Колегія суддів судової палати у кримінальних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю прокурора ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5 ,
розглянула у судовому засіданні у м. Києві 22 березня 2016 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 на вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року.
Цим вироком засуджено:
ОСОБА_6 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
громадянина України,
такого, що не має судимості,
за п. «г» ст. 93 КК 1960 року до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_8 залишено без розгляду.
ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він керував злочинним угрупуванням, у складі якого 21 жовтня 1995 року вчинив умисні вбивства трьох осіб за обставин, викладених у вироку.
Як установив суд, 21 жовтня 1995 року ОСОБА_9 звернувся до ОСОБА_10 , який мав відношення до злочинного угрупування «Сейлем», із проханням допомогти припинити вимагання з боку такого ж утворення «ассірійців», члени якого напередодні побили його і зажадали передачі їм 1500 дол. США. ОСОБА_10 виклав обставини вимагання лідеру злочинного угрупування «Сейлем» ОСОБА_11 . Останній з метою утвердження свого кримінального авторитету і з особистих низьких мотивів, використовуючи звернення ОСОБА_9 як привід для фізичного усунення осіб із протиборчого угрупування, доручив ОСОБА_10 та іншим особам зі свого оточення захопити вимагателів ( ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 ) і доставити до саду, розташованого за 2 км ліворуч автодороги с. Поштове - с. Казанки Бахчисарайського району, що і було зроблено. До вказаного місця прибули ОСОБА_15 та інші члени злочинного угрупування «Сейлем». У подальшому ОСОБА_15 , будучи об'єднаним із іншими членами цього угрупування єдиним умислом, спрямованим на позбавлення життя доставлених осіб, першим став бити ОСОБА_12 , а потім наказав убити останнього, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 . Члени злочинного угрупування «Сейлем», щодо яких відмовлено в порушенні кримінальної справи у зв'язку з їх смертю, виконали це розпорядження і вбили спочатку ОСОБА_12 , згодом - ОСОБА_13 і насамкінець - ОСОБА_14 , завдавши першим двом численних ударів руками та ногами по голові й тулубу, а також ножем ( ОСОБА_12 - у груди, а ОСОБА_13 - у шию), ОСОБА_12 , крім того, ще й каменем по голові; жінці - двох ударів по голові невстановленим металевим предметом рублячої дії.
Колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України ухвалою від 04 травня 2006 року вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_6 залишила без зміни.
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України постановою від 19 березня 2015 року скасувала зазначену ухвалу колегії суддів щодо ОСОБА_6 , а справу направила на новий касаційний розгляд через неправильне, на її думку, застосування судом касаційної інстанції норм кримінального закону про давність притягнення засудженого до кримінальної відповідальності за вчинене у жовтні 1995 року умисне вбивство ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 .
Згідно з висновками Верховного Суду України, зі змісту ч. 3 ст. 5 КК і порівняльного аналізу положень ст. 48 КК 1960 року та ст. 49 КК випливає, що строк давності за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, вчинене до 01 вересня 2001 року і кваліфіковане за ст. 93 КК 1960 року, становить десять років; для того, щоб можна було ставити питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за давністю, кінцевий момент цього строку мав настати до дня набрання законної сили вироку, яким особу засуджено за вчинення злочину; перебіг давності зупиняється, якщо винна особа ухилялася від досудового слідства або суду, а відновлюється - з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Роз'яснюючи особливості правозастосування ст. 48 КК 1960 року, Судова палата відзначила, що зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо конкретної особи, яка у порядку, передбаченому законом була визнана підозрюваним або обвинуваченим, обізнана про проведення стосовно неї слідства і зобов'язана з'являтися до правоохоронних органів за викликом, вона має перебувати в межах їх досяжності; натомість не визнається такою, що ухиляється від слідства, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується після цього, а також особа, яка хоч і відома компетентним органам, але її причетність до вчинення злочину на момент зникнення не встановлено. Як констатовано у постанові, строк давності за злочин, вчинений ОСОБА_16 21 жовтня 1995 року, за загальним правилом, повинен був закінчитися 22 жовтня 2005 року; за матеріалами справи, ОСОБА_15 вчинив злочин 21 жовтня 1995 року, а в 1998 році легально виїхав до Чехії; після того, як стало відомо про причетність його до злочину і йому висунуто обвинувачення за пунктами «г», «ж», «з», «і» ст. 93 КК 1960 року, 28 листопада 2001 року ОСОБА_6 було оголошено в розшук; 24 квітня 2002 року останнього затримали правоохоронні органи Чеської республіки у м. Празі, де він утримувався під вартою до екстрадиції в Україну 28 вересня 2005 року; обвинувачення ОСОБА_11 було пред'явлено 30 вересня 2005 року. За міркуваннями Верховного Суду України, касаційний суд: не проаналізував наведених обставин; відмовляючи у закритті кримінальної справи за ст. 93 КК 1960 року у зв'язку із закінченням строку давності, свого рішення належно не вмотивував; не визначив який саме строк давності поширюється на вчинене засудженим умисне вбивство, та порядку його обчислення; не конкретизував, з яким юридичним фактом пов'язується кінець обчислення цього строку, а також не аргументував, чому вважає, що після вчинення злочину ОСОБА_15 скривався від слідства, хоча такого факту суд першої інстанції не встановив. Окрім того, на думку Верховного Суду України, перебування ОСОБА_6 з 1998 по 2005 рік за кордоном, зупинення слідства у зв'язку з його розшуком та пред'явлення обвинувачення через декілька років після вчинення злочину самі по собі не свідчать про ухилення від слідства. У підсумку Судова палата вказала на те, що при касаційному розгляді необхідно врахувати зміст ч. 4 ст. 48 КК 1960 року, якою передбачено дискреційні повноваження суду - як вирішення питання про можливість застосування давності та закриття справи, так і призначення покарання на певний строк у разі, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність.
У касаційних скаргах засуджений ОСОБА_15 та його захисник ОСОБА_7 , посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам подій, істотні порушення кримінально-процесуального закону, просять скасувати вирок і закрити справу на підставі п. 2 ст. 6 КПК 1960 року за відсутністю в діянні складу злочину. Вважають, що суд дав неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_6 в умисному вбивстві трьох осіб, тоді як він не вчиняв інкримінованого йому злочину, був лише свідком убивства ОСОБА_12 та ОСОБА_13 іншими особами, а про позбавлення життя ОСОБА_14 не знав. Крім того, захисник зазначає про порушення права засудженого на захист під час розслідування справи та про неправильне застосування кримінального закону, оскільки суд усупереч правилам ст. 48 КК 1960 року неправомірно призначив ОСОБА_11 покарання у виді довічного позбавлення волі.
Прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції подав на касаційну скаргу захисника заперечення, в яких, наводячи аргументи, стверджує про безпідставність заявлених касаційних вимог та просить їх залишити без задоволення.
До початку нового касаційного розгляду справи від осіб, що подали касаційні скарги змін до них у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 390 КПК 1960 року), не надходило. Разом із тим, у судовому засіданні у ході розгляду справи захисник ОСОБА_5 подав заяву засудженого ОСОБА_6 , в якій останній просить виконати вказівки Верховного Суду України, викладені у постанові від 19 березня 2015 року.
Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника, який, посилаючись на позицію, узгоджену ним із засудженим, частково підтримав касаційні скарги й просив змінити вирок відповідно до правових висновків Верховного Суду України, застосувати до ОСОБА_6 інститут давності і замінити довічне позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, думку прокурора, котрий заперечив проти задоволення касаційних вимог, перевіривши матеріали справи та документи, подані до касаційного суду сторонами, обговоривши доводи, наведені у скаргах та в запереченнях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Нове касаційне провадження у цій справі здійснюється з урахуванням положень п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК, а також принципу правової визначеності щодо дії норм кримінально-процесуального закону в часі. Отже, вирішуючи питання про наявність чи відсутність визначених у ст. 398 КПК 1960 року підстав для скасування чи зміни оскаржуваного вироку, касаційний суд керується приписами статей 370-372 вказаного Кодексу.
Як убачається з матеріалів справи, висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінально-караних діянь проти життя та здоров'я особи є обґрунтованим, його зроблено на підставі розглянутих і перевірених у ході судового слідства доказів, оцінених відповідно до положень ст. 67 КПК 1960 року.
Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі аналізу: показань допитаного як підсудного ОСОБА_6 , котрий не заперечував своєї присутності у жовтні 1995 року у групі осіб на місці вчинення злочину й факту вбивства ОСОБА_13 та ОСОБА_12 , не оспорював завдання ним удару рукою останньому, вказував про побиття цих потерпілих іншими чоловіками й про те, що ОСОБА_17 бив ОСОБА_12 каменем по голові, а ОСОБА_13 , - ножем у шию; наявних у справі та відображених у вироку показань свідків ОСОБА_18 , ОСОБА_9 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_10 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , а також показань узятого під захист свідка під псевдонімом « ОСОБА_24 », зі змісту яких у їх логічному взаємозв'язку випливає, що ОСОБА_15 , будучи лідером злочинного угрупування «Сейлем», приймав рішення про вбивство, саме за його наказом потерпілих було протиправно позбавлено життя за встановлених у вироку обставин. Крім того, підставою для зазначеного висновку суду слугували: досліджені в судовому засіданні дані, що містяться у протоколах огляду місця події від 23 і 25 жовтня 1995 року та 09 січня 1996 року про виявлення трупів потерпілих з ознаками насильницької смерті; висновки судово-медичної експертизи щодо характеру, локалізації, кількості заподіяних ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 тілесних ушкоджень, механізму їх утворення та причини смерті цих осіб; інші фактичні дані, зміст яких детально викладено у згаданому судовому рішенні. Поряд із цим суд перевірив висунуту ОСОБА_16 на свій захист версію про невинуватість в інкримінованих йому кримінально караних діянь і вмотивовано її спростував у вироку.
Усупереч посиланням засудженого та захисника у скаргах фактичні дані, на яких ґрунтується обвинувальний вирок, отримано в порядку, визначеному КПК 1960 року, вони узгоджуються між собою, були предметом дослідження суду і в силу ст. 65 цього Кодексу є доказами у кримінальній справі. Переконливих аргументів, які би свідчили про зворотне, ставили під сумнів об'єктивність оцінки судом доказів, покладених в основу вироку, скаржниками не наведено.
Водночас за матеріалами справи, суд з'ясував у ході слідства всі передбачені ст. 64 КПК 1960 року обставини, що належать до предмету доказування, й обґрунтовано визнав зібрані докази в їх сукупності достатніми для встановлення факту наявності суспільно небезпечних діянь проти життя і здоров'я осіб та доведеності винності ОСОБА_6 у їх вчиненні.
Отже, суд із додержанням норм процесуального права (КПК 1960 року) встановив фактичні обставини справи, відповідно до яких діяння ОСОБА_6 обґрунтовано отримали юридичну оцінку за п. «г» ст. 93 КК 1960 року.
З огляду на викладене доводи засудженого та його захисника про наявність процесуальних підстав для скасування оскаржуваного вироку і закриття справи щодо ОСОБА_6 за відсутністю в діянні складу злочину не можна визнати прийнятними.
Що стосується посилань у скарзі захисника ОСОБА_7 на порушення слідчим права ОСОБА_6 на захист, оскільки 20 вересня 2002 року її не було допущено до участі у справі, то вони суперечать законодавчим приписам.
Зокрема, за правилами ч. 1 ст. 47 КПК 1960 року захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого.
Натомість у цій справі відсутні відомості про те, що станом на 20 вересня 2002 року адвокат ОСОБА_7 була запрошена ОСОБА_16 чи іншими уповноваженими особами за проханням чи згодою засудженого, як захисник останнього. Відтак, слідчий, не допустивши у вказаний день адвоката ОСОБА_25 до участі у кримінальній справі як захисника ОСОБА_6 , не порушив вимоги процесуального закону.
Проаналізувавши матеріали справи та наявні у ній фактичні дані, зіставивши їх із відомостями, що містяться у документах, наданих сторонами касаційному суду, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи захисника щодо неправомірності призначення засудженому покарання у виді довічного позбавлення волі та необхідності застосування до нього інституту давності.
Відповідно до ст. 48 КК 1960 року, законодавчих положень щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі та правової позиції Верховного Суду України строк давності за умисне вбивство, вчинене засудженим 21 жовтня 1995 року і кваліфіковане за п. «г» ст. 93 КК 1960 року, становить десять років. Згідно з правилами ч. 3 ст. 48 цього Кодексу перебіг давності зупиняється, коли особа, яка вчинила злочин, скриється від слідства або суду. В цих випадках перебіг давності відновлюється з моменту затримання особи або явки її з повинною. За усталеною судовою практикою та загальноприйнятими і безперечними положеннями юридичної науки, особою, котра ухиляється від слідства, визнається відома слідчим органам особа (що підтверджується матеріалами справи), як така, що вчинила певний злочин і здійснила дії з метою переховування місця свого перебування від слідства. День, з якого особа вважається такою, що ухиляється від слідства, визначається початковим днем відповідної фактичної її поведінки або днем винесення слідчим (судом) постанови (ухвали) про розшук цієї особи чи обрання (зміни) запобіжного заходу. Наведені обставини є вирішальними при застосуванні ч. 3 ст. 48 КК 1960 року. При цьому, враховуючи альтернативу при виборі початкового дня ухилення, законодавець не установив застережень щодо обов'язкової наявності постанови про визнання особи, як підозрюваного в аспекті ст. 43-1 КПК 1960 року, та як обвинуваченого на той час, коли вона почала скриватися від слідства.
Як убачається з матеріалів, що знаходяться у справі, про причетність ОСОБА_6 до умисного вбивства ОСОБА_13 , ОСОБА_12 та ОСОБА_14 слідчим органам стало відомо 20 серпня 2001 року у зв'язку з надходженням до прокуратури явки з повинною громадянина ОСОБА_20 (т. 2 а.с. 1-20). 22 серпня 2001 року зазначену особу в якості свідка було допитано щодо обставин подій, ступеня і характеру участі кожного з співучасників у вчиненні злочину. За змістом протоколу вказаної процесуальної дії, ОСОБА_20 дав конкретні показання, які викривали ОСОБА_6 , однак не повідомив про його місцезнаходження, хоча і був обізнаний про це (т. 2 а.с. 21-23). Зважаючи на викладені свідком обставини вчинення ОСОБА_16 убивства, останній після отримання слідчими органами згаданих показань, визнаних достовірними, фактично став підозрюваним. 20 листопада 2001 року ОСОБА_11 було висунуто обвинувачення за пунктами «г», «ж», «з», «і» ст. 93 КК 1960 року (т. 2 а.с. 133-136); 27 листопада 2001 року місцевий суд Центрального району м. Сімферополя, враховуючи тяжкість інкримінованого ОСОБА_11 злочину і те, що він скрився від слідства, місце його перебування невідоме, обрав йому запобіжний захід у виді взяття під варту (т. 2 а.с.72-73); 28 листопада 2001 року ОСОБА_6 було оголошено в розшук, а 12 грудня 2001 року слідство зупинено до встановлення місцезнаходження останнього (т. 2 а.с.74, 91). За даними у справі, 24 квітня 2002 року ОСОБА_6 затримали правоохоронні органи Чеської Республіки у м. Празі, де він утримувався під вартою до екстрадиції в Україну 28 вересня 2005 року. Висунуте обвинувачення ОСОБА_11 було пред'явлено 30 вересня 2005 року. Надалі слідчі органи виконали інші, передбачені законом процесуальні дії, і 09 грудня 2005 року направили справу до Апеляційного суду Автономної Республіки Крим для розгляду по суті.
Із протоколу судового засідання видно, що апеляційний суд, досліджуючи зібрані у справі докази, достатньою мірою з'ясував обставини, які свідчать про ухилення ОСОБА_6 від слідства, а за результатами їх перевірки й оцінки у сукупності та взаємозв'язку, як випливає з вироку, дійшов висновку про здійснення засудженим після вчинення злочину дій з метою переховування свого місця перебування від національних правоохоронних органів, із чим погоджується і касаційний суд,
Так, згідно з відображеними у справі показаннями ОСОБА_6 , він у 1998 році виїхав із м. Сімферополя та з території Автономної Республіки Крим, а згодом, - і з України до Чехії, тобто змінив місце проживання. Водночас, за твердженням захисника, засуджений у 1998 році легально виїхав до Чеської Республіки. Однак жодних документів, які би підтверджували факт виїзду останнім за кордон на постійне місцепроживання саме у 1998 році у справі немає. Натомість у наданих стороною обвинувачення документах указано, що за інформацією Державної прикордонної служби України та відповідно до листа НЦБ Інтерполу в Чеській Республіці ОСОБА_15 відвідував м. Прагу в 1999 році; офіційний дозвіл для тимчасового проживання на території Чеської Республіки засуджений отримав пізніше, зокрема, в період із 28 лютого - 25 квітня 2000 року, та згідно з Реєстром іноземців на території цієї держави проживав після 2000 року; вказано й те, що ОСОБА_15 у 2001 році у м. Москві Російської Федерації також отримував візу до Чеської Республіки.
Разом із тим, із показань ОСОБА_6 у ході судового слідства (т. 3 а.с. 127, щодо яких зауважень не було, та які зафіксовано з допомогою звукозаписувального технічного засобу) випливає, що у 2001 році він спілкувався з ОСОБА_20 , котрий приїжджав до м. Праги, а потім звідти повернувся до Криму з метою перевірки криміногенної обстановки. Крім того, ОСОБА_20 розповів йому про проведення національними правоохоронними органами розслідування вбивства згаданих потерпілих, поінформував і про те, що дав викривальні свідчення стосовно засудженого. Після чого ОСОБА_15 , знаючи про кримінальне переслідування, не повернувся до України, а навпаки, залишився перебувати за її межами до його затримання 24 квітня 2002 року у м. Празі.
Указані ОСОБА_16 відомості щодо його відвідування ОСОБА_20 узгоджуються з наявними у справі даними про те, що останній наприкінці 2000 року вже не проживав за місцем прописки у м. Сімферополі Автономної Республіки Крим (т. 1 а.с. 293).
Водночас із досліджених у ході судового слідства та покладених в основу обвинувального вироку показань свідка ОСОБА_20 убачається, що у 1995 році він працював у засудженого водієм; за його твердженням, ОСОБА_15 дізнався стосовно порушення справи за фактом убивства і повідомив про це десь через місяць чи два після вчинення злочину.
Зіставлення й аналіз показань засудженого та свідка дає підстави для висновку, що вони підтримували зв'язок навіть за кордоном, зустрічалися віч-на-віч, обговорювали по телефону важливі для них питання, а тому, зважаючи на вищезазначену мету повернення ОСОБА_20 до Криму, останній після його допиту 22 серпня 2001 року невідкладно поінформував ОСОБА_6 щодо подій розслідування справи та дачі ним викривальних показань.
Таким чином, керівник злочинного угрупування ОСОБА_15 , змінивши місце проживання після вчинення особливо тяжкого злочину й будучи обізнаним щодо кримінального переслідування та наявності у слідчих органів доказів безпосередньої його причетності до вбивств, залишаючись за кордоном, здійснив дії з метою переховування місця свого перебування від слідства.
Також необхідно відзначити, що згідно з вироком від 20 серпня 2007 року, долученого до справи за клопотанням прокурора, 03 липня 1994 року ОСОБА_15 вчинив ще умисні вбивства п'ятьох осіб. Отже, до виїзду за кордон засуджений скоїв декілька особливо тяжких злочинів, за які санкцією кримінального закону передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі. При цьому він не міг не розуміти, що протиправне заподіяння смерті іншим людям у будь-якому випадку буде розслідуватися правоохоронними органами, а винуватців - розшукуватимуть. Тому ОСОБА_15 , дізнавшись від ОСОБА_20 про викриття, усвідомлював, що слідчі органи його розшукують.
За чинним законодавством право на свободу пересування не є абсолютним, воно може бути піддано певним обмеженням, якщо цього вимагають інтереси суспільства. На думку колегії суддів, у цій справі, з урахуванням установлених у ній фактичних обставин виїзд ОСОБА_6 за кордон не можна розглядати лише як реалізацію права на свободу пересування, оскільки інтереси суспільства вимагають насамперед забезпечення охорони особи від злочинних посягань, а завданням кримінального судочинства (за КПК 1960 року) є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних.
Беручи до уваги обізнаність слідчих органів про вчинення ОСОБА_16 злочинних посягань у поєднанні з тим, що засуджений знав про це, його право на свободу проти самовикриття не виключає ухилення ним від слідства.
У контексті наведеного видається слушним зазначити, що ОСОБА_6 було заарештовано на підставі постанови Голови Сенату Міського Суду Праги від 25 квітня 2002 року, світлокопію якого (у перекладі російською мовою) надано касаційному суду стороною захисту. У згаданому рішенні суд, вказуючи про наявність причин проведення арешту з метою видачі ОСОБА_6 компетентним національним органам, наголосив на факті тривалого ухилення обвинуваченого від кримінального переслідування в Україні, і дійшов висновку, що легальне перебування ОСОБА_6 на території Чеської Республіки у визначеному місці не розвіює побоювань його втечі. Це рішення визнано Україною, і має міститись у матеріалах справі, однак його, як і об'єктивних даних щодо часу перетину засудженим державного кордону, в матеріалах кримінальної справи не було.
Відтак, Верховний Суд України, вирішуючи питання про правильність застосування норм про давність притягнення до кримінальної відповідальності не мав повної можливості дати оцінку всім установленим фактичним обставинам справи та перебігу подій, що дає право касаційному суду, навівши мотиви, відступити від правової позиції, викладеної у постанові від 19 березня 2015 року.
Оскільки ОСОБА_6 було затримано на підставі розпорядження, виданого згідно з повідомленням Національного Центрального Бюро Інтерполу у Празі, регіональним (місцевим) судом м. Сімферополя, з юридичної точки зору обвинувачений перебував у межах досяжності національних слідчих органів.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що відповідно до встановлених у справі фактичних обставин ОСОБА_15 ухилявся від слідства з початку вересня 2001 року до 24 квітня 2002 року (більш точний час установити неможливо). Формулюючи конкретні висновки щодо обчислення строків давності за вчинені ОСОБА_16 умисні вбивства та їх урахування при його засудженні, касаційний суд визначає початковим днем такого ухилення, виходячи з часу фактичної поведінки винного та здійснення ним дій з метою переховування місця свого перебування після скоєння злочину і повідомлення йому наприкінці серпня 2001 року про викриття.
Такі критерії, на переконання колегії суддів відповідають завданням кримінального судочинства, правилам застосування інституту давності у загальній доктрині кримінального права, адже за іншими формалізованими ознаками визначитися неможливо, оскільки справу було вилучено з Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у спосіб, не передбачений процесуальним законом. Зокрема, вона надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 11 вересня 2014 року від адвоката та за його заявою (т. 3, а.с. 275), без жодного супроводжуючого документу апеляційного суду, відтак, й щодо обсягу наявних у ній матеріалів, у зв'язку з чим було складено акт «Про нестачу матеріалів або недоліків у формуванні справи» (т. 3 а.с. 277). Крім того, під час нового перегляду справи встановлено відсутність окремих документів, на які є посилання в її матеріалах (наприклад, висновку компетентних органів щодо громадянства ОСОБА_6 російською мовою). На певних аркушах справи (наприклад, а.с. 63-130 у т. 2) є очевидні (явні) сліди від скріплення їх в іншому форматі, ніж решта матеріалів. Звідси, виникають обґрунтовані сумніви щодо формування кримінальної справи, збереження у ній усіх процесуальних документів у такому ж обсязі, в якому вона перебувала до її вилучення поза процесуальним шляхом з апеляційного суду, отже і розглядалася у 2006 році цим судом й перевірялася за правилами касаційної процедури колегією суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що на день постановлення вироку Апеляційним судом Автономної Республіки Крим - 22 лютого 2006 року строк давності притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності за вчинені 21 жовтня 1995 року умисні вбивства ще не минув. Орієнтуючись на зазначену вище дату обчислення його початку, кінцевим моментом цього строку слід вважати 14 червня 2006 року. Таким чином, на день (дату) постановлення ухвали Верховного Суду України (як касаційної інстанції) і, відповідно на день (дату) набрання вироком законної сили - 04 травня 2006 року - строк давності також не закінчився. Відтак, кримінальний закон при призначенні засудженому покарання у виді довічного позбавлення волі застосовано правильно. Враховуючи ступінь особливої тяжкості вчинених ОСОБА_16 кримінально-караних діянь та підвищену суспільну небезпечність засудженого, обраний йому захід примусу є справедливим, відповідає загальним засадам призначення покарання та необхідним для досягнення його мети.
Наведений висновок колегії суддів узгоджується з раніше висловленою позицією Верховного Суду України. Як убачається з наданих прокурором документів, за результатами перевірок найвищою судовою інстанцію витребуваної кримінальної справи, у відповідь на звернення сторони захисту їй повідомлялося 30 серпня 2006 року та 07 лютого 2011 року про законність судових рішень щодо ОСОБА_6 і про відсутність підстав для їх перегляду в порядку виключного провадження.
Насамкінець окремо слід зазначити, що застосування апеляційним судом в іншій справі при постановленні вироку від 20 серпня 2007 року норм про давність притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений ОСОБА_16 03 липня 1994 року, саме по собі не є підставою для прийняття аналогічного рішення у цій справі.
Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які б перешкодили чи могли перешкодити суду повно й всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований та справедливий вирок, у справі не допущено.
Керуючись статтями 394-396 КПК 1960 року, пунктами 11, 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК, колегія суддів
Вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 і захисника ОСОБА_7 - без задоволення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3