ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
05 квітня 2016 року м. Київ № 826/832/16
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі колегії суддів: головуючого судді Келеберди В.І., суддів Данилишина В.М., Качура І.А., ознайомившись у письмовому провадженні зі справою
за позовом ОСОБА_1
до Вищого адміністративного суду України, Державної казначейської служби України
про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вищого адміністративного суду України, Державної казначейської служби України про визнання неправомірною відмови у виплаті позивачу вихідної допомоги, як судді, у зв'язку з відставкою відповідно до ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, яка була чинна на день подачі позивачем заяви від 05.03.2014 про звільненні у відставку; зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, яка була чинна на день подачі позивачем заяви від 05.03.2014, нарахувати і виплатити вихідну неоподатковану допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
В судовому засіданні ухвалено про вирішення справи в порядку письмового провадження.
Зі змісту позову вбачається, що позивачу відмовлено у виплаті вихідної допомоги відповідно до ч. 1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", оскільки на момент звільнення позивача згадувана стаття Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виключена відповідно до Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" .
Так, підпунктом 1 пункту 28 Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" у Законі України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., NN 41 - 45, ст. 529 із наступними змінами): виключено статтю 136 .
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається й діє принцип верховенства права. Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми й забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року N 10-рп/2011).
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" зазначено, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (пункт 61). Також у рішенні від 13 грудня 2001 року у справі "Церква Бесарабської Митрополії проти Молдови" ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109).
Частиною першою статті 126 Конституції України передбачено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Зазначений конституційний принцип знайшов відображення і в положеннях Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Як зазначено вище, відповідно до ч.1 ст.136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" було визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Разом з тим, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", який набув чинності 01.04.2014 виключено ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, чинна редакція Закону України "Про судоустрій і статус суддів" не передбачає право судді, який вийшов у відставку на отримання вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Так, незважаючи на те, що судді, перебуваючи на посаді судді, працювали відповідно до законодавства, яке передбачало право судді на отримання вихідної допомоги при виході у відставку при реалізації права на відставку, по суті, вони будуть знаходитися в різному правовому становищі залежно від дати подання заяви про відставку та прийняття рішення про звільнення.
Зокрема, суддя, який набув права на відставку відповідно до наявного в нього стажу не менше 20 років та подав відповідну заяву, проте щодо якого прийнято рішення про звільнення до 01 квітня 2014 року має право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст. 136 Закону України "про судоустрій і статус суддів" (в редакції до 01.04.2014). Натомість суддя який набув права на відставку відповідно до наявного в нього стажу не менше 20 років та подав відповідну заяву, проте щодо якого прийнято рішення про звільнення після 01 квітня 2014 року позбавлений такого права.
Рівність усіх перед законом, що випливає із частини другої статті 21 Конституції України, впливає на регулювання всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й безпідставну заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї ж категорії (заборону відмінного поводження з особами, які знаходяться в однакових чи споріднених ситуаціях).
Нові правила щодо скасування виплати вихідної допомоги, поширюються не тільки на суддів, які призначені (обрані) на посаду після введення в дію нового правового регулювання (з 1 квітня 2014 року), але й на тих, хто почав свою професійну діяльність на посаді судді в період дії законодавства, що передбачало право вихідної допомоги при виході у відставку.
Відповідно до ч.1 ст.111 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, встановлюється цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.
Згідно ч.4 ст.111 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" рішення про звільнення з посади судді приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України.
В п.4 ч.4 ст.20 Закону України "Про Регламент Верховної ради України" визначено, що до порядку денного сесії Верховної Ради включаються позачергово без голосування питання про складення присяги, питання про призначення, обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад, а також питання щодо здійснення парламентського контролю, розгляд яких є виключним правом Верховної Ради у випадках, передбачених Конституцією України та законами України.
Враховуючи дату звернення позивача з заявою про звільнення у відставку (до 01 квітня 2014 року) та бездіяльність Верховної Ради України щодо прийняття рішення про звільнення позивача (12 листопада 2015 року) право на отримання вихідної допомоги суддя набуває з часу прийняття постанови Верховною Радою України про звільнення позивача, що призводить до порушення принципу правової визначеності як складової верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції України, принципу рівності, який має універсальний характер і гарантований статтею 21 Основного Закону України.
Водночас у Рішенні Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013 зазначено, що Конституційний Суд уже неодноразово висловлював позиції стосовно гарантій незалежності суддів, зокрема суддів у відставці, які викладено ним у рішеннях від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року N 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013.
Зокрема, в абзаці третьому пункту 4, абзацах другому, третьому пункту 7 мотивувальної частини свого Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп Конституційний Суд України зазначив, що "... конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене.
Конституційний статус судді передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя, дає підстави ставити до суддів високі вимоги і зберігати довіру до їх компетентності та неупередженості. Аналіз норм Конституції України свідчить, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, вихідна допомога, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності".
Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України. Крім того, щодо суддів у частині другій статті 127 Основного Закону України окремо визначено вимоги щодо несумісності.
Відповідно до положень цієї статті професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Зазначені конституційні положення щодо несумісності суддів законодавець також відобразив у частинах другій і третій статті 54 Закону N 2453-VI у редакції Закону 192-VIII.
Тобто, на відміну від усіх інших осіб, які служать інтересам держави, принцип несумісності для суддів закріплено на конституційному рівні та у спеціальному законі стосовно суддів. За рахунок заборони займатися іншою оплачуваною роботою суддям установлюються належні умови матеріального та соціально-побутового забезпечення.
Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для формування позиції, що при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу "правомірних або законних очікувань" та захисту прав людини через призму цього принципу.
Зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").
Таким чином, статтю 1 зазначеного Першого протоколу слід застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу умовою наявності "правомірних очікувань" у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, "правомірні (законні) очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, хто є носіями відповідного права.
Проте, як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 8, 21, 22 Конституції України.
Відповідно до ч. 5. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.
Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.
З метою досягнення визначеності у питанні, чи відповідає положенням статті 8, статті 21, частин другої та третьої статті 22 Конституції України підпункт 1 пункту 28 Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні.
На підставі вищевикладеного, керуючись частиною п'ятою статті 9, статтями 160, 165, суд
1. Звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності підпункту 1 пункту 28 Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» положенням статті 8, статті 21, частин другої та третьої статті 22, Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
2. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України.
Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В.І. Келеберда
Судді В.М. Данилишин
І.А. Качур