03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Апеляційне провадження № 22-ц/796/3520/2016 Головуючий в суді 1 інстанції - Усатова І.А.
Доповідач - Ящук Т.І.
31 березня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді Ящук Т.І.
суддів Чобіток А.О., Немировської О.В.
при секретарі Сірій О.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, яка подана її представником ОСОБА_3, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа - Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Солом'янського РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та вселення,
встановила:
У грудні 2013 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним позовом, в якому просила визнати відповідача ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1
Відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічним позовом, в якому просить зобов'язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у користуванні кімнатою АДРЕСА_1 та вселити його у спірне приміщення.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_4 у користуванні кімнатою АДРЕСА_1. Вселено ОСОБА_4 у кімнату АДРЕСА_1
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 243 грн. 60 коп.
Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити первісний позов у повному обсязі, а в задоволенні зустрічного позову відмовити, посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення, порушення судом першої інстанції норм процесуального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими.
Вказував, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про виклик свідків, посилаючись на те, що зазначені свідки вже надавали показання в судовому засіданні під головуванням іншого судді, а тому їх показання будуть досліджуватись шляхом прослуховування технічного запису. В подальшому суд не оголосив їх показання та не дослідив в судовому засіданні. Внаслідок зазначених порушень суд першої інстанції в своєму рішенні не вірно відобразив показання, які надавали свідки в судовому засіданні. Зокрема, суд першої інстанції не зазначив, що свідки з боку позивача підтвердили те, що на дату подання позову відповідач ОСОБА_4 не проживав в спірній кімнаті більше п'яти років, що ОСОБА_2 не чинила перешкод ОСОБА_4 у користуванні спірною кімнатою.
Вважає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що не проживання ОСОБА_4 в спірній кімнаті зумовлено поважними причинами, а саме неприязними стосунками сторін, оскільки ОСОБА_2 чинить перешкоди у користуванні спірною кімнатою, адже свідки таких показань не надавали.
Суд першої інстанції безпідставно надав перевагу показанням трьох свідків з боку відповідача, які є зацікавленими у вирішенні справи, плутались в своїх показаннях та надавали нечіткі пояснення, та критично віднісся до показань свідків з боку позивача. Також посилався на те, що матеріалами кримінального провадження спростовуються доводи ОСОБА_4 про те, що він проживав в спірній кімнаті до бійки, яка сталась в коридорі на поверсі, де розташована спірна кімната. Крім того, матеріалами кримінального провадження встановлено, що ОСОБА_2 участі в конфлікті та бійці не брала та не доведено, що вказана бійка виникла з приводу користування спірною кімнатою.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 підтримали апеляційну скаргу та просили задовольнити.
Відповідач ОСОБА_4 вважав доводи апеляційної скарги безпідставними та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_2 свої вимоги обґрунтовувала тим, що сторони до 11.04.1991 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають сина - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та - доньку - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 З 1989 року зареєстрованим місцем проживання позивача та відповідача є: АДРЕСА_1. Одразу після розірвання шлюбу відповідач забрав свої речі та виїхав, залишивши сім'ю. З того часу місце його проживання не відоме.
Виходячи з того, що відповідач в спірному жилому приміщенні не проживає понад встановлений законом строк, залишив його добровільно, забрав особисті речі та виїхав з кімнати, витрат по утриманню кімнати не несе, житлово-комунальні послуги також не сплачує, просила визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1
Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 березня 2014 року позов ОСОБА_2 було задоволено. Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування приміщенням в кімнаті АДРЕСА_1
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 25 грудня 2014 року заочне рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 19.03.2014 року скасовано, а справу призначено до судового розгляду.
У січні 2015 року відповідач звернувся до суду з зустрічним позовом, в якому просив зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкод йому у користуванні спірною кімнатою та вселити його у спірне приміщення.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 23.03.1990 року, перебуваючи з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, проживали разом з їхніми дітьми у кімнаті АДРЕСА_1, яку отримав від ПАТ «НВП «Більшовик», а 14.11.2012 року отримав ордер № 27/12 на право зайняття з сім'єю з 4-х чоловік даного приміщення.
Зазначає, що внаслідок того, що спільне сімейне життя між ним та ОСОБА_2 не склалось, в 1991 році шлюб між ними було розірвано. Відповідач залишився проживати в кімнаті АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 уклала інший шлюб та почала проживати зі своїм чоловіком в районі Русанівських садів в м. Києві. Сімейне життя ОСОБА_2 з другим чоловіком також не склалось, шлюб між ними був розірваний, тому вона в 2012 році повернулась в спірну кімнату та почала в ній проживати.
Вказував, що весь цей час до повернення ОСОБА_2 проживав в спірній квартирі та сплачував комунальні послуги, але 20 вересня 2013 року позивач ОСОБА_2 разом зі своїм співмешканцем та двома невідомими чоловіками, вдавшись до фізичного насилля, проти його волі виселили його з займаного житлового приміщення, після чого викинули речі та змінили замки від вхідних дверей, а тому був змушений проживати то у своєї сестри, то на роботі.
Судом першої інстанції встановлено, що гуртожиток по АДРЕСА_1 на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради ( Київської міської державної адміністрації) від 03.10.2012 року № 1724 був безоплатно прийнятий до комунальної власності територіальної громади міста Києва та переданий до сфери управління Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації.
Спірною є кімната АДРЕСА_1 житловою площею 16,4 кв.м., у якій згідно з довідкою форми № 3 від 09.12.2013 року, виданою КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» з 23.03.1990 року зареєстровані сторони по справі ОСОБА_4, ОСОБА_2 та їх діти - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1
Судом встановлено, що з 23.03.1990 року відповідач ОСОБА_4 з сім'єю: ОСОБА_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 проживали у кімнаті АДРЕСА_1, яку відповідач отримав від заводу «Більшовик» як працівник.
Проте до 14.11.2012 року сторони займали спірне приміщення без відповідних на те правових підстав, визначених ст. 129 ЖК України, тобто без отримання ордера.
14.11.2012 року ПАТ «НВП «Більшовик» на підставі спільного рішення адміністрації № 31 від 13.11.2012 року ОСОБА_4 було видано ордер № 27/12 на право зайняття з сім'єю з 4-х чоловік житлового приміщення, жилою площею 16,4 кв.м., - кімнати № НОМЕР_1 у гуртожитку по АДРЕСА_1.
В 1991 році шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано.
При вирішенні даного спору судом першої інстанції було допитано свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_6, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, в оскаржуваному рішенні наведено зміст їх показань в судових засіданнях.
Надавши оцінку показам свідків, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_4 не проживає у спірній кімнаті, однак таке не проживання зумовлено поважними причинами, а саме - неприязними стосунками сторін, оскільки ОСОБА_2 чинить перешкоди у користуванні спірною кімнатою. В спірну кімнату ОСОБА_4 не пускає, комплект ключів не надає. А постійне проживання в спірній кімнаті в середньому чотирьох дорослих осіб виключає можливість проживання у спірній кімнаті ОСОБА_4 через відсутність для нього спального місця.
Таким чином, судом встановлено, що між сторонами вже виникали спори з приводу користування спірною кімнатою. Конфлікт між сторонами щодо користування спірною кімнатою має тривалий характер, і в зв'язку з цим відповідач не має можливості мешкати в ній через перешкоди з боку позивача ОСОБА_2
Також суд першої інстанції виходив з того, що ордер від 14.11.2012 року виданий ОСОБА_4 на право зайняття з сім'єю з 4-х чоловік житлового приміщення житловою площею 16,4 кв.м., яке складається з однієї кімнати АДРЕСА_1, є чинним, то саме відповідач має всі правові підстави для користування спірним житловим приміщенням.
В зв'язку з тим, що шлюб між сторонами розірвано ще в 1991 році, а ордер на право зайняття спірної кімнати ОСОБА_4 отримав в 2012 році будучи розлученим, то припинення подружніх відносин між сторонами впливає на право позивача ОСОБА_2 користування спірною кімнатою, а оскільки глава 4 ЖК України «Користування гуртожитками» не передбачає застосування до цих правовідносин положень ст. 61-68 ЖК України, то на позивача не поширюються і положення ст. 64 ЖК України, згідно яких якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї. Отже, позивач ОСОБА_2 станом на день розгляду справи не володіє правами, на захист яких спрямований поданий нею позов.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем та її представником в ході розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, викладених у первісному позові, щодо не проживання відповідача в спірній кімнаті без поважних причин понад шість місяців, тому суд прийшов до висновку, що ОСОБА_4 не проживав у кімнаті АДРЕСА_1 з підстав, що не залежали від його волі, оскільки позивачем чинились перешкоди у користуванні спірною кімнатою.
До того ж, як встановлено судом, позивач станом на день розгляду справи не володіє правами, на захист яких спрямований поданий нею позов, а тому і підстав для задоволення її вимог про визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатою № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, у суду не має.
Враховуючи, що конфлікт між сторонами щодо користування спірною кімнатою має тривалий характер, і в зв'язку з цим ОСОБА_4 не має можливості мешкати в ній через перешкоди з боку ОСОБА_2, відповідача було незаконно позбавлено можливості користування спірною кімнатою, що підтверджується матеріалами справи та показаннями свідків, тому суд дійшов висновку про необхідність зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні кімнатою та вселення відповідача ОСОБА_4 у спірну кімнату.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та задоволення позову ОСОБА_4 є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно.
Доводи апеляційної скарги позивача зводяться до переоцінки показань свідків, однак колегія суддів вважає такі доводи необґрунтованими, оскільки зазначені покази не мають вирішального значення для розгляду позовних вимог ОСОБА_2 з огляду на те, що ордер на проживання у спірному жилому приміщенні ОСОБА_4 отримав 14 листопада 2012 року на підставі спільного рішення адміністрації ПАТ «НВП «Більшовик» за № 31 від 13 листопада 2012 року. Відповідно до вказаного ордеру наймачем жилого приміщення є ОСОБА_4, склад його сім'ї зазначений: ОСОБА_2 - колишня дружина, ОСОБА_5 - син, ОСОБА_5 - дочка.
Отже, відповідно до вимог ст. 129 ЖК України ордер на право проживання був виданий ОСОБА_4 лише 14.11.2012 року, тоді як позивач посилалась, що відповідач не проживає у спірному приміщенні з 1991 року.
Надаючи оцінку акту про непроживання ОСОБА_4 у спірній кімнаті, суд першої інстанції правильно зазначив, що акт від 06.12.2013 року не доводить факту не проживання відповідача в спірній кімнаті понад шести місяців без поважних на те причин, оскільки свідчить лише про відсутність ОСОБА_4 в кімнаті АДРЕСА_1 певний час та не спростовує надані відповідачем докази щодо вчинення йому перешкод у користуванні житлом та надані в судовому засіданні показання свідків.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, що судом безпідставно не були прийняті до уваги покази свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_6 щодо факту не проживання відповідача ОСОБА_4 у спірній кімнаті, - колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції встановив, що дійсно ОСОБА_4 не проживав у спірній кімнаті понад шість місяців, що передували даті звернення позивача до суду, проте причини не проживання були поважними. При цьому зазначені свідки підтвердили, зокрема, ті обставини, що замки у спірній кімнаті були змінені, а нових ключів у ОСОБА_4 не було; у спірній кімнаті весь час проживало в середньому чотири дорослих особи, і місця для проживання ОСОБА_4 не було.
Також судом першої інстанції було надано належну оцінку тій обставині, що позивач будь-яких заяв до ЖЕО щодо нарахування комунальних платежів лише на одну особу, внаслідок не проживання відповідача за спірною адресою, не подавала. При цьому позивачем не було підтверджено її посилання про те, що нею сплачувались комунальні платежі за весь час відсутності відповідача в спірній кімнаті, тоді як відповідачем ОСОБА_4 до суду були надані копії сплачених рахунків за січень 2013 року, лютий 2013 року, червень 2013 року, жовтень 2013 року.
З наявної у матеріалах справи копії кримінального провадження, закритого через відсутність в події складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, судом було встановлено, що між ОСОБА_4 та співмешканцем ОСОБА_2 08.10.2013 року сталася бійка у приміщенні гуртожитку. Тому суд дійшов висновку про наявність між сторонами конфліктних та неприязних стосунків.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що матеріалами кримінального провадження встановлено, що позивач не брала участь у бійці, висновків суду не спростовують, оскільки з пояснень самої ОСОБА_2 у даному провадженні, а також провадженнях за заявою ОСОБА_4 від 28.02.2014 року, заяві ОСОБА_2 від 01.01.2014 року вбачається, що між сторонами дійсно існують конфліктні та неприязні стосунки з приводу користування спірною кімнатою.
Отже, на думку колегії суддів, суд першої інстанції здійснив оцінку доказів за правилами ст. 212 ЦПК України, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з достатньою повнотою з'ясував обставини справи, всі висновки суду першої інстанції повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Також суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, пославшись на положення ст. 9,64, 71,72 ЖК України та роз'яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.03.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до яких у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням ( ст. 71 ЖК України) необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 року, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві». Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження обставин щодо не проживання відповідача в спірній кімнаті без поважних причин понад шість місяців, при тому як ордер на право проживання у спірному житлі отримав саме відповідач ОСОБА_4 14.11.2012 року як наймач кімнати № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 та сплачував протягом 2013 року рахунки за комунальні послуги.
З огляду на встановлені судом обставини про вчинення позивачем ОСОБА_2 перешкод у користуванні жилим приміщенням відповідачу ОСОБА_4, суд дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог про вселення та зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні спірною кімнатою.
Таким чином, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, надано вірну оцінку зібраним доказам, відповідно до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення скасуванню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307-308, 313- 317, 218 ЦПК України, колегія суддів
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий : Судді: