Ухвала
2 березня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.
суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., Закропивного О.В., Черненко В.А.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення апеляційного суду Полтавської області від 4 серпня 2015 року, -
У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом, в якому просило стягнути на свою користь з відповідача заборгованість за кредитним договором від 30 січня 2007 року у розмірі 14 173 грн 72 коп. та судові витрати.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що між ним та ОСОБА_1 30 січня 2007 року було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 3 300 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 22,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Вказував, що відповідач кредит не повертає та не сплачує проценти за договором. Станом на 13 жовтня 2014 року заборгованість за кредитним договором становила 14 173 грн 72 коп.
Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 16 березня 2015 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» суму заборгованості по кредитному договору у розмірі 14 173 грн 72 коп.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 4 серпня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України, суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо підчас розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачем були порушені умови кредитного договору щодо своєчасного повернення грошових коштів.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом, про застосування якого заявлено ОСОБА_1, яка не могла зробити заяву про застосування строку позовної давності в суді першої інстанції, оскільки про час розгляду справи вона не була повідомлена.
ОСОБА_1 припинила здійснювати платежі на погашення кредиту з вересня 2008 року, і з цього часу почався відлік позовної давності. Позивач звернувся до суду з даним позовом у жовтні 2014 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.
Заяви від позивача про поновлення пропущеного строку позовної давності не надходило, а відповідачем заявлено в апеляційній скарзі про застосування позовної давності, і суд вважає за необхідне прийняти її до уваги, оскільки у справі відсутні відомості про повідомлення її про судове засідання суду першої інстанції, справа розглянута за її відсутності, і тому вона не мала змоги зробити таку заяву в суді першої інстанції.
Проте повністю погодитись з такими висновками судів попередніх інстанцій не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Судами установлено, що 30 січня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 3 300 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 22,80 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
Станом на 13 жовтня 2014 року заборгованість за кредитним договором від 30 січня 2007 року становила 14 173 грн 72 коп.
Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України.
Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, зокрема передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.
Таким чином, позовна давність як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.
Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15, яка згідно ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, в порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України, вищевикладеного не врахував, не взяв до уваги того, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а ОСОБА_1 з заявою про застосування позовної давності до суду першої інстанції не зверталась, хоча про перебування даної справи у провадженні суду була повідомлена, оскільки у матеріалах справи містяться її заперечення з клопотанням про залишення позову без розгляду (а.с. 37), а тому дійшов передчасного висновку про неможливість останньої заявити про застосування позовної давності в суді першої інстанції.
Таким чином, судами обох інстанцій при розгляді позовних вимог не повно з'ясовані обставини справи і не надано їм належної оцінки, за таких обставин рішення судів підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 березня 2015 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 4 серпня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий: Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
В.І. Журавель
О.В. Закропивний
В.А. Черненко