ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
21.03.2016Справа №910/11920/15
За позовом Публічного акціонерного товариства «ПОЛТАВХІММАШ»
До Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк»
За участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача
Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь»
Про визнання договору недійсним
Суддя Спичак О.М.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: Спєров Д.К - по дов., Черей О.В. - по дов., Глухенька Я.В. - по дов.
від третьої особи: не з'явився
Публічне акціонерне товариство «Полтавхіммаш» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання недійсною додаткової угоди №1 від 06.07.2010 року до договору поруки №428-П/07 від 06.09.2007 року.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.08.2015 року у справі №910/11920/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.10.2015 року, у позові відмовлено.
Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство «Полтавхіммаш» звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.10.2015 року у справі №910/11920/15, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Постановою Вищого господарського суду України від 13.01.2016 року у справі №910/11920/15 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Полтавхіммаш» задоволено частково, рішення Господарського суду міста Києва від 11.08.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.10.2015 року у справі №910/11920/15 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.
Скасовуючи попередні судові акти, судом касаційної інстанції зазначено, що господарським судом міста Києва та Київським апеляційним господарським судом не було досліджено питання щодо припинення/неприпинення поруки за договором №428-П/07 від 06.09.2007 року. Одночасно, Вищим господарським судом зауважено, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою обставини стосовно фактичного внесення змін спірною додатковою угодою до договору поруки. У постанові від 13.01.2016р. судом касаційної інстанції вказано, що при новому розгляді спору, суду слід встановити обставини щодо припинення правовідносин поруки за договором №428-П/07 від 06.09.2007 р. та надати правову оцінку твердженням відповідача щодо спливу строку позовної давності для звернення до суду з вимогами про визнання недійсною додаткової угоди №1 від 06.07.2010 року до договору поруки №428-П/07 від 06.09.2007 року.
Згідно автоматизованого розподілу справи між суддями від 20.01.2016 року справу №910/11920/15 було передано на розгляд судді Спичаку О.М.
Ухвалою від 22.01.2016р. справу №910/11920/15 прийнято до свого провадження суддею Спичаком О.М. та призначено судове засідання на 19.02.2016р.
19.02.2016р. до господарського суду міста Києва надійшли додаткові пояснення Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» по суті спору, згідно змісту яких відповідач проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на припинення поруки за договором №428-П/07 від 06.09.2007р. та встановлення спірною додатковою угодою нового забезпечувального зобов'язання.
У судовому засіданні 19.02.2016 представник позивача надав усні пояснення по суті спору, згідно яких позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити.
Представники відповідача в судовому засіданні 19.02.2016 надали усні пояснення по суті спору, відповідно до яких проти задоволення позовних вимог заперечували та просили суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності.
Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 19.02.2016р. було оголошено перерву до 14.03.2016р.
14.03.2016р. представником відповідача подано суду додаткові пояснення по суті розглядуваного спору, в яких зазначено про погодження контрагентами у спірній додатковій угоді всіх істотних умов договору поруки та виникнення внаслідок того нового зобов'язання.
У судовому засіданні 14.03.2016р. представником позивача надано додаткові пояснення з приводу заявлених позовних вимог.
Представник відповідача у судовому засіданні 14.03.2016р. подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи, яке було розглянуто та задоволено судом.
Керуючись приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 14.03.2016р. було оголошено перерву до 21.03.2016р.
Під час розгляду справи у судовому засіданні 21.03.2016р. представниками відповідача надано усні пояснення по суті спору, відповідно до змісту яких останні проти задоволення позовних вимог заперечували.
Позивач та третя особа у судове засідання 21.03.2016р. не з'явились, представників не направили, всіма правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористались.
При цьому, суд зауважує, що за приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.
Отже, враховуючи, що присутність представника Публічного акціонерного товариства «ПОЛТАВХІММАШ» у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 14.03.2016р. судового засідання, суд дійшов висновку, що позивач був обізнаний про час та місце наступного слухання справи.
Одночасно, третя особа також була належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи.
Відповідно до п. 3.9.1. Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України . За змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України , зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічними правами у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України наділено третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору.
Згідно із п.3.9.2 постанови №18 від 26.12.2011р. пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
За висновками суду, незважаючи на те, що позивач та третя особа не з'явились у судове засідання 21.03.2016 р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.
В судовому засіданні 21.03.2016 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників відповідача, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, Господарський суд міста Києва, -
06.09.2007 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк») та Закритим акціонерним товариством «Азовелектросталь» (правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство «Азовелектросталь») було укладено договір про відкриття кредитної лінії №313-МВ/07, відповідно до пункту 1.1. якого, банк відкриває позичальнику мультивалютну відновлювальну кредитну лінію та, на підставі додаткових угод до цього договору, окремими частинами (траншами) надає позичальнику кредит у порядку і на умовах, визначених договором, а позичальник, в свою чергу, зобов'язується використати кредит з метою, зазначеною у пункті 1.5, своєчасно та у повному обсязі виплачувати банку проценти за користування кредитом, виконати інші умови цього договору та повернути банку кредит у терміни, встановлені цим правочином.
Згідно пунктів 1.2-1.4 договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. банк відкриває позичальнику мультивалютну відновлювальну кредитну лінію зі строком дії до 06 березня 2009 року, з лімітом кредитної лінії сумою, еквівалентною 12 000 000,00 доларам США, та зі сплатою процентів:
- за користування частиною кредиту, наданою у гривнях - в розмірі 16,00 % річних;
- за користування частиною кредиту, наданою у доларах США - в розмірі 12,00 % річних;
- за користування частиною кредиту, наданою у євро - в розмірі 12,00 % річних;
- за користування частиною кредиту, наданою в російських рублях - в розмірі 15,00 % річних.
Згідно з п. 4.2 договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. банк надає позичальнику кредит лише у межах строку дії кредитної лінії окремими частинами (траншами) шляхом надання одного траншу, що дорівнює ліміту кредитної лінії, або декількох траншів, але так, щоб у будь-який момент розмір кредиту не перевищував ліміту кредитної лінії. Кожний транш надається на підставі окремої додаткової угоди, укладеної між позичальником та банком, у строк не пізніше 2 (двох) днів з дня її укладення. Додаткові угоди про надання траншів можуть бути укладені лише за взаємною згодою сторін і є невід'ємною частиною цього Договору.
06.07.2010 р. між позичальником та банком було укладено додаткову угоду, якою внесено зміни та доповнення до кредитного договору. Зокрема, сторонами змінено розмір процентів за користування кредитом та порядок сплати нарахованих процентів. Встановлено, що строк дії кредитної лінії закінчується 01 липня 2016 року, а також внесено ряд інших змін до умов договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р.
Договір вважається укладеним з дати його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання зобов'язань позичальника за правочином (п.12.3 договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р.).
З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. та з метою надання окремих кредитних траншів між третьою особою та відповідачем було укладено 26 додаткових угод.
У додатковій угоді №8 від 28.02.2008р. контрагентами було погодження надання окремого кредитного траншу в сумі 670 000 євро зі сплатою 15,5% річних.
Додатковою угодою №9 від 28.02.2008р. сторонами визначено, що на часткову зміну основного договору, за користування траншем позичальник зобов'язаний сплачувати банку проценти у розмірі 17,5% річних.
У додатковій угоді №10 від 29.02.2008р. контрагентами погоджено, що за користування кредитним траншем позичальник сплачує 16,75% річних. Аналогічну процентну ставку було погоджено у додатковій угоді №11 від 29.02.2008р.
Згідно додаткової угоди №12 від 03.03.2008р. позичальник за користування кредитним траншем сплачує проценти у розмірі 14,7% річних.
05.03.2008р. сторонами укладено додаткову угоду №13, якою процентну ставку за користування кредитними коштами визначено на рівні 15% річних.
У додаткових угодах №14 від 28.03.2008р. та №15 від 28.03.2008р. за користування кожним з окремих траншів було встановлено процентну ставку на рівні 16% річних.
Процентна ставка за користування кредитом у відповідності до додаткової угоди №16 від 04.06.2008р. визначена у розмірі 10% річних.
У додаткових угодах №17 від 15.08.2008р., №18 від 15.08.2008р., №19 від 15.08.2008р., №20 від 15.08.2008р., №21 від 15.08.2008р., №22 від 18.08.2008р. було погоджено процентну ставку на рівні 14% річних.
У додатковій угоді №23 від 18.08.2008р. сторонами визначено, що за користування траншем позичальник сплачує проценти у розмірі 23% річних.
У додатковій угоді від 06.07.2010р. до договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. контрагентами досягнуто згоди щодо наступних розмірів процентів за користування кредитом: за користування частиною кредиту в гривнях - 16% річних; за користування частиною кредиту в євро - 12% річних; за користування частиною кредиту в російських рублях - 15% річних; за користування частиною кредиту у доларах США з дати укладання правочину до 31.12.2010р. - 12,5% річних.
В якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії, 06.09.2007р. між Відкритим акціонерним товариством «Полтавхіммаш» (поручитель) та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» було укладено договір №428-П/07 поруки, відповідно до п.2.1 якого поручитель поручається за виконання обов'язків позичальника, що виникли на підставі кредитного договору або можуть виникнути на підставі нього у майбутньому: обов'язку повернути банку наданий за кредитним договором кредит, загальна сума якого у будь-який момент часу не перевищуватиме ліміту кредитної лінії; обов'язку сплачувати банку проценти за користування кредитом, наданим за кредитною лінією, у наступному розмірі: 16% річних за користування частиною кредиту, наданою у гривнях, 12% річних за користування частиною кредиту, наданою у доларах США, 12,00% річних за користування частиною кредиту, наданою у євро, 15% річних за користування частиною кредиту, наданою у російських рублях, або у будь-якому меншому розмірі, якщо такий буде визначений згідно з кредитним договором; обов'язку у випадках, передбачених основним договором або законодавством України, достроково повернути банку кредит, сплатити проценти за користування ним і виконати інші обов'язки, що передбачені кредитним договором або випливають з нього; обов'язку сплатити банку неустойку (пеню, штрафи) та понад суму неустойки (пені, штрафів) відшкодувати збитки, заподіяні банку невиконанням або неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором.
Пунктом 3.1 договору поруки встановлено, що позичальник та поручитель відповідають перед банком за порушення обов'язків, що перелічені в статті 2 цього договору, як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед банком у тому ж обсязі, що і позичальник.
За умовами п.1.1 договору №428-П/07 від 06.09.2007р. боржник - це Закрите акціонерне товариство «Азовелектросталь»; основний договір - це договір №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії, укладений між банком та боржником, включаючи всі додаткові угоди до нього, що укладені на дату набуття чинності договором або будуть укладені у майбутньому; збільшення обсягу відповідальності боржника за основним договором - це будь-які зміни основного договору, внаслідок яких збільшується ліміт кредитної лінії, що надається боржнику, та/або розмір процентів, комісійних винагород, неустойки (пені, штрафів), будь-яких інших платежів, які боржник згідно з основним договором повинен сплачувати банку та за виконання яких поручитель поручається згідно з цим договором.
За умовами п.5.4 договору №428-П/07 від 06.09.2007р. у разі збільшення обсягу відповідальності боржника за основним договором, передбачена цим договором порука діє тільки у випадку, якщо поручитель надасть свою згоду на таке збільшення.
Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками контрагентів і діє до повного виконання зобов'язань боржника за основним правочином (п.5.3 договору №428-П/07 від 06.09.2007р.).
06.07.2010р. Публічним акціонерним товариством «Альфа-банк» та Відкритим акціонерним товариством «Полтавхіммаш» було укладено додаткову угоду №1 до договору №428-П/07 від 06.09.2007р., в якій сторонами досягнуто згоди щодо викладення договору №428-П/07 від 06.09.2007р. в новій редакції.
Звертаючись до суду з розглядуваним позовом, Публічне акціонерне товариство «Полтавхіммаш» посилалось на те, що додаткова угода №1 від 06.07.2010 р. до договору поруки №428-П/07 від 06.09.2007р. є недійсною, з огляду на відсутність між позивачем та відповідачем правовідносин поруки станом на день укладання оспорюваної додаткової угоди, оскільки, за твердженнями заявника, порука за договором №428-П/07 від 06.09.2007 р. припинилась на підставі приписів ч.1 ст.559 Цивільного кодексу України у зв'язку із зміною основного зобов'язання за кредитним договором без згоди позивача, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності. Зокрема, за поясненнями заявника зміна основного зобов'язання полягала в тому, що 28.02.2008р. між банком та позичальником було укладено додаткову угоду №8 до договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії, відповідно до якої банк надав позичальнику транш в сумі 670 000,00 євро та якою встановлено, що за користування траншем позичальник зобов'язаний сплачувати проценти в розмірі 15,5% річних.
За таких умов, на думку позивача, банк та позичальник без згоди поручителя збільшили обсяг його відповідальності, встановивши розмір відсоткової ставки (15,5% річних за користування кредитом, наданого в євро), за який позивач не поручався.
Отже, на думку позивача, укладання додаткової угоди до договору поруки, який втратив чинність, суперечить положенням ст.ст. 559, 598, 631 Цивільного кодексу України, і таке порушення в силу ст. 203 Цивільного кодексу України вказує на те, що зміст спірного правочину суперечить положенням чинного законодавства, і є підставою для визнання додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. недійсною. Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.
Відповідач заперечуючи проти позову, вказував на те, що зміст додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. не суперечить положенням Цивільного кодексу України, а вказаний правочин містить в собі всі істотні умови договору поруки та породжує нове зобов'язання поруки по забезпеченню виконання кредитного договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. постанови №11 від 29.05.2013р. пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Як зазначалось вище, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилався на те, що укладання додаткової угоди до договору поруки, який втратив чинність, суперечить положенням ст.ст. 559, 598, 631 Цивільного кодексу України, і таке порушення в силу ст.203 Цивільного кодексу України вказує на те, що зміст спірного правочину суперечить положенням чинного законодавства, і є підставою для визнання додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. недійсною.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Частиною 2 ст.180 Господарського кодексу України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Згідно ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Аналогічна норма закріплена у ч.1 ст.180 Господарського кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч.3 ст.180 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
За приписами ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Статтею 547 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Спірна угода відповідає цим вимогам закону.
Зважаючи на відсутність в Цивільному кодексу України спеціальних норм стосовно істотних умов договору поруки, слід застосовувати ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, яка дозволяє зробити висновок про те, що договір поруки можна вважати укладеним при узгодженні умови про предмет, якщо жодною із сторін не заявлено вимогу про умови, щодо яких необхідно досягти згоди.
Порука має похідний характер від забезпечуваного нею зобов'язання - своєчасного повернення кредиту за кредитним договором, а тому обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Відповідна правова позиція наведена в постанові від 17.01.2011 р. Верховного Суду України по справі №3-62г10.
Крім того, обсяг зобов'язань поручителя повинен бути визначений умовами договору поруки та узгоджений з умовами кредитного договору. Якщо у договорі поруки не визначено умови забезпечення зобов'язання (розмір і строк виконання зобов'язання, розмір процентів тощо), проте, з умов договору можливо встановити, яке саме зобов'язання було або буде забезпечене порукою, чи в договорі поруки є посилання на договір, що регулює забезпечене зобов'язання з відповідними умовами, то у такому випадку відсутні підстави для визнання цього договору поруки недійсним. (пп. 4.1.2 п. 4.1 Постанови №1 від 24.11.2014р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів що виникають з кредитних договорів»).
Таким чином, враховуючи вимоги чинного законодавства до істотних умов договорів взагалі та договору поруки зокрема, суд дійшов висновку, що в останньому мають бути зазначені предмет договору, основне зобов'язання, яке забезпечується порукою, порядок виконання зобов'язання, зміст та обсяг відповідальності поручителя, оплатність чи безоплатність послуг поручителя, права й обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.
У п.1 додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. зазначено, що кредитна лінія - це відновлювальна мультивалютна кредитна лінія зі строком дії, що закінчується 01.07.2016р., та лімітом, еквівалентним 12 000 000 доларам США, яка відкрита банком боржнику за основним договором, з можливістю надання її в межах коштів у гривнях та/або у доларах США, та/або в євро, та/або в російських рублях. При цьому, перерахунок суми кредиту та інших сум за основним договором з гривень у долари США здійснюється за офіційним курсом Національного банку України на дату укладання основного договору, що дорівнює 505 грн. за 100 доларів США, а перерахунок у долари США суми кредиту та інших сум за основним договором із решти іноземних валют здійснюється за крос-курсом цією іноземної валюти до доларів США, обрахованим через їх офіційний курс до гривні, встановлений Національним банком України на дату укладення основного договору.
Зі змісту додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. вбачається, що поручитель поручається за виконання боржником наступних обов'язків, що виникли на підставі основного договору або можуть виникнути на підставі нього у майбутньому: обов'язку повернути банку наданий за кредитним договором кредит, шляхом повернення кожного траншу частинами та у строки, що визначені додатковими угодами, на підставі яких транші надано, але не пізніше дня закінчення строку дії кредитної лінії, зазначеного в п.1.4 основного договору; обов'язку сплачувати банку проценти за користування кредитом, наданим за кредитною лінією, у наступному розмірі: 12,5% річних за користування частиною кредиту, наданою у доларах США, 12,00% річних за користування частиною кредиту, наданою у євро, 16% річних за користування частиною кредиту, наданою у гривнях, та 15% річних за користування частиною кредиту, наданою у російських рублях, або у будь-якому іншому (меншому) розмірі, встановленому в основному договорі, у строки визначені кредитним договором; обов'язку сплачувати банку комісію у розмірі і строки визначені в основному договорі; обов'язку у випадках, передбачених основним договором або законодавством України, достроково, повернути банку кредит, сплатити проценти за користування ним і виконати інші обов'язки, що передбачені кредитним договором або випливають з нього; обов'язку сплатити банку неустойку (пеню, штрафи) та понад суму неустойки (пені, штрафів) відшкодувати збитки, заподіяні банку невиконанням або неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за основним договором. Тобто, пунктом 2.1 спірної додаткової угоди визначено предмет додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. та обсяг відповідальності поручителя.
Права та обов'язки сторін визначено п.п. 4.2, 5.4, 5.6, 5.7 оспорюваної угоди.
Безоплатність послуг поручителя визначена умовами пункту 5.1. додаткової угоди. Вказаним пунктом сторони підтверджують, що порука згідно цього договору надана без мети отримання поручителем прибутку. Поручитель підтверджує, що він відмовився від права на оплату його послуг, наданих боржникові, і ця відмова є безумовною та безвідкличною.
У відповідності до п.5.3 спірної угоди визначено строк дії договору. Останній набуває чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання зобов'язань боржника за основним договором.
З приводу визначення контрагентами у такий спосіб строку договору, суд зауважує наступне.
Згідно із ч.1 ст.631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Частиною 7 ст.180 Господарського кодексу України передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і обов'язки сторін, то поняття «строк договору» та «строк дії договору» є тотожними.
Разом з тим, слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому сторони можуть визначити, що договір діє до припинення прав та обов'язків, які з нього виникли (п.32 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»).
У даному випадку, судом також прийнято до уваги, що частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Тобто, з огляду на наведене вище, суд дійшов висновку, що у додатковій угоді №1 від 06.07.2010р. було погоджено всі істотні умови договору поруки, що свідчить про виникнення між позивачем та відповідачем нового акцесорного зобов'язання.
Одночасно, твердження позивача про припинення поруки за договором №428-П/07 від 06.09.2007р. не спростовують наведених вище висновків суду стосовно погодження у спірній додатковій угоді всіх істотних умов договору поруки та не вказують на невідповідність означеної угоди вимогам законодавства. При цьому, суд звертає увагу сторін на наступне.
Як зазначалось вище, договором №428-П/07 від 06.09.2007р. поруки передбачено, що основний договір - це договір №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії, укладений між банком та боржником, включаючи всі додаткові угоди до нього, що укладені на дату набуття чинності договором або будуть укладені у майбутньому.
У разі збільшення обсягу відповідальності боржника за основним договором, передбачена цим договором порука діє тільки у випадку, якщо поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками контрагентів і діє до повного виконання зобов'язань боржника за основним правочином (п.п.5.3, 5.4 договору №428-П/07 від 06.09.2007р.).
Судом зазначалось, що 28.02.2008р. між банком та позичальником було укладено додаткову угоду №8 до договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії, відповідно до якої, банк надав позичальнику транш в сумі 670 000,00 євро та якою встановлено, що за користування траншем позичальник зобов'язаний сплачувати проценти в розмірі 15,5% річних.
Частиною 1 ст.559 Цивільного кодексу України передбачено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього.
Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов'язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.
У зобов'язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.
Таким чином, з огляду на положення частини першої статті 559 Цивільного кодексу України необхідно дійти висновку про те, що внесення змін додатковою угодою до кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки без згоди поручителя на такі зміни призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього. Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 21.10.2015р. Верховного Суду України по справі №6-116цс15.
Тобто, закон пов'язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов'язання за відсутності на це згоди поручителя та зумовленим такою зміною збільшенням обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного зобов'язання, забезпеченого порукою. Вказану правову позицію підтримано у постанові від 18.11.2015р. Верховного Суду України по справі №3-988гс15.
Проте, за висновками суду, при укладанні спірної додаткової угоди, позивач був освідомлений стосовно наявності додаткової угоди №8 від 28.02.2008р. до договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії, оскільки з матеріалів справи вбачається, що господарським судом Полтавської області розглядалась справа №13/58 за позовом Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк» до відповідача 1, Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш», відповідача 2, Закритого акціонерного товариства «Азовелектросталь», відповідача 3, Відкритого акціонерного товариства «Маріупольський завод машинобудування» про стягнення заборгованості в розмірі 12 791 944,27 грн. за договором №313-МВ/07 від 06.09.2007р.
Зокрема, у рішенні від 03.06.2009р. господарського суду Полтавської області по вказаній справі зазначено про укладання між банком та позичальником додаткової угоди №8 від 28.02.2008р. до договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р.
При цьому, у наведеному судовому акті також було вказано, що протягом розгляду справи Відкрите акціонерне товариство «Полтавхіммаш» наголошувало на тому, що останнім згоди на збільшення процентної ставки за договором №313-МВ/07 від 06.09.2007р., в тому числі, за додатковою угодою №8 від 28.02.2008р. не надавалось.
Судом прийнято до уваги, що постановою від 02.09.2009р. рішення від 03.06.2009р. господарського суду Полтавської області по справі №13/58 було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду Полтавської області в іншому складі суду.
Ухвалою від 25.01.2011р. господарського суду Полтавської області провадження по вказаній справі було припинено у зв'язку з прийняттям судом відмови позивача від позову.
Проте, фактичне скасування судового рішення по справі №13/58 не нівелює наявності у суду достатніх підстав вважати, що на момент розгляду вказаної справи про стягнення заборгованості за договором №313-МВ/07 від 06.09.2007р., Відкрите акціонерне товариство «Полтавхіммаш» було обізнане щодо наявності додаткової угоди №8 від 28.02.2008р. до договору про відкриття кредитної лінії, якою вперше було збільшено процентну ставку за користування кредитними траншами, та інших додаткових угод, якими у подальшому змінювався розмір плати за користування кредитом.
Отже, за висновками суду, вказані обставини свідчать про те, що укладаючи додаткову угоду №1 від 06.07.2010р. до договору №428-П/07 від 06.09.2007р., поручитель був обізнаний про збільшення процентної ставки за основним договором, вчинене без його згоди, яке у відповідності до приписів ст.559 Цивільного кодексу України є підставою для припинення поруки, проте, незважаючи на це, прийняв на себе фактично нове зобов'язання з забезпечення виконання боржником своїх обов'язків за договором №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії.
До того ж, суд зауважує, що факт укладання договору відбувається, зокрема, шляхом складання одного документу - під назвою договір, що посвідчує волевиявлення його сторін щодо досягнення ними згоди з усіх істотних умов договору.
Як зазначалось вище, відповідно до ч.2 ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Підпис на договорі відображає волевиявлення сторони, а печатка є доказом їх дійсності.
Зі змісту додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. вбачається, що останню з боку Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш» було підписано головою правління Хижаком Віталієм Анатолійовичем, а з боку Закритого акціонерного товариства «Альфа-банк» начальником Управління розвитку корпоративного бізнесу Шипошею Наталею Степанівною (на підставі довіреності №220/06, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. 22.11.2006р. та зареєстрованою в реєстрі за реєстровим №20165).
З наявних в матеріалах справи документів вбачається, що рішенням від 05.07.2010р. Наглядової ради Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш», яке оформлене протоколом №7/10 від 05.07.2010р., погоджено укладання додаткової угоди до договору №428-П/07 від 06.09.2007р. поруки у зв'язку внесенням змін до договору №313-МВ/07 від 06.09.2007р. про відкриття кредитної лінії, пов'язаних з продовженням строку кредитної лінії, встановленням розміру процентів за користування кредитними коштами в доларах США
Наразі, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розмінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази визнання вказаного вище рішення Наглядової ради Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш» недійсним.
Тобто, рішення від 05.07.2010р. Наглядової ради Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш», яке оформлене протоколом №7/10 від 05.07.2010р., додатково свідчить про наявність у позивача вільного волевиявлення до укладання спірної додаткової угоди, внаслідок якої останнім фактично було прийнято на себе нове акцесорне зобов'язання.
Обставини прийняття управлінських рішень наглядовою радою та загальними зборами, інформування про зміни в статутних документах із наданням довідок про установчі документи та органи управління товариства підтверджені матеріалами справи (довідкою №22 від 25.02.2011р. про установчі документи та органи управління Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш», довідкою від 20.05.2011р. про установчі документи та органи управління Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш», листом №189 від 15.09.2011р. Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш» щодо призначення представників акціонера - голови Наглядової ради, листом №50 від 23.04.2015р. Приватного акціонерного товариства «Полтавхіммаш» про внесення змін до установчих документів, зміну складу наглядової ради тощо), відповідно визначена ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України ознака (відсутність правових наслідків угоди), при наявності якої правочин може бути визнаний недійсним, в даному випадку відсутня.
Угода на виконання умов якої були створені юридичні наслідки та за якою сторони вчинили відповідні дії не може бути визнана такою, що не спрямована на реальне настання правових наслідків, а відтак немає підстав вважати наявним порушення вимог ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України при укладенні угоди 06.07.2010.
Доводи позивача про необхідність прийняття рішення про надання поруки загальними зборами акціонерів Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш» з огляду на приписи ч. 2 ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства», оскільки вартість такого правочину перевищує 50% вартості активів позивача за даними останньої річної фінансової звітності, суд визнає необґрунтованими.
Відповідно до частин першої та другої Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про акціонерні товариства» цей Закон набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування, крім другого речення частини другої статті 20, яке набирає чинності через два роки після опублікування цього Закону. Норми ст.ст. 1 - 49 Закону України «Про господарські товариства» втрачають чинність через два роки з дня набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства».
Згідно приписів частини п'ятої Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про акціонерні товариства» статути та інші внутрішні документи акціонерних товариств, створених до набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства», підлягають приведенню у відповідність з нормами цього Закону не пізніше, ніж протягом двох років з дня набрання чинності цим Законом.
Дія статей 1 - 49 Закону України «Про господарські товариства» протягом двох років відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про акціонерні товариства» надає цим нормам статусу складової положень Закону України «Про акціонерні товариства».
Таким чином, до акціонерних товариств, створених до набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства», застосовуються положення статей 1 - 49 Закону України «Про господарські товариства» до втрати ними чинності або до моменту приведення статутів акціонерних товариств у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства».
Діяльність та статутні документи Відкритого акціонерного товариства «Полтавхіммаш» було приведено у відповідність з вимогами Закону України «Про акціонерні товариства» шляхом зміни найменування на Публічне акціонерне товариство «Полтавхіммаш» та затвердження нової редакції статуту.
Спірна додаткова угода була укладена сторонами 06.07.2010р., тобто, на момент її укладення у діяльності позивача застосовувалися положення Закону України «Про господарські товариства».
Досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов може відбуватися лише у формі вільного волевиявлення (ст. 203 Цивільного кодексу України). Зміст правочину становлять права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях (пунктах). У статті 203 Цивільного кодексу України зазначається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не його форми або назви.
Суд вважає за необхідне зауважити, що фактичне досягнення сторонами згоди про визначення назви спірного правочину як додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. до договору поруки №428-П/07 від 06.09.2007р. не виключає правової природи оспорюваного правочину, внаслідок укладання якого між Публічним акціонерним товариством «Полтавхіммаш» та Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» виникло нове акцесорне зобов'язання.
До того ж, судом також прийнято до уваги, що господарським судом Запорізької області розглядалась справа №905/3147/14-908/4637/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до відповідача 1, Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь», відповідача 2, Приватного акціонерного товариства «Маріупольський завод машинобудування», відповідача 3, Публічного акціонерного товариства «Полтавхіммаш» про стягнення солідарно 1580490,41 грн. та 12045830,71 дол.США.
Рішенням від 24.06.2015р. господарського суду Запорізької області по справі №905/3147/14-908/4637/14 встановлено, що укладанням додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. до договору №428-П/07 від 06.09.2007р., сторонами фактично замінено первісне зобов'язання між тими ж сторонами новим.
Судом прийнято до уваги, що постановою від 10.12.2015р. Донецького апеляційного господарського суду, касаційну скаргу на яку було повернуто ухвалою від 22.02.2016р. Вищого господарського суду України, рішення від 24.06.2015р. господарського суду Запорізької області по справі №905/3147/14-908/4637/14 було змінено в частині стягнення пені.
У наведеній постанові судом апеляційної інстанції було підтримано висновки господарського суду Запорізької області щодо правової природи додаткової угоди №1 від 06.07.2010р. до договору №428-П/07 від 06.09.2007р.
Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.
Отже, при розгляді справи 910/11920/15 суд приймає до уваги обставини, що були встановлені у судових актах по справі №905/3147/14-908/4637/14.
Таким чином, з огляду на все вищенаведене, приймаючи до уваги, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсною додаткової угоди №1 від 06.07.2010 року до договору поруки №428-П/07 від 06.09.2007 р., суд дійшов висновку, що позов Публічного акціонерного товариства «Полтавхіммаш» до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк», є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
За розглядом заяви відповідача про застосування строку позовної давності у відношенні вимог заявлених позивачем щодо недійсності укладеної ним додаткової угоди у 2010 році, відсутні підстави для застосування наслідків передбачених ч. 4 ст. 267 ЦК України, з урахуванням наступного.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Тобто, строк позовної давності встановлений ст. 257 Цивільного кодексу України є строком в межах якого позивач мав право звернутись до суду з відповідною вимогою.
Частинами 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Натомість, застосування позовної давності можливе саме в разі обґрунтованості вимог позивача (заявлення вимог які б мали бути судом задоволені), що внаслідок закінчення строку позовної давності є підставою для відмови у їх задоволенні.
В свою чергу, з підстав зазначених у позовній заяві заявлені вимоги по суті не підлягають задоволенню, а відтак наслідки застосування строку позовної давності за розглядом даної справи відсутні, оскільки права позивача не порушені, вимоги про їх захист в судовому порядку не могли бути задоволені, навіть в разі звернення позивача в межах встановленого законом строку позовної давності.
Вказана позиція викладена, зокрема, у п. 2.2 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», де вказано, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.
Одночасно, за приписами п.4.4 Постанови №7 від 21.02. 2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи результати апеляційного та касаційного оскарження рішень по справі, приймаючи до уваги кінцеві висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, судові витрати за оскарження судових актів залишаються за кожною зі сторін, яка їх понесла.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено
28.03.2016 р.
Суддя О.М. Спичак