Справа: № 826/19598/15 Головуючий у 1-й інстанції: Нагорянський С.І. Суддя-доповідач: Шостак О.О.
Іменем України
05 квітня 2016 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Шостака О.О.,
суддів Желтобрюх І.Л., Мамчура Я.С.,
при секретарі Лебедєвій Ю.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 лютого 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовом до Міністерства юстиції України про:
- визнання протиправним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 29.07.2015 № 2323/к про звільнення ОСОБА_2 з посади головного спеціаліста відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
- поновлення ОСОБА_2 на посаді головного спеціаліста відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та внесення відповідних змін до його трудової книжки;
- стягнення з Міністерства юстиції України суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_2, починаючи з дня винесення наказу про звільнення по день прийняття судом рішення про поновлення на посаді;
- допуск негайного виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді головного спеціаліста відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року позов задоволено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Міністерства юстиції України від 06.04.2015 № 1019/к ОСОБА_2 призначений на посаду головного спеціаліста відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України із присвоєнням десятого рангу державного службовця.
29 липня 2015 року позивача усно ознайомлено з наказом Міністерства юстиції України від 29.07.2015 № 2323/к про звільнення його із займаної посади за угодою сторін та про скасування наказу від 07.07.2015 № 1202/6 про надання йому щорічної відпустки з 03.08.2015 по 09.08.2015.
Посадовими особами Міністерства юстиції України було скаладено акт від 29.07.2015, відповідно до якого ОСОБА_2 відмовився від ознайомлення з наказом письмово, мотивуючи це тим, що заява про звільнення написана ним під тиском.
Вважаючи, наказ від 29.07.2015 № 2323/к про звільнення протиправним, позивач звернувся з вищевказаним позовом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача, відповідно до п. 1 ч.1 ст. 36 КЗпП України, відбулось за відсутності домовленості між сторонами щодо дати звільнення, чим порушено сам порядок звільнення, передбачений нормами чинного законодавства та право позивача на працю.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з ст. 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.
Таким чином, угода про припинення трудового договору згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України укладається між сторонами трудового договору, яким є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а рішення про розірвання трудового договору приймається власником або органом управління підприємства, установи, організації, який наділений такими повноваженнями.
Відповідно до ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9 визначено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).
Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди є підстава припинення трудового договору та строк з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП (за угодою сторін).
Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов'язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.
Як вбачається із заяви позивача про звільнення із займаної посади за угодою сторін, вона не містить волевиявлення (пропозиції) позивача та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін, а містить формулювання «датою звільнення вважати дату реєстрації наказу». В даному випадку, зазначене формулювання не є в розумінні трудового законодавства України узгодженою датою звільнення за угодою сторін.
Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції, вказана заява містить лише підпис заступника Міністра юстиції України Іванченко О.П. без зазначення, зокрема, дати його вчинення та вказівки щодо виконання цієї заяви, та не містить резолюції керівництва Міністерства юстиції України «не заперечую» або «погоджую», або «до наказу», що свідчить також про відсутність волевиявлення зі сторони відповідача.
За вказаних вище обставин, колегія суддів дійшла висновку, що сторонами спору не було досягнуто згоди щодо припинення трудового договору та не узгоджено дату звільнення в день подання позивачем відповідної заяви. Відсутність узгодженої дати звільнення позбавляло права Міністерство юстиції України на звільнення позивача 29.07.2015 в порядку п. 1 ст. 36 КЗпП, а тому оформлення його звільнення на цій підставі є незаконним.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач був державним службовцем, загальні засади діяльності якого, а також його статус регулюється Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХІІ.
Статтею 30 вказаного Закону визначено, що крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служба припиняється у разі:
1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону);
2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 161 цього Закону;
3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону);
4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону);
5) ви.явлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону);
6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону.
В той же час, існування будь-яких із зазначених вище підстав із тексту оскаржуваного наказу про звільнення позивача із займаної посади не вбачається.
Таким чином, наказ про звільнення ОСОБА_2 від 29.07.2015 № 2323/к є таким, що не ґрунтується на вимогах чинного трудового законодавства, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім цього, слід зазначити, що звільнення працівника, зокрема, за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є правомірним у випадку наявності підстав для звільнення та наявність юридичного акту припинення трудового договору, додержання загальних та додаткових гарантій припинення трудового договору, зокрема, порядку звільнення.
Згідно із ст. 47 КЗпП України, на роботодавця покладений обов'язок в день звільнення видати позивачу належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 29.07.2015 в день звільнення з позивачем розрахунку проведено не було. Вказане також підтверджується банківською випискою за період з 01.07.2015 р. по 28.08.2015 р., наявною в матеріалах справи.
Отже, не здійснивши розрахунки з позивачем в день звільнення, відповідачем було порушено вимоги ст. 116 КЗпП України.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
При цьому, згідно абзацу 2 пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року №9, при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.
Тобто, компенсація середнього заробітку на період працевлаштування за новим місцем роботи не підлягає зарахуванню при визначені грошової суми нарахованої працівнику за час вимушеного прогулу.
З наведеного слідує, що у випадку визнання судом звільнення працівника протиправним та поновлення його на роботі, слід задовольнити позовні вимоги в частині стягнення з Міністерства юстиції України суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з дня винесення наказу про звільнення по день поновлення на посаді, за виключенням компенсації середнього заробітку отриманого позивачем за період працевлаштування за новим місцем роботи.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України від 29.07.2015 № 2323/к про звільнення ОСОБА_2 з посади головного спеціаліста відділу контролю за роботою територіальних органів Управління контролю та статистичного забезпечення Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, поновлення позивача на зазначеній посаді з дати незаконного звільнення, а саме з 29.07.2015, з внесенням відповідних змін до трудової книжки останнього та стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з дня винесення наказу про звільнення по день прийняття судом рішення про поновлення на посаді, за виключенням компенсації середнього заробітку отриманого позивачем за період працевлаштування за новим місцем роботи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.
Таким чином, підстав для задоволення апеляційної скарги немає, а її доводи спростовуються вище наведеним.
Згідно зі ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційну скаргу Міністерства юстиції України слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 лютого 2016 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.
Головуючий суддя:
Судді:
Головуючий суддя Шостак О.О.
Судді: Желтобрюх І.Л.
Мамчур Я.С