.5,6-7).
Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 02 березня 2013 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірваний (а.с.8).
Заочним рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 21 січня 2015 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання сина ОСОБА_5 у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) починаючи з 09 грудня 2014 року до досягнення дитиною повноліття (а.с.9).
Після припинення спільного проживання ОСОБА_2 виїхала із квартири АДРЕСА_2, де вони проживали разом.
Малолітній син ОСОБА_5 залишився проживати із позивачем.
На теперішній час відповідач проживає у Харківській області та доглядає за літньою бабусею ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами існує спір про місце проживання дитини, а тому позовні вимоги вважав обґрунтованими та доведеними.
Втім, колегія суддів не може погодити з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20 листопада 1959 року, яка підлягає застосуванню відповідно до ст.9 Конституції України та ст.ст.2,8 ЦПК України, проголошено, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ст.11 Закону України "Про охорону дитинства" сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Так, відповідно до ст.150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя; батьки зобов'язані поважати дитину; передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї; забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини; забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
Положеннями вказаної вище статті визначено основні положення з виховання дітей. Для здійснення цього завдання батьки наділяються батьківськими правами, тобто правом на особисте виховання своїх дітей.
Батьківські права є в той же час і обов'язками батьків з виховання дітей, тому що батьки не тільки володіють правом на виховання дитини, а й мають обов'язок її виховувати. Нездійснення ними своїх прав тягне за собою або повну їх втрату, або тимчасове позбавлення цих прав.
Відповідно до ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Разом з тим орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ч.ч.4,5,6 ст.19 СК України).
Згідно з висновком № 18/5-678 від 08 жовтня 2015 року про визначення місця проживання дитини Орган опіки та піклування Індустріальної районної у м.Дніпропетровську ради вважає за можливе проживання малолітнього ОСОБА_6 з батьком ОСОБА_3 в АДРЕСА_1
В судовому засіданні апеляційної інстанції було встановлено, що малолітній ОСОБА_6 з 2013 року проживає разом з батьком ОСОБА_8
Відповідно до ст.3 Конвенції про права дитини, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того,здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
За статтею 9 Конвенції держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір'ю, крім тих випадків, коли є виключні обставини.
За ч.ч.2,3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ч.1 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
Згідно зі ст.141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до ст.161 СК України у випадку, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11, судам роз'яснено, що при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст.160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи з рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен ухвалити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.
Вищезазначені норми Закону залишилися поза увагою суду першої інстанції.
Оскільки, як вбачається з матеріалів, між позивачем та відповідачем відсутні такі стосунки, які б призвели до можливості виникнення спору стосовно місця проживання їх дитини на теперішній час.
Відповідач не даний час не проживає в квартирі, у якій мешкає позивач з дитиною, втім вона зареєстрована та проживала за тією ж адресою. Тобто, наразі взагалі відсутній спір про місце проживання дитини, оскільки відповідач виїхала з квартири та не намагалася будь-яким чином змусити дитину поїхати з нею.
Позивач не чинить перешкоди відповідачу у спілкуванні з дитиною, відповідач у свою чергу не намагається забрати дитину з собою до свого місяці проживання, де вона знаходиться тимчасово.
Розглядаючи спір по суті, судом першої інстанції не були встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Суд не виконав вимогу ст.19 СК України та ст.212 ЦПК України про перевірку висновку органу опіки та піклування на предмет обґрунтованості й повноти, не звернув уваги на те, що сам висновок містить лише загальні фрази про врахування обставин при вирішенні спору батьків про місце проживання дитини.
Ухвалюючи рішення, суд не мотивував, які виняткові обставини дають підстави визначити місце проживання малолітньої дитини з батьком.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст.304,307,309,313,314,316,317 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 19 лютого 2016 року скасувати.
В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування виконкому Індустріальної районної у м.Дніпропетровську ради, про визначення місця проживання дитини відмовити.
Рішення апеляційного суду чинне з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий: Демченко Е.Л.
Судді: Волошин М.П.
Куценко Т.Р.