"29" березня 2016 р.Справа № 916/4690/15
Одеській апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Мирошниченко М.А., суддів: Воронюка О.Л. та Лашина В.В.,
(склад судової колегії сформовано на підставі автоматичного розподілу справ між суддями)
при секретарі судових засідань - Максіміхіній Ю.В.
за участю представників:
ТОВ "Саратське автотранспортне підприємство 15166" - Білалова А.Е. (директор) та Парапір М.П. (на підставі доручення)
ФОП ОСОБА_5 - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні м. Одеса апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Саратське автотранспортне підприємство 15166"
на рішення господарського суду Одеської області від 08.02.2016 р.
по справі № 916/4690/15
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Саратське автотранспортне підприємство 15166"
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5
про припинення (скасування) підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця,
23.11.2015 р. Товариством з обмеженою відповідальністю „Саратське автотранспортне підприємство 15166" (далі - Позивач) у господарському суді Одеської області пред'явлено позов до фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 (далі - Відповідач), у якому позивач просив суд припинити підприємницьку діяльність відповідача з надання послуг в сфері перевезення пасажирів.
В обґрунтування заявлених вимог позивач послався на приписи чинного законодавства України та зазначив, що відповідач, будучи фізичною особою - підприємцем здійснює перевезення пасажирів при цьому порушує приписи законодавства, якими регулюються питання перевезення автомобільним транспортом, зокрема вимоги Закону України „Про автомобільний транспорт", Закон України „Про дорожній рух".
Позивач також зазначив, що відповідач здійснюючи перевезення пасажирів на підставі договору від 25 травня 2015 р., укладеному з ПАТ „Татарбунарське АТП 15143", порушує приписи вказаних Законів України, а саме, зокрема: встановив на задні осі автомобіля по одному колесу, тоді як положено по два колеса, у нього відсутній журнал обліку проведення технічного контролю транспортного засобу, відсутній журнал обліку проведення стану водія перед виїздом на маршрут, протягом семі років ним не сплачені фінансові санкції і лише у травні 2015 р. отримав ліцензію на право перевезення пасажирів, а до того часу здійснював перевезення без ліцензії.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 24.11.2015 р. за вказаним позовом порушено провадження по справі № 916/4690/15. (а.с. 1)
15.12.2015 р. відповідач до місцевого господарського суду подав відзив на позов, в якому просив суд у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування своєї позиції відповідач послався на приписи чинного законодавства України та зазначив, що позивач та відповідач здійснюють свою самостійну діяльність, яка не заборонена нормами діючого законодавства України. Посилаючись на приписи ст. 43 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців" відповідач зазначив, що немає підстав для припинення суб'єкта господарювання, а за приписами Закону України „Про автомобільний транспорт" та Закону України „Про дорожній рух" позивач не є суб'єктом права на подачу подібного позову до відповідача. (а.с. 43-44)
14.01.2016 р. позивач надав до місцевого господарського суду заперечення проти відзиву відповідача, в якому просив суд задовольнити позов у повному обсязі, застосувати відносно відповідача адміністративно-господарську санкцію, у вигляді скасування державної реєстрації, яка дає право на зайняття підприємницької діяльності у сфері надання послуг з перевезення пасажирів.
В обґрунтування своєї позиції позивач, зазначив, що відповідач порушує законні права та інтереси позивача, а саме працює без затвердженого графіку руху маршрутного автобусу, здійснюючи перевезення пасажирів в більшій кількості, ніж позивач, оскільки виїжджає раніше, у зв'язку із цим дохід позивач зазнає збитки.
Щодо твердження відповідача про те, що у позивача не має права порушувати питання про припинення підприємницької діяльності відповідача, то цього приводу позивач зазначив, що відповідач здійснює підприємницьку діяльність з порушенням норм діючого законодавства України. Відповідач не здійснює контроль за технічним станом транспортного засобу та станом здоров'я водіїв.
Щодо твердження відповідача, про відсутність у позивача права для звернення з позовом до суду, то з цього приводу позивач зазначив, що відповідач йому завдає матеріальні збитки шляхом передчасним підбором пасажирів по маршруту Міняйлівка -Сарата поперед маршрутного автобусу, який рухається відповідно графіку. (а.с. 54-57)
Рішенням господарського суду Одеської області від 08.02.2016 року (повний текст якого підписано 15.02.2016 р. суддею Никифорчуком М.І.), у задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи рішення суд першої інстанції послався на приписи норм чинного законодавства України та зазначив, що із позову випливає, що відповідач здійснює перевезення пасажирів на підставі договору укладеного 25 травня 2015 року з ПАТ „Татарбунарське АТП 15143".
Таким чином, між ТОВ „Саратське АТП 15166" та ФОП ОСОБА_5 немає договірних відносин щодо перевезення пасажирів,тобто позивач у справі фактично не є роботодавцем відповідача. З цього приводу суд вважає, що всі посилання позивача на вказані норми Законів відносно відповідача є безпідставними. (а.с. 65-67)
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції вищевказаним рішенням позивач звернувся з апеляційною скаргою до Одеського апеляційного господарського суду, в якій просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов ТОВ Саратського АТП-15166», застосувати відносно ОСОБА_5 адміністративно - господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації, яка дає право на зайняття підприємницькою діяльністю у сфері надання послуг з перевезення пасажирів.
В обґрунтування цієї позиції скаржник зазначив, що місцевим господарським судом при розгляді справи порушено норми матеріального та процесуального права.
Скаржник зазначив, що відповідач у судовому засіданні проти порушення прав і інтересів позивача, відповідач не заперечував. Скаржник визнає той факт, що між ним та відповідачем відсутні договірні правовідносини, а тому, оскільки між відповідачем та ТОВ «Саратське АТП -15166» укладено договір, то відповідач повинен здійснювати перевезення пасажирів на маршрутах Татарбунарського АТП, а не Саратського АТП.
Також, скаржник зазначив, що місцевий господарський суд не звернув увагу на приписи норм Закону України «Про автомобільні транспорт», Закону України «Про рух в Україні» та вимоги ст. 246 Господарського кодексу України.
Скаржник зазначив, що суд першої інстанції 01.02.2016 р. суддя оголосив про продовження розгляду справи, для витребування додаткових доказів, проте не зазначив, яких саме, а 08.02.2016 р. на черговому засіданні, суд ніяких доказів не оголошував та одразу оголосив рішення.
Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 29.02.2016р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 29.03.2016 р. о 11:00 год., про що учасники процесу, згідно ст. 98 ГПК України, були повідомлені належним чином.
24.03.2016р. від відповідача до суду надійшло письмове клопотання у якому він просив залишити рішення суду першої інстанції без змін. апеляційну скаргу без задоволення та розглянути справу за його відсутністю.
Оскільки представники скаржника не заявили клопотання про фіксацію судового процесу за допомогою технічних засобів така фіксація не здійснювалась, але вівся протокол судового засідання.
Відповідач в судове засідання не з'явився, хоча був повідомлений про розгляд справи належним чином.
Враховуючи вказані обставини а також клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутністю суд прийняв рішення про розгляд справи за відсутністю відповідача.
Представники скаржника (позивача) в усних поясненнях наданих суду просили суд задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.
Переглянувши відповідно до приписів ст. 101 ГПК України справу повторно, в повному обсягу, заслухавши усні пояснення представників позивача, обговоривши доводи, викладені в апеляційній скарзі, дослідивши обставини справи та наявні у матеріалах справи докази, а також перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне надати оцінку позовним вимогам позивача викладеним у прохальній частині позовної заяви та змісту мотивувальної частини позовної заяви, оскільки вони мають певну неузгодженість між собою.
Так позивач озаглавив позовну заяву таким чином «про припинення (скасування) підприємницьку діяльність фізичної особи підприємця»
В мотивувальній частині позовної заяви позивач посилаючись на приписи п. 15 ст. 58 та п. 6 ст. 59 Господарського кодексу України фактично мотивує вимогу про скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання - відповідача, а у прохальній частині позову позивач просив суд «припинити підприємницьку діяльність відповідача з надання послуг в сфері перевезення пасажирів».
У запереченнях на відзив відповідача, наданих позивачем суду до початку розгляду справи по суті, позивач додатково обґрунтовує свої вимоги і просить суд «застосувати до відповідача адміністративну-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації, яка дає право на зайняття підприємницькою діяльністю у сфері надання послуг з перевезення пасажирів».
Слід зазначити, що поняття «припинення підприємницької діяльності» та «скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання» та не є тотожними.
Припиненням діяльності суб'єкта господарювання вважаються юридичні умови, за яких суб'єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність та відповідно, втрачають підприємницьку правосуб'єктність з моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. До змісту поняття "припинення" входять юридичні підстави ("умови"), акти та процесуально-правові дії щодо припинення суб'єкта господарювання як суб'єкта права.
Під припиненням суб'єкта господарювання слід розуміти припинення не лише юридичної особи, але й фізичної особи - підприємця.
Суб'єкт господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду.
Проведення державної реєстрації припинення суб'єкта господарювання регулюється Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", яким врегульовано всі процедури здійснення державної реєстрації. Це стосується, зокрема, реєстрації змін до установчих документів, реєстрації припинення суб'єктів підприємницької діяльності (в т.ч. на підставі судових рішень, в разі реорганізації, в разі смерті фізичної особи - підприємця).
Аналіз змісту та суті позовних вимог позивача, в т.ч. з урахуванням зазначених у відзиві на позов, надає можливість суду апеляційної інстанції зробити висновок, що позивач заявляючи вимогу про припинення господарської діяльності відповідача фактично просив суд застосувати до відповідача адміністративно - господарську санкцію у вигляді скасування його державної реєстрації, яка дає право на зайняття підприємницькою діяльністю у сфері надання послуг з перевезення пасажирів.
Слід зазначити, що саме таке формулювання своїх позовних вимог позивач також зазначає в апеляційній скарзі на рішення місцевого суду по цієї справі.
Крім того, представники позивача (скаржника) в усних поясненнях наданих суду апеляційної інстанції також пояснили та підтвердили, що заявлені у позові позовні вимоги були направлені на застосування до відповідача адміністративно - господарської санкції у вигляді скасування його (відповідача) державної реєстрації, яка дає право на зайняття підприємницькою діяльністю у сфері надання послуг з перевезення пасажирів.
Проте суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що посилання позивача у позові в обґрунтування заявлених ним позовних вимог в якості юридичної (правової) підстави на приписи п. 15 ст. 58 та п. 6 ст. 59 Господарського кодексу України не може прийматись судом до уваги, оскільки до вказаних статей у 2005 і 2014 роках Законами України від 04.02.2005 р. N 2424-IV та від 13.05.2014 р. N 1258-VII, відповідно, було внесено зміни та викладено їх у нових редакціях, у яких (нових редакціях) зазначені позивачем положення вже не існували (були виключені), тобто на час звернення позивача до суду з цим позовом вищевказані правові норми втратили чинність, а відтак не можуть бути правовою (юридичною ) підставою для задоволення заявлених позивачем вимог.
Частина перша ст.246 Господарського кодексу України, на яку позивач також посилається у позові, регулює виключно питання обмеження та зупинення діяльності суб'єкта господарювання, а не питання припинення та/або скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання і відповідно також не може бути правовою підставою та застосовуватись до заявлених позивачем позовних вимог.
Статтею 238 Господарського кодексу України встановлено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.(ч.1)
Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.(ч.2)
Статтею 239 Господарського Кодексу України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:
вилучення прибутку (доходу);
адміністративно-господарський штраф;
стягнення зборів (обов'язкових платежів);
застосування антидемпінгових заходів;
припинення експортно-імпортних операцій;
застосування індивідуального режиму ліцензування на умовах та в порядку, визначених законом;
зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;
ліквідація суб'єкта господарювання;
інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Як вбачається зі змісту вищенаведеної правової норми, чинна на цей час та на час звернення позивача до суду з позовом, її редакція не містить такого виду адміністративно-господарської санкції як скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання і така санкція була виключена з цієї статті Законом України від 10.10.2013 р. N 642-VII.
Стаття 247 Господарського Кодексу України, з урахуванням змін внесених до неї Законом України від 10.10.2013 р. N 642-VII, у редакції чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та на цей час, також визначає, що у випадках, встановлених законом, до суб'єкта господарювання може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді його ліквідації за рішенням суду та не передбачає можливості за рішенням суду припиняти діяльність та/або скасовувати державну реєстрацію суб'єкта господарювання, а відтак цю норму також не можливо застосувати в якості правової підстави для задоволення заявленої позивачем вимоги.
Посилання позивача у позові та апеляційній скарзі на порушення відповідачем приписів Законів України „Про автомобільний транспорт" та „Про дорожній рух" та на те, що судом першої інстанції не надано оцінки його посиланням на ці закони, також не можуть прийматись до уваги, з огляду на таке.
Дійсно зі змісту судового рішення вбачається, що суд першої інстанції лише зазначив у рішенні про те, що позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на порушення відповідачем приписів ст.34 Законів України „Про автомобільний транспорт" та ст. 48 Закону України „Про дорожній рух", однак не надано оцінки цим посиланням та нормам.
Проте на переконання суду апеляційної інстанції ці обставини не впливають на результати спору, оскільки вказаними правовими нормами та взагалі вищезазначеними законами не передбачена можливість застосування такого виду адміністративно-господарської санкції як припинення діяльності та/або скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання, у разі порушення володільцями або користувачами транспортних заходів які надають послуги з перевезення, правил та норм встановлених цими законами, в т.ч. в судовому порядку та за заявою сторонньої особи, яке не має повноважень здійснювати контроль за таким перевезенням.
Крім того як вбачається із позову, відповідач здійснює перевезення пасажирів на підставі договору укладеного 25 травня 2015 року з ПАТ „Татарбунарське АТП 15143", а матеріали справи свідчать, що він (відповідач) має на час звернення позивача до суду з цим позовом відповідну ліцензію на здійснення діяльності по перевезенню пасажирів автобусами , тобто на час звернення з цим позовом до суду відповідач діє у відповідності до вимог вищезазначених законодавчих актів та договірних відносин з ПАТ „Татарбунарське АТП 15143" і не має будь-яких договірних (господарських) відносин з позивачем, тобто не має перед позивачем будь-яких зобов'язань.
Надаючи оцінку доводам позивача про те, що відповідач встановив на задні осі автомобіля по одному колесу, тоді як положено по два колеса, у нього відсутній журнал обліку проведення технічного контролю транспортного засобу, відсутній журнал обліку проведення стану водія перед виїздом на маршрут, протягом семі років ним не сплачені фінансові санкції і лише у травні 2015 р. отримав ліцензію на право перевезення пасажирів, а до того часу здійснював перевезення без ліцензії, та на те, що відповідач здійснює діяльність не в районі свого місцезнаходження та реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності та без дозволу відповідного органу місцевого самоврядування, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Факт допущення відповідачем при виконанні ним цієї діяльності окремих порушень зазначених позивачем технічних норм та правил перевезення, що підтверджується наявним у справі листами - відповідями компетентних державних органів на звернення до них позивача та притягненням його (відповідача) до адміністративної відповідальності за ці порушення, не може бути підставою для задоволення позову позивача, оскільки відповідач не уповноважений звертатись до суду з такими вимогами у разі допущення відповідачем цих порушень, оскільки ці порушення, щодо технічного стану транспортних засобів відповідача та правил перевезення ні яким чином не порушують прав позивача, і останній на має повноважень здійснювати контроль за дотриманням відповідачем цих правил.
Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що статтею 20 Господарського Кодексу України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:
визнання наявності або відсутності прав;
визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;
відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;
припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
присудження до виконання обов'язку в натурі;
відшкодування збитків;
застосування штрафних санкцій;
застосування оперативно-господарських санкцій;
застосування адміністративно-господарських санкцій;
установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;
іншими способами, передбаченими законом.
Аналогічні положення, щодо містяться у ст.16 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст.. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до вимог ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
На переконання суду апеляційної інстанції позивач по-перше, обрав невірних спосіб захисту своїх прав, а по-друге, у порушення вищенаведених процесуальних норм не довів, що діями відповідача порушуються його права.
Доводи скаржника про те, що відповідач порушує його законні права та інтереси, а саме працює без затвердженого графіку руху маршрутного автобусу, здійснюючи перевезення пасажирів в більшій кількості, ніж позивач, оскільки виїжджає раніше, що створює не рівні умови, у зв'язку із цим дохід позивач зазнає збитки, також не приймаються судом до уваги та не можуть бути підставою для задоволенні позову, з огляду на таке.
Зі змісту вказаних доводів можливо зробити висновки, що позивач вважає, що відповідач своїми діями допускає відносно нього недобросовісну конкуренцію.
Відповідно до приписів ст. 32 Господарського кодексу України Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.
Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті.
Однак, на переконання суду встановлення відповідачем іншого, ніж у в позивача, графіку підбору пасажирів на маршруті, зокрема за часом раніше транспорту позивача та саму діяльність на цьому маршруті не можна вважати недобросовісною конкуренцію відповідача відносно позивача у сенсі вищенаведеної правової норми.
Слід також зазначити Законами України "Про захист економічної конкуренції" та «Про захист від недобросовісної конкуренції», які, серед іншого, регулюють питання недобросовісної конкуренції та відповідальність за її допущення, як і вищезазначеною правовою нормою, не передбачена можливість припинення господарської діяльності та/або скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання за здійснення недобросовісної конкуренції, в т.ч. в судовому порядку, зокрема за заявами осіб які вважають що цей суб'єкт господарювання здійснює недобросовісну конкуренцію відносно нього.
Водночас, якщо позивач вважає, що відповідач своїми діями наносить збитки його діяльності, то він має право вимагати стягнення цих збитків, при їх доведеності та наявності причинно-слідчого зв'язку.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що місцевий суд обґрунтовано відмовив позивачу в задоволенні його позовних вимог, оскільки по-перше, правові підстави для їх задоволення відсутні і позивач не довів їх обґрунтованість, а по-друге, позивачем обрано невірних спосіб захисту своїх прав.
Посилання скаржника в апеляційній скарзі на допущення судом першої інстанції порушень норм господарсько-процесуального законодавства та його (скаржника) прав як учасника процесу, також не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки з матеріалів справи, зокрема з ухвал суду, протоколів судових засідань та поштових повідомлень по цієї справі, вбачається, що позивач повідомлявся про розгляд та відкладення розгляду справи, надавав усні пояснення суду по своєму позову як в судовому засіданні так і у письмових запереченнях на відзив, залучених судом до матеріалів справи, тобто мав реальну можливість реалізувати свої права передбачені ст.22 ГПК України і фактично реалізував їх.
Згідно Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 22.03.2012р. Про судове рішення" рішення господарського суду повинно ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відповідно до статті 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення суду є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
На думку суду апеляційної інстанції, місцевий суд повністю встановив та дослідив фактичні обставини справи, дав відповідно до приписів ст. 43 ГПК України, повну та всебічну оцінку наявним у ній доказам та правильно застосував норми матеріального права, не порушивши при цьому вимоги та приписи процесуальних норм, тобто рішення місцевого суду відповідає вищезазначеним вимогам.
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи, як зазначалось вище, не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового про задоволення позову.
Враховуючи викладене та керуючись ст. 33, 43, 99, 101-105 ГПК України Одеський апеляційний господарський суд, -
Рішення господарського суду Одеської області від 08.02.2016 року по справі №916/4690/15 - залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Саратське автотранспортне підприємство 15166» - без задоволення.
Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у двадцятиденний строк касаційному порядку до Вищого господарського суду України.
Суддя - доповідач: М.А. Мирошниченко
Судді: О.Л. Воронюк
В.В. Лашин