КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ПОЛТАВИ
Справа №552/196/16-ц
Провадження № 2/552/411/16
14.04.2016 р оку Київський районний суд м. Полтави в складі:
головуючого судді Васильєвої Л.М.
при секретарі Масцевій А.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Полтава цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири особистою власністю спадкодавця, визнання права власності на ? частини квартири у порядку спадкування та за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,-
ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про визнання за нею права власності на половину квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування. Посилалась на те, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 25 травня 2007 року, який був інвалідом 1 групи та потребував постійної сторонньої допомоги. 25.03.2015 року її чоловік помер. Її чоловік був власником трикімнатної квартири АДРЕСА_2 та при житті склав заповіт, яким заповідав належну йому квартиру їй та його дочці в рівних частках. Після смерті чоловіка вона прийняла спадщину, подавши до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, а дочка її чоловіка, ОСОБА_4 , не зверталась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Нотаріус видав їй свідоцтво про право на спадщину на спірну квартиру за законом на ? частину квартири та за заповітом на ? частину квартири, а у видачі свідоцтва про право на спадщину на всю спірну квартиру відмовив у зв»язку з тим, що спірна квартира була придбана ОСОБА_3 у період шлюбу з ОСОБА_2
15.02.2016 року ОСОБА_1 збільшила позовні вимоги, просила визнати спірну квартиру особистою власністю її чоловіка, ОСОБА_3 Посилалась на те, що спірна квартира була придбана її чоловіком хоч і в період шлюбу з ОСОБА_2, але за його особисті кошти , які він отримав від продажу належної йому 11/18 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_3 . Ця квартира була продана ним та співвласницею квартири ОСОБА_5 22.11.2005 року за 260 580 .00 грн., із яких 11/18 частина коштів складає 159 243.33 грн., а 29.11.2005 року, за отримані від продажу квартири кошти, купив спірну квартиру АДРЕСА_1 за 167 050.00 грн. Оскільки спірна квартира була придбана ОСОБА_3 за його особисті кошти виручені від продажу належної йому частини попередньої квартири, то спірна квартира є його особистою власністю, не відноситься до спільної сумісної власності , а тому вона має право на отримання у спадщину усієї квартири відповідно до закону та заповіту.
ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, просила визнати за нею право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 . Посилалась на те, що вона 10 червня 2005 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_3, а з травня 2004 року перебувала з ним у фактичних шлюбних відносинах. За час спільного проживання та спільні кошти ними була придбана спірна квартира. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 03.08.2006 року шлюб між ними був розірваний. Вона отримала лист від державного нотаріуса Другої полтавської державної нотаріальної контори ОСОБА_6 від 05.10.2015 року , який повідомив їй про те, що ОСОБА_3 помер, що після його смерті заведена спадкова справа, спадкове майно складається із квартири АДРЕСА_1 та зазначено, що оскільки квартира придбана в період шлюбу з нею, то вона є спільною сумісною власністю подружжя. Посилаючись на вимоги ч. 1 ст. 60 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України просила визнати за нею право власності на ? частину вказаної квартири.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги підтримали повністю, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 просили відмовити. ОСОБА_1 пояснила, що вона проживала у ІНФОРМАЦІЯ_1 в одному під»їзді з ОСОБА_3 на четвертому поверсі. Наприкінці 2005 року ОСОБА_3 купив квартиру №4 у їхньому під»їзді , яка знаходиться на першому поверсі. В квартиру він поселився один та проживав один. В 2006 році вони познайомились , він запропонував їй доглядати за ним, так як був інвалідом 1 групи, потребував стороннього догляду, а одному йому було тяжко жити. Вона погодилась на його пропозицію, стала доглядати за ним, спочатку вона приходила до нього у квартиру, приносила їжу, яку готувала у своїй квартирі, прибирала у його квартирі, прала його речі, гуляла з ним, а потім вони досягли домовленості на проживання разом і ведення спільного господарства та 25 травня 2007 року зареєстрували шлюб і вона перейшла проживати до нього у квартиру №4, де вони проживали однією сім»єю. Зі слів чоловіка їй було відомо, що він купив спірну квартиру за кошти від продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_4 , яку він продав разом із дочкою своєї покійної дружини та є одноособовим власником спірної квартири. За весь час спільного проживання з ОСОБА_3 він твердо знав, що тільки він є власником спірної квартири. Також він повідомив, що у нього було декілька шлюбів , однак із-за того, що він мав складний характер та потребував постійного догляду відносини з жінками не складалися. За останній свій шлюб розповідав, що ОСОБА_2 зареєструвавши з ним шлюб не мала наміру створювати сім»ю, проживати разом з ним та здійснювати за ним догляд, що вона з ним разом не проживала та не допомагала йому, а тому він вимушений був звертатись до суду із позовом про визнання шлюбу недійсним. Під час розгляду справи змінив позовні вимоги та просив шлюб розірвати.
ОСОБА_2 та її представник позовні вимоги ОСОБА_1 не визнали, просили відмовити у їх задоволенні. Позовні вимоги ОСОБА_2 просили задовольнити. ОСОБА_2 як сторона по справі та будучи допитаною як свідок пояснила, що вона з 2004 року проживала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_3 у належній йому частині квартири АДРЕСА_5. ОСОБА_3 мав судову справу за вказану квартиру із дочкою своєї покійної дружини. Потім вони дійшли до згоди та продали квартиру АДРЕСА_6 і вирішили придбати іншу квартиру. Зазначала , що спірна квартира придбана ними за спільні кошти, які вони збирали у період спільного сумісного проживання з травня 2004 року та у період шлюбу і вона на придбання вказаної квартири витратила свої особисті кошти, які були у неї 55 000 грн. за здачу в оренду її квартири, 10 000 доларів США подаровані її дочкою, 10 000 доларів США позичила у сина. На підтвердження зазначених обставин посилалась на показання свідків, а саме в частині того, що 10 000 доларів США їй позичив син, та на договір дарування 10 000 доларів США від 28 серпня 2005 року, який був укладений між нею та дочкою в м. Клімовську Московської області РФ. Пояснила, що вона особисто не була присутня при укладенні договору дарування, що про договір дарування вони домовились з дочкою по телефону, а потім сам договір та кошти їй передали знайомі. Також пояснювала, що вона не могла допомогти ОСОБА_3 у переїзді на спірну квартиру бо в цей час захворіла та перебувала на стаціонарному лікуванні в лікарні, але після виписки із лікарні прийшла до спірної квартири та проживала з ОСОБА_3 до кінця 2006 року.
Заслухавши сторони, їх представників, свідків та дослідивши матеріали справи суд дійшов до наступних висновків.
Установлено, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 25 травня 2007 року, який був юридично оформлений Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Полтавського МУЮ, актовий запис №79 (а.с. 5 т. 1)
ОСОБА_3 помер 25 березня 2015 року (а.с.6 т. 1)
При житті ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповідав належну йому квартиру АДРЕСА_7 в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_4А.( а.с. 12 т. 1)
Після смерті ОСОБА_3 відкрита спадкова справа, заяву про прийняття спадщини прийняла ОСОБА_1, а ОСОБА_7 не приймала спадщини.
Другою полтавської державною нотаріальною конторою на ім»я ОСОБА_1 10.12.2015 року видані, свідоцтво про право на спадщину за законом на ? частину спірної квартири та свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ? частину спірної квартири ( а.с. 9,10 т. 1).
Державний нотаріус відмовив у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину на іншу половину спірної квартири, так як встановив, що спірна квартира була придбана на ім»я ОСОБА_3 у період шлюбу з ОСОБА_2 ( а.с.8).
Із рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 3 серпня 2006 року убачається, що шлюб з ОСОБА_2 ОСОБА_3 зареєстрував 10 червня 2005 року в Центральному відділі реєстрації актів цивільного стану Полтавського МУЮ ( а.с. 21 т. 1) .
Цим же рішенням шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був розірваний.
Квартира АДРЕСА_7 була придбана ОСОБА_3 29 листопада 2005 року. ( а.с. 14 т. 1), коли шлюб між ним та ОСОБА_2 не був розірваний.
Ч. 3 ст. 65 СК України передбачено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
При оформленні договору купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_2 надала нотаріальну посвідчену заяву , згоду на придбання ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_8 ( а. с.98 т. 1).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.
За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.
Отже для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
ОСОБА_2 як на підставу задоволення її позовних вимог посилалась на те, що вона перебувала з ОСОБА_3 у фактичних шлюбних відносинах з травня 2004 року та на придбання спірної квартири витратила кошти, які отримувала від здачі належної їй трикімнатної квартири по вул. Міщенка в м. Полтаві в оренду , а на підтвердження цієї обставини надала суду договори оренди вказаної квартири, які укладались нею з орендарями (а.с. 95 - 97 т. 1) , однак із вказаних договорів не вбачається, розмір коштів, які ОСОБА_2 отримувала від здачі в оренду належної їй квартири.
Також ОСОБА_2 не надала доказів того, що отримані нею кошти від здачі в оренду квартири вона витратила на придбання спірної квартири.
ОСОБА_2 не зверталась до суду із вимогами про встановлення факту проживання нею однією сім»єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу з травня 2004 року, не навела доказів розміру коштів отриманих від оренди житла з травня 2004 року по 10 червня 2005 року , а тому суд не може прийняти наявні в матеріалах справи договори оренди житла, та свідчення ОСОБА_2 як свідка в цій частині, як доказ того, що кошти отримані від оренди житла з травня 2004 року по 10 червня 2005 року вона витратила на придбання спірної квартири.
Що стосується договору дарування грошових коштів, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 28 серпня 2005 року в м. Клімовськ Московської області на суму 10 000 доларів США, то суд також не може прийняти його як доказ наявності у ОСОБА_2 вказаних коштів, які б вона могла витратити на придбання спірної квартири, оскільки вказаний договір суперечить діючому законодавству , як Російської Федерації так і України.
Ч. 5 ст. 719 ЦК України передбачено, що договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Станом на серпень 2005 року 10 000 доларів США перевищував п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а отже повинен бути укладений нотаріально.
Так загально відомо, що офіційний курс НБУ станом на серпень 2005 року становив 505 грн. за 100 доларів США.
Відповідно до ст. 83 Закону України "Про державний бюджет України на 2005 рік" мінімальна заробітна плата станом на 1 січня 2005 року становила 262 грн. на місяць.
10 000 доларів США станом на серпень 2005 року по курсу НБУ становила сума 50 500 грн. ( 10 000 доларів США х 505 грн. : 100= 50 500 грн.)
П'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на серпень 2005 року становив 13 100 грн. ( 262 грн. х 50= 13 100 грн.)
Отже сума 10 000 доларів США в еквіваленті на українську гривню станом серпень 2005 року в 192 рази перевищувала неподатковий мінімум доходів громадян.
Статтями 373, 374 ЦК РФ передбачено, що договір дарування грошових коштів може бути укладений в простій письмовій формі, однак ця норма закону передбачена коли такий договір укладений між громадянами РФ.
Відповідно до вимог ст. 1195 ЦК РФ особистим законом фізичної особи є право держави, громадянство якої ця особа має. І тільки при умові якщо громадянин іноземної держави має місце проживання на території РФ, його особистим законом є право РФ.
Із пояснень ОСОБА_2 убачається, що вона місця проживання в РФ немає, на час укладення договору дарування 10 000 доларів США постійно проживала в м. Полтава та навіть не була присутньою в РФ в день укладення цього договору.
Оскільки ОСОБА_2 на час укладення договору дарування мала громадянство України, не мала постійно місця проживання в РФ та не була присутньою при укладанні договору дарування в м. Клімовськ до правовідносин при укладенні договору дарування повинен застосовуватись , відповідно до вимог ст. 1195 ЦК РФ , особистий закон ОСОБА_2 , а саме законодавство України, ч. 5 ст. 719 ЦК України.
Окрім того не дивлячись на те, що російське законодавство не передбачає обов»язкового нотаріального посвідчення договору дарування валютних цінностей , але коли грошові кошти дарують близькому родичу, який перебуває у шлюбі , то у разі придбання на вказані гроші нерухомості вона є спільним майном подружжя та потребує нотаріальну посвідчену згоду одного із подружжя .
Ч. 3 ст. 65 СК України передбачено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згоди на укладення договору дарування 10 000 доларів США , який потребував нотаріального посвідчення, ОСОБА_3 не надавав.
Ч. 4 ст. 203 ЦК України встановлено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Ч. 2 ст. 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом ( нікчемний правочин) У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Оскільки договір дарування 10 000 доларів США був укладений не у формі встановленої законом, а саме ч. 5 ст. 719 ЦК України, без згоди другого із подружжя, вказаний договір є нікчемним і не може бути доказом у цивільній справі відповідно до вимог ч. 1 ст. 59 ЦПК України.
Аналогічна правова позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ у справі №6-45203 св 14. Так в ухвалі суду зазначено, що оскільки ч. 5 ст. 719 ЦК України, встановлено, що договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п»ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення такий договір є нікчемним. Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом ( нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, кім тих, що пов»язані з його недійсністю.
Така ж правова позиція викладена Верховним Судом України по справі № 6-27893св08.
Щодо посилань ОСОБА_2 на договір позики, що укладався нею та її сином на суму 10 000 доларів США для придбання спірної квартири.
ОСОБА_2 опитана у судовому засіданні, як сторона по справі та як свідок , наполягала на тому , що на придбання спірної квартири вона також витратила 10 000 доларів США, які позичила у свого сина восени 2005 року. Аналогічні пояснення надали у судовому засіданні свідки ОСОБА_9. ( онука ОСОБА_2П.), ОСОБА_10, ( колишня невістка ОСОБА_2П.)
Зазначенні свідчення свідків суд не може прийняти до уваги, як доказ того, що ОСОБА_2 отримувала вказані кошти по договору позики та витратила їх на придбання спірної квартири.
Відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Аналогічна вимога до укладення правочинів на суму, яка не менш як у двадцять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян міститься в положеннях п.3 ч. 1 ст. 208 ЦК України.
Як вже зазначалось вище 10 000 доларів США на 2005 рік становив 50 500 грн., що у 192 рази перевищував неоподаткований мінімум доходів громадян.
Оскільки ЦК України передбачений порядок укладання договорів позики на суму, яка не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у письмовій формі, свідчення свідків не є підтвердженням укладення договору позики ОСОБА_2 на суму 10 000 доларів США.
Окрім того до вказаних правовідносин також повинні застосовуватись вимоги Ч. 3 ст. 65 СК України , і якщо би ОСОБА_2 дійсно укладала такий договір позики, то повинна була б отримати письмову згоду свого чоловіка ОСОБА_3
За таких обставин т, враховуючи вимоги ч. 1 ст. 59 ЦПК України, суд не приймає як докази у підтвердження укладення договору позики між ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_11 на суму 10 000 доларів США свідчення зазначених свідків, а надані як доказ наявності у ОСОБА_12 10 000 доларів США , а саме договори оренди нежитлових приміщень, які укладались ОСОБА_12 , довідки з ПАТ «Індекс-банк» про отримання ОСОБА_12 кредиту, заявка ОСОБА_12 до ПАТ « Фінанси та кредит» на отримання кредиту у розмірі 700 000 грн. взагалі не мають жодного доказового значення у справі.
Статтею 11 ЦПК України визначена диспозитивність цивільного судочинства, а саме те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Частиною другої цієї статті передбачено, що саме особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У запереченнях на позов ОСОБА_2 посилалась на те, що в період шлюбу вона з ОСОБА_3 придбала як спільне майно подружжя спірну квартиру та зазначає, що на придбання квартири та на її ремонт вона витратила 155 000.грн. особистих коштів, однак у заявлених позовних вимогах не визначилась, яку правову природу мають ці кошти, чи вони є спільними сумісними коштами подружжя чи є її особистими коштами.
Більш того посилаючись на те, що спірна квартира за кошти, які ОСОБА_2 отримувала від здачі в найм її особистої квартири в період проживання з ОСОБА_3 однією сім»єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_2 не зверталась до суду із позовом про встановлення факту її проживання однією сім»єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу та не просила визнати спірну квартиру спільним сумісним майном подружжя.
При вирішенні спору суд враховує ту обставину, що у шлюбі з ОСОБА_3 ОСОБА_2 перебувала до часу придбання спірної квартири, 29 листопада 2005 року, тільки з 10 червня 2005 року , тобто трохи більше 5 місяців.
У промові у судових дебатах ОСОБА_2 посилалась на те, що спірна квартира придбана ОСОБА_3 за кошти виручені ним від продажу квартири АДРЕСА_9.
І хоча ОСОБА_2 у ході розгляду справи посилалась на інші обставини придбання спірної квартири, суд сприймає її виступ у судових дебатах як визнання факту, що спірна квартира придбана ОСОБА_3 за кошти, які він отримав від продажу квартири АДРЕСА_10.
Суд вважає недостатнім для визнання за ОСОБА_2 права власності на ? частину спірної квартири тільки тієї обставини, що на час придбання спірної квартири ОСОБА_2 перебувала з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі та надавала згоду на придбання цієї квартири.
Верховним Судом України викладена правова позиція у справі № 6-79 цс 13, яка полягає у наступному: « Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.
За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя».
У справі № 6-612цс15 «Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:
1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;
2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України містить винятки із загального правила.
Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.
За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.
Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя».
У справі № 6-2641цс15 «Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя».
Матеріали справи містять докази того, що ОСОБА_3 22 листопада 2005 року продав належні йому 11/18 частини квартири АДРЕСА_11, вартість його частки від продажу квартири становить 159 243.33 грн. ( а.с.13 т. 1).
Зазначену обставину не заперечувала у судовому засіданні ОСОБА_2
29 листопада 2005 року ОСОБА_3 купив трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 за 167 050 грн.
ОСОБА_2 не надала суду жодного допустимого доказу у підтвердження того, що вона приймала участь у придбанні цієї квартири своїми особистими коштами , та жодного доказу у підтвердження того, що вказана квартира придбана за спільні сумісні кошти або за рахунок спільної праці подружжя.
Перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_3 трохи більше п»яти місяців , до часу придбання спірної квартири, ОСОБА_2 не довела тієї обставини, що за такий нетривалий час джерелом набуття спірної квартири була їхня спільна праця чи спільні сумісні кошти, тим більше що на вказаний час ОСОБА_2 не працювала, була пенсіонером, ОСОБА_3 також не працював, був інвалідом 1 групи та обоє мали похилий вік.
Не заслуговують на увагу суду, як на підставу задоволення позовних вимог ОСОБА_2 показання свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, про те, що їм відомо, зі слів ОСОБА_2, що вона виходила заміж , проживала у свого чоловіка , свою квартиру здавала. При цьому вказані свідки не могли назвати точної дати реєстрації шлюбу ОСОБА_2 , періоду її перебування у шлюбі, особу з якою вона зареєструвала шлюб, місця проживання ОСОБА_2, а про обставини придбання спірної квартири їм взагалі нічого невідомо.
Показання ОСОБА_2, як свідка, про те, що вона проживала однією сім»єю з ОСОБА_3 з травня 2004 року по кінець 2006 року спростовуються рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 03.08.2006 року, яким встановлено, що на час ухвалення рішення суду сторони припинили подружні стосунки, мають окремий бюджет, показаннями свідка ОСОБА_16, яка у судовому засіданні пояснила, що проживає в ІНФОРМАЦІЯ_2. квартиру №4, яка знаходиться на одній площадці з її квартирою восени 2005 року придбав ОСОБА_3, з яким вона в цей час познайомилась та неодноразово спілкувалась з приводу ремонту квартири. В його квартирі проводився ремонт, працювали робітники, вона з дозволу ОСОБА_3 набирала воду в його квартирі, оскільки в її квартирі також проводився ремонт і воду часто перекривали. ОСОБА_3 поселився до своєї квартири у грудні 2005 року, проживав один, пропонував їй доглядати за ним, вона відмовилась бо була до цього не готова , але порекомендувала ОСОБА_3 як доглядальницю ОСОБА_1, яка вже тривалий час була вдовою. У неї були ключі від квартири ОСОБА_3 та на його прохання вона під час його відсутності доглядала за квітами у його квартирі. Потім їй стало відомо, що її сусід та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, та після цього ОСОБА_1 стала проживати в квартирі №4 разом з ОСОБА_3 Вказаний свідок пояснив, що в спірній квартирі ОСОБА_2 не проживала, а вона бачила її лише один раз, коли вона остання приходила та намагалась взнати чи є у ОСОБА_3 жінка.
ОСОБА_1 та її представником заявлені вимоги про застосування строків позовної давності до позовних вимог ОСОБА_2
Суд не вбачає підстав для застосування строків позовної давності, оскільки тільки із позовної заяви ОСОБА_2 убачаються, що вона та ОСОБА_3 після розірвання шлюбу « домовились переоформити документи які б підтверджували право власності ОСОБА_2 на 1/2частину квартири, але через поганий стан здоров»я ОСОБА_17 цього так і не вдалося зробити».
Жодних доказів того що ОСОБА_2 зверталась до ОСОБА_3 із вимогою про визнання за нею права власності на ? частини квартири після розірвання шлюбу матеріали справи не містять.
Аналізуючи вищенаведене суд дійшов до висновку, що спірна квартири не є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а тому позовні вимоги ОСОБА_2 задоволенню не підлягають.
У судовому засіданні встановлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_3 за його особисті кошти, які він отримав від продажу належної йому на праві особистої власності 11/18 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_5 , а отже позовні вимоги про визнання спірної квартири особистою власністю ОСОБА_3 підлягають задоволенню.
Як вже зазначалось вище ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 на час його смерті, отже є спадкоємцем першої черги за законом та спадкоємцем за заповітом, а оскільки спірна квартира визнається судом особистою власністю ОСОБА_3 є підстави для визнання за ОСОБА_1 право власності на ? частину спірної квартири.
При звернення до суду із позовом про визнання права власності на ? частини квартири ОСОБА_2 сплатила судовий збір у розмірі 1344 грн. 60 коп., тоді як вартість ? частини квартири відповідно до оцінки становить 504005 грн. ( а.с. 29 т. 1)
За таких обставин підлягає стягненню з ОСОБА_2 недоплачений судовий збір у розмірі 1319 грн. 40 коп. на користь держави.
Ч. 1 ст. 88 ЦПК України передбачено що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Отже підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2520грн.
Керуючись ст.. 10, 11. 60, 88, 209, 213-215 ЦПК України ,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати квартиру АДРЕСА_12 особистою власністю ОСОБА_3.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_13.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2520 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1319 грн. 40 коп.
Рішення може бути оскаржене протягом 10 днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги до апеляційного суду Полтавської області через Київський районний суд м. Полтави.
Головуючий суддя Л.М. Васильєва