Справа № 177/5/15-ц 22-ц/774/35/к/16
Справа № 177/5/15-ц Головуючий в 1-й інстанції
Провадження № 22-ц/774/35/К/16 Приміч Г.І.
Категорія - 57 (IV) Суддя-доповідач - Барильська А.П.
Іменем України
13 квітня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді - Барильської А.П.,
суддів - Ляховської І.Є., Михайлів Л.В.,
секретар - Маслова К.В.,
за участю: позивача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, -
У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі - ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс») про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 10.12.2014 року він уклав з відповідачем договір фінансового лізингу №00292, відповідно до умов якого лізингодавець ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» взяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу МТЗ-82.1 у власність та передати предмет лізингу у користування лізенгоодержувачу на строк та на умовах, передбачених цим договором.
ОСОБА_3 вважає, що під час попередніх переговорів представник відповідача ввів його в оману щодо умов виконання договірних зобов'язань, не надав йому повну та достовірну інформацію про умови укладеного договору та додатків до нього. Так, позивачу було повідомлено про необхідність внесення передоплати за автомобіль в сумі 111000,00 грн., які він сплатив частками, спочатку 92500,00 грн., а через 5 днів - 18500,00 грн. із призначенням платежу «Оплата за договором». Однак, згодом він дізнався, що сплачені ним кошти в розмірі 18500,00 грн. є адміністративним платежем, а не частковою оплатою вартості транспортного засобу.
Також, відповідач включив до договірних умов під виглядом лізингових платежів, умови, не передбачені переліком, встановленим ч. 1 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» та не пов'язані із користуванням предметом лізингу, чим вийшов за межі, передбачені законом для діяльності з фінансового лізингу.
Всупереч вимогам ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», у спірному договорі та у додатку 2 до нього відсутня обов'язкова істотна умова щодо предмета договору фінансового лізингу у тому обсязі, як того вимагає закон, а саме предметом договору є транспортний засіб МТЗ-82.1 та не визначені індивідуальні ознаки цього транспортного засобу: модель транспортного засобу, виробника, рік випуску, комплектацію, пробіг.
Розрахунок вартості лізингових платежів залежить від курсових коливань долару США по відношенню до гривні, а тому умови спірного договору про оплату курсової різниці як додаткової винагороди є такими, що суперечать чинному законодавству і є недійсними.
Крім того, позивач вважає, що умови договору фінансового лізингу, передбачені п.3.2.2, п.3.2.6, п.3.2.7 п.5.4, п.5.5, п.5.6, п.5.7, п.5.15, п.10.5, п.10.8, п.10.12, п.12.6, п.12.8, п.12.1, п.9.4, п.10.14, п.10.16, п.11.3, п.11.5, п.12.7, п.12.13 є несправедливими в силу ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком цього договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Таким чином, позивач вважає, що наявні законні підстави для визнання недійсним договору фінансового лізингу, укладеного 10.12.2014 року між сторонами, а в силу ч.1 ст. 216 ЦК України, ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» повинен повернути йому сплачені на користь відповідача грошові кошти в розмірі 111000,00 грн.
Крім того, внаслідок укладення вищезазначеного договору фінансового лізингу, до якого були включені положення, що прямо суперечать положенням актів цивільного законодавства України, позивачу була завдана моральна шкода, що виразилася у душевних стражданнях, почутті невизначеності, неможливості розпорядитися власними коштами. Внаслідок порушення відповідачем його прав як споживача, він відчуває постійне хвилювання, глибоке обурення та відчай через те, що не може повернути сплачені ним грошові кошти. Моральну шкоду ОСОБА_3 оцінює в 10000,00 грн.
За таких обставин, уточнивши позовні вимоги в останній редакції від 24 лютого 2015 року, ОСОБА_3 просив суд визнати недійсним договір фінансового лізингу з додатками, укладений 10 грудня 2014 року між ним та ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», стягнути з відповідача на його користь грошові кошти сплачені на виконання недійсного договору в розмірі 111000 грн. та моральну шкоду в розмірі 10000 грн.
Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про задоволення його позовних вимог.
Зокрема, ОСОБА_3 посилається на те, що судом першої інстанції не взято до уваги, що предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками. Однак, у договорі фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року не визначені індивідуальні ознаки транспортного засобу, а саме: модель транспортного засобу, виробника, рік випуску, комплектацію, пробіг.
Апелянт зазначає, що судом не враховано, що чинним законодавством України не передбачено такого поняття як «адміністративний платіж» та не надано правової оцінки доводам позивача про те, що ч.2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» містить вичерпний перелік можливих складових лізингових платежів, серед яких немає поняття «адміністративний платіж», тобто вказана умова внесена відповідачем до договору безпідставно. Крім того, умови спірного договору про оплату позивачем курсової різниці як додаткової винагороди є такими, що суперечать чинному законодавству і є недійсними.
Також, апелянт вважає, що суд дійшов помилкового висновку, що з аналізу умов договору фінансового лізингу не вбачається істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків, а тому немає підстав вважати їх несправедливими у розумінні ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог, доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 10.12.2014 року позивач ОСОБА_3 уклав з відповідачем ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» договір фінансового лізингу № 00292 з додатками №1, №2, №3 до даного договору. (а.с.13-21)
Згідно з п. 1.3 укладеного договору фінансового лізингу (надалі - Договір) лізингодавець (відповідач) бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (трактор МТЗ-82.1, зазначений у п. 1.1 договору та специфікації, що є додатком № 3 до договору, вартістю 11314,98 доларів США) у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу (позивачу) на строк та на умовах, передбачених договором. Предмет лізингу є власністю лізингодавця до моменту переоформлення права власності на предмет лізингу на лізенгоодержувача, згідно з умовами даного договору (п. 1.6 договору). Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_3 отримати трактор у власність за умови повної сплати вартості трактора та інших витрат.
Відповідно до п. 1.4 Договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.
Пунктами 1.7, 4.1 Договору визначено, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок лізингодавця: (10% від вартості предмету лізингу), авансового платежу (50% від вартості предмета лізингу), комісії за передачу предмета лізингу (3% від вартості предмету лізингу); у разі наявності, сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених в п. 9.4 ст. 9 даного договору, або різниці до вже сплаченого платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного Договору.
На підставі п. 2.1 Договору він вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє протягом 78 календарних місяців, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань сторонами за даним договором.
Відповідно до п. 2.2 Договору строк лізингу починається з моменту передачі предмета лізингу та підписання Акту приймання-передачі предмету лізингу, та закінчується через 60 календарних місяців з моменту підписання Акту приймання-передачі предмету лізингу та в останньому місяці сплати лізингового платежу, якщо інше не передбачено умовами цього договору.
Згідно п. 8.1 договору сторони погодили, що лізингові платежі та інші платежі, що підлягають сплаті за цим договором на користь лізингодавця, відображають справедливу вартість предмета лізингу та забезпечують отримання лізингодавцем суми, очікуваної станом на виконання договору відповідно до чинного курсу обміну долара США до української гривні за готівковими операціями, встановленого комерційним банком АТ «Райффайзен Банк Аваль» при продажу долара США або курсу обміну долара США до української гривні за безготівковими операціями за міжбанківським валютним курсом при продажу долара США що встановлений на офіційному сайті mezhbank.org.ua, або Національним банком України, яку буде обрано лізингодавцем, станом на дату коли кожен платіж підлягає оплаті. З цією метою лізинові платежі, інші платежі, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені цим договором розраховуються в доларах США на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом долара США до української гривні, чинним на робочий день виписки рахунку або квитанції на сплату платежу.
Всі планові платежі, які визначаються у Додатку №1 та Додатку №3 до даного Договору сплачуються лізингоодержувачем згідно вказаних додатків на підставі рахунків, виставлених лізингодавцем. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно обмінного курсу долара США до української гривні на фактичну дату зарахування платежу на рахунок лізингодавця (п. 8.5 Договору).
Статтею 10 Договору встановлений порядок сплати лізингових платежів, які закріплені відповідними формулами та визначені в Додатку №1 до Договору.
В статті 12 Договору встановлена відповідальність лізингоодержувача перед лізингодавцем за невиконання будь-яких умов договору. Зокрема, у вигляді сплати штрафних санкцій, одностороннього розірвання договору лізингодавцем, повернення предмету лізингу.
Згідно з п. 12.1 договору, у разі розірвання договору лізингоодержувачем поверненню підлягає 60% сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40% лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.
Відповідно до квитанцій від 10.12.2014 року №324560711.1 та від 15.12.2014 року № 14MW46126 (а.с.22), ОСОБА_3 на виконання умов спірного договору сплатив 92500,00 грн. та 18500,00 грн., відповідно. Факт отримання вказаних грошових коштів від позивача підтверджується відповідачем. (а.с.62)
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що адміністративний платіж, який включено відповідачем до Договору не передбачено ч.2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг», у спірному договорі відсутні індивідуальні ознаки предмета лізингу, розрахунок лізингових платежів залежить від курсових коливань долару США по відношенню до гривні, а також вказував, що умови договору фінансового лізингу є несправедливими в силу ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», у зв'язку з чим спірний договір має бути визнаний недійсним, а грошові кошти у сумі 111000 грн., сплачені позивачем на виконання спірного договору, підлягають стягненню з відповідача. Також позивач вказував, що незаконними, на його думку, діями ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» йому завдано моральну шкоду, яку він оцінює в 10000 грн., та яка має бути стягнута з відповідача.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з аналізу умов спірного договору не вбачається істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позивачу, а так як сторонами було досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору, то ОСОБА_3 вимоги є необґрунтованими.
Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Вказаним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.
Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.
Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).
Аналогічний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року (справа №6-2766цс15) і в силу ст.214, 360-7 ЦПК Україну він має враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при виборі та застосуванні правової норми до спірних правовідносин.
На думку колегії суддів, аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року, укладеного між сторонами дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача, як споживача, стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом (п. 3.2.6, 3.2.7 статті 10, 12 Договору), звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.
Однак, вказані положення закону та обставини справи залишись поза увагою суду першої інстанції, тому доводи апеляційної скарги про те, що суд дійшов помилкового висновку, що з аналізу умов договору фінансового лізингу не вбачається істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків, а тому немає підстав вважати їх несправедливими у розумінні ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», знаходять своє підтвердження та заслуговують на увагу.
Згідно пункту 1.4 Договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.
За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.
Як вбачається зі змісту договору фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року, вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням статті 808 ЦК України.
Відповідно до статті 807 ЦК України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Аналогічні положення закріплені у ч.1 ст.3 Закону України «Про фінансовий лізинг».
Однак, в порушення вказаних вимог в оспорюваному договорі фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року та у додатку №2 до цього договору, не зазначено індивідуальних ознак транспортного засобу, а саме: модель транспортного засобу, виробника, рік випуску, комплектацію, пробіг, тому доводи апеляційної скарги позивача в цій частині знаходять своє підтвердження та заслуговують на увагу
Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Разом з тим, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), тому укладення договору фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», без наявності у відповідача відповідної ліцензії, суперечить вимогам законодавства.
Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Як вбачається з матеріалів справи, договір фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», нотаріально посвідчено не було.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про можливість задовольнити позовні вимоги ОСОБА_3 в цій частині та визнати недійсним договір фінансового лізингу №00292 з додатком №1, №2, №3 до даного договору, укладений 10 грудня 2014 року між ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та позивачем ОСОБА_3
Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Таким чином, у зв'язку з визнанням недійсним спірного договору фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року, з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню грошові кошти сплачені позивачем на виконання спірного договору за квитанцією від 10.12.2014 року №324560711.1 у сумі 92500,00 грн. та квитанцією від 15.12.2014 року № 14MW46126 у сумі 18500,00 грн., а всього з відповідача на користь позивача має бути стягнуто 111000 грн.
Разом з тим, вирішуючи питання щодо вимог ОСОБА_3 про стягнення моральної шкоди, колегія суддів виходить з наступного.
У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму від 25 травня 2001 р. № 5, від 27 лютого 2009 р. № 1) надано роз'яснення, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, коли право на відшкодування моральної шкоди безпосередньо передбачене нормами Конституції України або випливає з її положень, або закріплене законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.
Відповідно до п. 5 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.
У ст. 1 Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» поняття шкоди визначено як завдані внаслідок дефекту в продукції каліцтво, інше ушкодження здоров'я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об'єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект.
Згідно із ст. 711 ЦК України шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю у зв'язку з придбанням товару, що має недолік, відшкодовується відповідно до положень глави 82 цього Кодексу.
Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), передбачені параграфом 3 гл.82 ЦК України.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що у спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди у тих випадках, якщо шкода завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції) майну споживача або завдана йому каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю у зв'язку з придбанням товару, що має недолік.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
В порушення положень ст.10,60 ЦПК України, позивачем ОСОБА_3 не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження завдання шкоди його майну, дефектів товару у розумінні Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» та наявності причинно-наслідкового зв'язку між такою шкодою та дефектом у продукції.
Враховуючи вищевикладене та зважаючи на те, що ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» не було передано позивачу трактор за договором фінансового лізингу від 10 грудня 2014 року, то не можна вважати, що він має дефекти, якими могла бути заподіяна шкода позивачу, у зв'язку з чим, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення моральної шкоди.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь держави підлягають стягненню судові витрати за розгляд справи у суді першої та апеляційної інстанцій у сумі 2842,56 грн.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга має бути задоволена частково, а рішення суду підлягає скасуванню, відповідно до п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3
Керуючись ст.ст. 303, 307, п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати недійсним договір фінансового лізингу №00292 з додатком №1, №2, №3 до даного договору, укладений 10 грудня 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_3.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь ОСОБА_3 грошові кошти спалачені за договором фінансового лізингу №00292 від 10 грудня 2014 у сумі 111000 грн.
В іншій частині позову відмовити.
Стягнути з Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь держави судові витрати за розгляд справи у суді першої та апеляційної інстанцій у сумі 2842,56 грн.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий: А.П. Барильська
Судді: І.Є.Ляховська
Л.В. Михайлів