іменем україни
23 березня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В.,
ХоптиС.Ф., Штелик С.П.
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «ІНФОРМАЦІЯ_1», Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області про визнання недійсними рішення виконавчого комітету сільської ради, свідоцтва про право власності та застосування наслідків недійсності правочину за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «ІНФОРМАЦІЯ_1» на рішення апеляційного суду Київської області
від 1 жовтня 2015 року,
У березні 2015 року ОСОБА_3звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що її чоловік - ОСОБА_4, діючи без її згоди, передав на підставі акту прийому-передачі до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю «ІНФОРМАЦІЯ_1» (далі - ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1») набуті ними за час шлюбу та належні їм на праві спільної сумісної власності подружжя 3/10 частини бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_2».
У зв'язку з нікчемністю на підставі ст. 65 СК України, ст. 369 ЦК України вказаного правочину, позивачка просила суд: визнати недійсними рішення виконавчого комітету Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області від 8 вересня 2006 року № 42 та видане на цій підставі свідоцтво про право власності на нерухоме майно у частині визнання та реєстрації права власності за ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1» на 3/10 частини бази, що розташована на території АДРЕСА_1; стягнути в натурі з ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1»; відновити право спільної сумісної власності подружжя на 3/10 частини бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_2».
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 4 серпня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2015 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов
ОСОБА_3 задоволено частково.Визнано недійсними рішення виконавчого комітету Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області
від 8 вересня 2006 року № 42 в частині оформлення (визнання) права власності за ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1» на 3/10 частини бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_2», яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та видане на підставі цього рішення свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 19 вересня 2006 року у частині посвідчення права власності за ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1» на
3/10 частини цієї бази відпочинку, які належать ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 28 квітня 2006 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що з моменту внесення майна до статутного фонду господарського товариства останнє є його власником, а той з подружжя, який не є його учасником, має право на поділ одержаних доходів. При цьому зазначив, що вклад до статутного фонду товариства не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Скасовуючи рішення районного суду та частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що перехід права власності й визнання та оформлення права власності за господарським товариством на підставі рішення сільської ради на спірне майно відбулось без згоди позивачки як співвласника майна, набутого за час шлюбу, тому зазначене рішення та видане на його підставі свідоцтво по право власності є незаконними, оскільки суперечать положенням
ст. 65 СК України та ст. 369 ЦК України.
Проте погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.
Судом установлено, що з 29 березня 1986 року ОСОБА_3 та
ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_4, діючи без її згоди, передав на підставі акту прийому-передачі до статутного капіталу
ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1» належні їм на праві спільної сумісної власності подружжя 3/10 частини бази відпочинку «ІНФОРМАЦІЯ_2».
Задовольняючи позов, апеляційний суд не звернув уваги на таке.
Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63,
65 СК України.
Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.
Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.
Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, ГК України та Закону України «Про підприємництво».
У ч. 1 ст. 1 Закону України «Про підприємництво» розкривається поняття «підприємництва» як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону.
Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо.
Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.
Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо.
Результатом наділення юридичних осіб - приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.
Відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи - громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України).
Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України).
Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок
(ст. ст. 62, 66 ГК України).
З моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб.
При цьому суди мають враховувати, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.
Обґрунтовуючи заперечення проти апеляційної карги, ТОВ «ІНФОРМАЦІЯ_1» посилалось на те, що товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність, як вклад до статутного фонду відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» і набуло це майно та оформило його у встановленому законом порядку, без порушення прав позивача. При цьому зазначало, що відповідно до ст. ст. 61, 65 СК України той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів та право на компенсацію вартості його частки.
Зазначені доводи у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України залишились без належної уваги апеляційного суду.
Крім того, визнаючи рішення сільської ради та видане на його підставі свідоцтво про право власності на майно товариства недійсними, суд не вказав, яким вимогам закону вони не відповідають, які права позивача при цьому порушені, і якими нормами закону передбачено отримання згоди позивача (фізичної особи) на прийняття органом державної влади зазначених рішень та видачі відповідних документів на підставі установчих документів товариства. Пославшись на положення ст. ст. 203, 215 ЦК України, які регулюють порядок визнання правочинів недійсними, не вказав у рішенні, за яким правочином відбулося відчуження майна без згоди позивача, чи оспорений такий правочин сторонами на час вирішення спору, та фактично ототожнив рішення сільської ради по оформленню права власності товариства на підставі установчих документів з правочином по відчуженню майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, яке внесено до статутного фонду його учасником, одним із подружжя.
У порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд не врахував зазначеного, належним чином не перевірив доводів позивача та заперечень відповідача, не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, не навів у рішенні мотивів відхилення доводів позивача. Отже, висновки апеляційного суду є передчасними, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ІНФОРМАЦІЯ_1» задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2015 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: В.І. Журавель
О.В. Закропивний
С.Ф.Хопта
С.П.Штелик