Справа № 815/439/16
24 березня 2016 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Гусева О.Г.,
суддів: Самойлюк Г.П., Завальнюк І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії,-
До суду звернувся позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії, обґрунтовуючи позовні вимоги наступним.
Позивач зазначає, що Державна міграційна служба України не прийняла до уваги реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Пакистану.
Реальні побоювання мотивуються тим, що позивач вчився в одному класі у школі та дружив з сином політика, який був членом правлячої партії.
У 2007 році, невідомі особи, як пізніше з'ясувалось, які належали до терористичної організації, у телефонних дзвінках погрожували ОСОБА_1 та його другові фізичною розправою, якщо вони не розкажуть їм про діяльність політика - батька друга позивача.
Так, одного разу, невстановлені особи заштовхали позивача та його друга у свій автомобіль та привезли до будинку, де утримували їх у полоні. Вони знаходились у цьому будинку близько трьох днів без нормальної їжі, їх постійно били, допитували чим вищевказаний політик займається та на кого працює. Після того, як вони надали злочинцями інформацію, якою володіли, їх відпустили. У подальшому ОСОБА_1 звернувся до поліції міста, де проживав та розказав про вищевказані події.
Проте, на протязі 2007-2008 років позивач та його друг продовжували отримувати дзвінки з погрозами фізичної розправи від невідомих осіб.
Так, у 2008 році, прогулюючись зі своїм другом вулицями свого міста, невідомі особи почали стріляти з автоматичної зброї в ОСОБА_1 та його друга. Позивачу вдалося втекти, однак його друга застрелили.
Після даних подій ОСОБА_1 був вимушений покинути рідну країну Пакистан, оскільки у місті, де він проживав існувала та існує реальна загроза його життю, безпеці та свободі.
На теперішній час з боку невідомих осіб з терористичних угрупувань й досі лунають дзвінки рідному брату позивача з погрозами фізичної розправи над їх сім'єю.
З урахуванням вищевикладеного, позивач вважає що у випадку його повернення до Пакистану, його життю на свободі буде загрожувати небезпека, у зв'язку з чим просить задовольнити адміністративний позов.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, посилаючись на обставини, які викладені у позовній заяві, просив задовольнити позов у повному обсязі.
Представник відповідача, до судового засідання не з'явився, заявлені позовні вимоги не визнав в задоволенні їх просив відмовити, на підставі доводів, які викладені в письмових запереченнях, долучених до матеріалів справи (а.с. 35-39).
Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України, у зв'язку з відсутністю перешкод для розгляду справи у судовому засіданні визначених ст.128 КАС України та відсутністю потреби заслухати свідка чи експерта, протокольною ухвалою суду від 21.03.2016 року, розгляд справи призначений на 24.03.2016 року, в порядку письмового провадження.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, приходить до наступного висновку.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Пакистану, уродженець м. Гуджранвала, Пакистан, за національністю пакистанець, за віросповіданням мусульманин, рідна мова - урду, не одружений, проживає у цивільному шлюбі із гр. України.
Позивач у 2009 році вибув з країни походження авіарейсом м. Карачі (Пакистан) - м. Стамбул (Туреччина) прямим авіарейсом. Пробув в Стамбулі дві години. Потім вилетів прямим авіарейсом м. Стамбул (Туреччина) - м. Київ (Україна) легально на підставі національного паспорту НОМЕР_1. Позивач потрапив на територію України приблизно в жовтні 2009 року.
28.08.2013 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України № 535-15 від 12.08.2015 року, позивачу було відмовлено у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.
29 січня 2016 року позивач отримав повідомлення № 388 від 03.09.2015 року ГУ ДМС в Одеській області про відмову у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.
Вказане рішення ДМС України обґрунтувало тим, що на підставі всебічного вивчення усіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС В Одеській області встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні.
Судом встановлено, що в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 53) та в матеріалах анкетування (а.с.69), протоколу співбесіди (а.с.82) позивач стверджував, що коли позивач був студентом коледжу у нього був кращий друг Рашид. Проте, в адміністративному позові позивачем зазначено що позивач вчився в одному класі у школі та дружив з сином політика, який був членом партії.
Під час проведення протоколу анкетування від 01.10.2013 року позивач зазначає (а.с.69), що він познайомився в коледжі ще з одним другом на ім'я Сафдер, який запросив позивача до дому в гості . Він погодився та пішов до нього до дому. Коли вони приїхали, то окрім них нікого не було. Вони почали розмовляти і побачили, як в дім хтось ввійшов. Це було двоє незнайомих позивачу чоловіків, які були озброєні. Однак в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 53) позивачем зазначено що один з них був озброєний.
Крім того, відповідно до протоколу анкетування від 01.10.2013 року, позивач зазначив, що незнайомці сказали йому, що у нього є два варіанти, або його вб'ють, або він буде співпрацювати із ними. Під час подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 53) зазначено, що за те що він буде розповідати їм все, що він знає, незнайомець запропонував позивачу велику суму грошей та залишать його в живих. В адміністративному позові позивачем взагалі не зазначено вказаних подій.
Також, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 53), протоколі анкетування від 01.10.2013 року (а.с.69), протоколі співбесіди (а.с.82) позивач зазначає, що незнайомці заперли його в кімнаті на всю ніч, однак в позовній заяві позивач зазначає, що його та його друга невстановлені особи заштовхали у свій автомобіль та привезли до свого будинку, де утримували їх у полоні. Вони знаходились у цьому будинку близько трьох днів без нормальної їжі , їх постійно били, допитували.(вказаних подій позивачем взагалі не було зазначено під час подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в протоколі анкетування від 01.10.2013 року та в протоколі співбесіди від 21.10.2013 року).
Крім того, судом встановлено, що в адміністративному позові позивач зазначив наступне: у 2008 році, прогулюючись зі своїм другом вулицями свого міста, невідомі особи почали стріляти з автоматичної зброї в ОСОБА_1 та в його друга. Однак згідно заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протоколу анкетування від 01.10.2013 року, протоколу співбесіди зазначені події відбувались у 2003 році.
Також, після зазначених подій позивач одразу не виїхав з країни походження. Протягом 3-4 тижнів він проживав у бабусі у м. Кусур, де не зазнавав жодних переслідувань. Батькові позивача стало відомо, що його місцеперебуванням цікавляться незнайомці та відправив позивача до дядька у м. Равал Пенді, де ОСОБА_1 проживав протягом шести місяців, переслідувань не зазнавав. Під час проживання позивача у м. Равал Пенді, його батько підготовив виїзні документи, після чого, ОСОБА_1 виїхав до м. Карач, звідки покинув Батьківщину. (протокол співбесіди від 21.10.2013 а.с.78-84).
На території Пакистану залишились проживати близькі родичі позивача, Інформації про будь-які переслідування родини позивача в матеріалах особової справи відсутня.
Після проведених інтерв'ю та анкетування позивача, відповідачем не виявлено жодних ознак переслідування.
Суд погоджується з висновками Управління ДМС України в Одеській області, що надані шукачем притулку відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто згідно з п. Б Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
Аналізом матеріалів особової справи, судом встановлено, що відповідачем правомірно зроблений висновок щодо неможливості обґрунтувати причину виїзду позивача з Пакистану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд погоджується з твердженням відповідача, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Також, судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. В регіоні постійно проживання позивача (м. Карачі) наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти.
Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
Дослідивши заявлені позивачем обставини та інформацію про країну походження, орган міграційної служби підготував висновок, згідно з яким рекомендував Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову громадянину Пакистану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає, що висновок, який став підставою для прийняття рішення що оспорює позивач, є таким, що складений у відповідності до розділу VІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту: за результатом оцінки комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником. У висновку зроблено посилання на використану інформацію про країну походження заявника, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закону України) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Перевіряючи законність рішення ДМС України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд прийшов до висновку, що заява, яку подав ОСОБА_1 до органів міграції є логічно непослідовною, неправдоподібною та не викликає довіри, а дійсною причиною його звернення є спроба легалізувати своє знаходження на території України.
Враховуючи відсутність обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про переслідування позивача, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, суд вважає рішення відповідача про відмову у наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту обґрунтованим, законним та таким, що не підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, 70, 71, 86, 128, 159-164 КАС України, суд,-
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії.
Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання постанови у порядку ст.160,167,185-187 КАС України.
Головуючий суддя О.Г. Гусев
Суддя Г.П.Самойлюк
Суддя І.В. Завальнюк