ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
31.03.2016Справа №910/2837/16
Господарський суд міста Києва в складі:
головуючого судді Привалова А.І.
при секретарі Островській О.С.
розглянувши справу № 910/2837/16
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОМОКС»;
до товариства з обмеженою відповідальністю «ФАКТОР-КОМФОРТ»;
про стягнення 42 850 257,09 грн.
За участю представники сторін:
від позивача: Гомза Ю.І, довіреність б/н від 29.02.2015р.;
від відповідача: Білічак Х.В., т.в.о. директора, наказ № 5-К від 20.08.2015р.
До Господарського суду міста Києва звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «Страхова компанія «Проксіма» (надалі - позивач) з позовом до приватного підприємства «Флаін Фешн» (надалі - відповідач) про стягнення 49 700,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, в порушення умов укладеного між сторонами Договору позики від 03.09.2015р., у визначений строк суму позики не повернув внаслідок чого виникла заборгованість у сумі 37 962 000,00 грн., за прострочення сплати якої позивачем нараховані пеня в розмірі 4 576 241,09 грн. та річні - 312 016 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.02.2016р. порушено провадження у справі № 910/2837/16 та призначено її розгляд на 17.03.2016р.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2016р. розгляд справи відкладений на 31.03.2016р., у зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача та неподанням витребуваних судом доказів.
Разом з позовною заявою позивач подав заяву про вжиття заходів до забезпечення позову.
Також, 29.02.2016р. від позивача через канцелярію суду надійшла уточнена заява про забезпечення позову, а 21.03.2016р. - уточнення до заяви про забезпечення позову.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2016р. відмовлено товариству з обмеженою відповідальністю «ОМОКС» в задоволенні заяви про вжиття заходів до забезпечення позову
30.03.2016р. через загальний відділ діловодства суду від представника позивача отримано заяву про забезпечення позову.
31.03.2016р. через загальний відділ діловодства суду від представника відповідача надійшло клопотання про зменшення розміру неустойки та відстрочку виконання рішення суду.
Присутній в судовому засіданні 31.03.2016р. представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі та просив суд позов задовольнити, а також повторну заяву про вжиття заходів до забезпечення позову.
Розглянувши заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову, суд дійшов висновку про відмову в її задоволенні з огляду на наступне.
Заяву обґрунтовано тим, що відповідач ухиляється від виконання зобов'язання з перерахування суми позики, строк повернення якої настав 03.11.2015р. При цьому, на даний час відповідачем вчиняються дії по розпродажу найцінніших його активів шляхом відчуження майнових прав за договорами іпотеки, що в подальшому може призвести до неможливості виконання прийнятого на користь позивача рішення у даній справі.
В обґрунтування своїх тверджень позивачем до заяви про забезпечення позову та уточнень до неї додано інформаційні довідки з Державного речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта.
Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
При цьому, відповідно до п. 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №16 від 26.12.2011р. «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Разом з тим, згідно з п. 3 вказаної постанови, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Отже, питання задоволення заяви сторони у справі про застосування заходів до забезпечення позову вирішується судом в кожному конкретному випадку, виходячи з характеру обставин справи, що дозволяють зробити припущення про утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у випадку невжиття заходів забезпечення позову.
Дослідивши збалансованість інтересів сторін, суд виходить з того, що припущення позивача про те, що відповідач буде ухилятись від виконання рішення суду в даній справі не підтверджується належними та допустимими доказами.
При цьому, судом було досліджено надані позивачем інформаційні довідки з Державного речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, з яких вбачається наявність у відповідача майна та майнових прав, на які може бути звернуто стягнення, у разі невиконання відповідачем рішення суду, яке буде прийнято за результатами розгляду даної справи. Щодо оцінки співвідношення цінності відчужених та придбаних відповідачем активів, то суду на підтвердження зазначеної позиції позивачем жодних нових доказів не представлено.
Таким чином, відсутні підстави стверджувати про наявність обґрунтованих обставин для вжиття заходів до забезпечення позову по відношенню до відповідача у даній справі.
Представник відповідача в судовому засіданні просив суд зменшити розмір пені до 1000,00 грн. та відстрочити виконання рішення суду терміном на 1 рік.
Суд вважає, що, у відповідності до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами, яких достатньо для винесення рішення по суті.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих позивачем і відповідачем, у нарадчій кімнаті.
Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, в засіданні суду була оголошена вступна та резолютивна частини рішення.
Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
03.09.2015р. між позивачем (за договором - позикодавець) та відповідачем (за договором - позичальник) було укладено Договір позики, за умовами п.п. 1.1., 1.2., 1.3. якого позивач передає у власність відповідачу грошові кошти в сумі 37 962 000,00 грн., а відповідач зобов'язується повернути позивачу суму позики в строки, передбачені цим договором. Грошові кошти надаються відповідачу для поповнення обігових коштів. Позика за цим договором є безпроцентною, проценти за позикою не нараховуються.
За умовами п.2.1 договору, передача грошових коштів в позику здійснення шляхом перерахування позивачем суми позики у безготівковій формі на поточний рахунок відповідача.
Як встановлено судом, позивач виконав взяті на себе за договором зобов'язання, згідно з випискою Банку «Національні інвестиції» з рахунку позивача за 04.09.2015р., та перерахував на рахунок відповідача кошти в розмірі загалом 37 962 000,00 грн.
Умовами п.2.2 договору сторони встановили обов'язок відповідача повернути позивачу суму позики в повному обсязі в строк до 03.11.2015р.
Проте, відповідач в порушення умов п. 2.2. договору позику в сумі 37 962 000,00 грн. у визначений строк не повернув, внаслідок чого виникла заборгованість за договором у сумі 37 962 000,00 грн.
Оскільки отриману суму позики відповідач не повернув у повному обсязі, позивач 04.11.2015р. рекомендованим листом направив відповідачу вимогу за вих. № 520/11 від 03.11.2015р. про повернення позики в сумі 37 962 000,00 грн. Проте, відповідач вказану вимогу залишив без відповіді та задоволення.
Станом на дату звернення з даним позовом до суду, відповідач грошові кошти в сумі 37 962 000,00 грн. позивачу не повернув.
Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем за спірним договором становить 37 962 000,00 грн.
Згідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ст. 174 Господарського кодексу України, однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України).
Приписом ст. 1046 Цивільного кодексу України унормовано, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Положеннями ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
Суд відзначає, що жодних доказів відносно повернення відповідачем позивачеві суми позики в розмірі 37 962 000,00 грн. сторонами спору під час розгляду справи представлено не було.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкт господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За таких обставин, позовні вимоги в частині стягнення заборгованості в сумі 37 962 000,00 грн. обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Також, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань, позивач просить суд стягнути з відповідача 4 576 241,09 грн. пені та 312 016,00 грн. - 3% річних, які розраховані за період з 04.11.2015р. по 12.02.2016р.
Відповідно до положень ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Умовами пункту 3.1. договору передбачено, що за порушення строків повернення позики відповідач сплачує позивачу пеню у розмірі 1% від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочення.
Згідно з ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність.
Відповідно до ч. 1. ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
У сфері господарювання, згідно з ч. 2 ст. 217 та ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, застосовуються господарські санкції, зокрема, штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Спеціальним законом, що регулює договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за невчасне виконання грошових зобов'язань, є Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22.11.1996р. № 543/96, відповідно до статті 3 якого, розмір пені за порушення грошового зобов'язання розраховується із суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Відповідно до ст. 55 Господарського процесуального кодексу України, суд, перевіривши розрахунок позивача щодо нарахування пені, визнав його обґрунтованим, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині стягнення пені підлягають задоволенню в сумі 4 576 241,09 грн.
Крім того, згідно ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрату матеріального характеру.
Таким чином, оскільки вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 3% річних ґрунтується на законі (ст. 625 Цивільного кодексу України), а відповідач є таким що прострочив виконання грошового зобов'язання, тому позовні вимоги позивача в частині стягнення 3% річних, підлягають задоволенню згідно розрахунку позивача, який є арифметично вірним.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.
При цьому, суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні клопотання відповідача про зменшення розміру пені та відстрочку виконання рішення суду по справі з наступних підстав.
Згідно з пунктами 3 та 6 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, а також відстрочити або розстрочити виконання рішення.
У пункті 3.7.14 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» зазначено, що вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.
Згідно з п. 7.1.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 9 від 17.10.2012 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України», розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки також повинні визначатись господарським судом. При цьому слід мати на увазі, що розстрочка можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів, що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними ознаками; декілька індивідуально визначених речей тощо).
Вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд враховує матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Згідно з п. 7.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 9 від 17.10.2012 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України», вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору.
Дослідивши матеріали справи, судом установлено, що відповідач не навів обставин, які ускладнюють виконання рішення у справі № 910/2837/16 або роблять його неможливим, а також, вказують на винятковість випадку невиконання відповідачем договірних зобов'язань, а тому, враховуючи, матеріальні інтереси обох сторін, їх фінансовий стан, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про зменшення розміру пені та відстрочку виконання рішення суду по справі № 910/2837/16.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ФАКТОР-КОМФОРТ» (04080, м. Київ, вул. О. Терьохіна, 8; код ЄДРПОУ 39845513) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ОМОКС» (08130, Київська обл., Києво-Святошинський район, с. Чайки, вул. В. Лобановського, 23; код ЄДРПОУ 23154102) суму неповерненої позики в розмірі 37 962 000 грн., 4 576 241 грн. 09 коп. - пені, 312 016 грн. - 3% річних та витрати по сплаті судового збору в сумі 206 700 грн. Видати наказ.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, оформленого відповідно до вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення підписано: 05.04.2016р.
Суддя А.І. Привалов