Ухвала
іменем україни
23 березня 2016 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Ступак О.В.,
суддів: Леванчука А.О., Наумчука М.І.,
Парінової І.К., Попович О.В.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Приватного підприємства «Маяк-ООК», третя особа - Приватне акціонерне товариство «А/Т тютюнова компанія «В.А.Т.-Прилуки», про стягнення невиплаченої заробітної плати, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Чернігівської області від 08 грудня 2015 року,
У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, вимоги якого під час розгляду справи уточнив, та остаточно просив стягнути з Приватного підприємства «Маяк-ООК» (далі - ПП «Маяк-ООК») на свою користь заборгованість із заробітної плати за період із грудня 2012 року до серпня 2014 року у сумі 57 458 грн 09 коп.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що із 01 січня 2012 року до 31 грудня 2014 року він перебував з відповідачем у трудових відносинах, працював приймальником-здавачем на складі готової продукції, позмінно. Починаючи з 01 травня 2012 року оплата його праці мала проводитися за відрядною системою, виходячи із розрахунку: 0,185 грн за один короб переміщених вантажів, а з 01 лютого 2014 року - 0,185 грн за один короб при прийнятті продукції та 0,259 грн за один короб при відвантаженні готової продукції. Зазначив, що за період із грудня 2012 року до серпня 2014 року оплата його праці здійснювалася за бригадним методом, тобто з урахуванням відпрацьованих годин та коефіцієнту трудової участі, який затверджувався не колективом бригади, а самим підприємством, але за умовами трудового договору оплата його праці мала проводитися з урахуванням кількості переміщених особисто ним коробів готової продукції та за встановленими тарифами, тому вважає, що відповідачем порушено його трудові права.
Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 08 грудня 2015 року змінено рішення суду першої інстанції у частині мотивів відмови у задоволенні позову, в іншій частині рішення залишено без змін.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.
З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.
Виходячи з вимог ст. 316 ЦПК України щодо змісту, рішення апеляційного суду повинно мати: мотивувальну частину із зазначенням мотивів зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлених судом першої інстанції обставин, а також обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них правовідносин; назви, статті закону, на підставі якого вирішено справу; резолютивну частину із зазначенням висновку апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог.
Проте рішення судів не відповідають зазначеним нормам процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності вказаних позовних вимог, при цьому вважав установленим факт відсутності заборгованості відповідача перед позивачем та дійшов висновку, що наданий позивачем розрахунок заборгованості із заробітної плати не є правильним, оскільки не включає коефіцієнта його трудової участі, тобто, не є належним доказом у справі.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд виходив із того, що у справі відсутні докази на підтвердження того, що позивач був зарахований до складу бригади складу готової продукції, а на запит суду від 24 листопада 2015 року, який отримано відповідачем 30 листопада 2015 року, останнім не надано наказу по підприємству про переведення працівників складу готової продукції на бригадну систему оплати праці, дані про формування бригади у складі готової продукції, дані про згоду позивача працювати у складі бригади.
Суд також установив, що заробітна плата позивачу за період із грудня 2012 року до серпня 2014 року нараховувалася за бригадною системою оплати праці, коефіцієнти трудової участі визначалися роботодавцем, хоча згідно з додатковою угодою від 28 квітня 2012 року № 1 до трудового договору від 01 січня 2012 року, укладеного між сторонами, починаючи з 01 травня 2012 року нарахування заробітної плати позивача мало проводитися за відрядною системою оплати праці, а не за бригадною; облік переміщеної продукції проводився помісячно в цілому по складу, а не окремо по кожному з приймальників-здавачів; починаючи з 01 вересня 2013 року оплата праці проводилась, виходячи з 0,185 грн за один короб при прийнятті продукції та 0,259 грн за один короб при відвантаженні готової продукції
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що нарахування заробітної плати позивачу за період із грудня 2012 року до серпня 2014 року за бригадною системою оплати праці проведено із порушенням умов трудового договору.
Однак, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із недоведеності та необґрунтованості вказаних позовних вимог, зазначивши, що за відсутності первинних документів та інших належних доказів із обліку переміщеної безпосередньо позивачем продукції неможливо визначити, чи мало місце нарахування заробітної плати позивачу у розмірі, меншому, ніж передбачено умовами трудового договору.
Разом із тим суд визнав недопустимим доказом наданий позивачем розрахунок недонарахованої заробітної плати, оскільки такий складений за відсутності первинних документів та інших належних доказів щодо переміщеної безпосередньо позивачем продукції, крім того, він складений з урахуванням кількості переміщеної продукції по складу готової продукції та з урахуванням кількості працюючих, що є припущенням, на яких не може ґрунтуватися судове рішення.
Однак із вказаними висновками погодитися не можна виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).
За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Частиною 4 ст. 10 ЦПК України установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Статтею 48 КЗпП України передбачено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, якщо вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, студентів вищих та учнів професійно-технічних навчальних закладів, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації.
Працівникам, що стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п'яти днів після прийняття на роботу. Студентам вищих та учням професійно-технічних навчальних закладів трудова книжка оформляється не пізніше п'яти днів після початку проходження стажування.
До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.
Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.
Відповідно до ст. 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний: роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами та проінструктувати працівника з техніки безпеки виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.
Згідно із ч. 2 ст. 97 КЗпП України, ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оплату праці» форми і система оплати праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством.
Зокрема, статтею 97 КЗпП України передбачено, що оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може провадитися за результатами індивідуальних і колективних робіт.
Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.
Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті.
Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
Отже, за змістом вищевказаних норм матеріального права обов'язок ведення кадрової та бухгалтерської документації покладено саме на роботодавця і саме він у розумінні ст. ст. 10, 57-60 ЦПК України може надати такі документи в якості доказів у справі.
Так, дійшовши висновку про неможливість установлення факту щодо правильності нарахування позивачу заробітної плати із підстав відсутності первинних документів та інших належних доказів із обліку переміщеної безпосередньо позивачем продукції, суд усупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяв всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, а саме: не витребував вказаних документів від відповідача, тобто не вчинив необхідних процесуальних дій із забезпечення доказів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Крім того, суд не попередив про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, зокрема, щодо необхідності призначення у справі відповідної судової експертизи для з'ясування вищевказаних обставин справи.
Без з'ясування вищевказаних обставин передчасним є висновок суду про відмову в задоволенні позову та захисті трудових прав позивача, які він вважає порушеними.
Оскільки усупереч вимогам ст. ст. 212-215 ЦПК України суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, на порушення ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Чернігівської області від 08 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляду до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.В. Ступак
Судді: А.О. Леванчук
М.І.Наумчук
І.К.Парінова
О.В.Попович