Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого ОСОБА_5,
суддів ОСОБА_6 та ОСОБА_7,
розглянувши в судовому засіданні у м. Києві 25 березня 2016 року заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2015 року стосовно ОСОБА_4,
Оболонський районний суд м. Києва ухвалою від 24 червня 2015 року повернув прокуророві обвинувальний акт стосовно ОСОБА_4, яка обвинувачується у вчинення злочину, передбаченого частиною 1 статті 212 Кримінального кодексу України.
На зазначену вище ухвалу прокурором прокуратури Оболонського району м. Києва ОСОБА_8 була подана апеляційна скарга, за результатами розгляду якої 8 липня 2015 року Апеляційний суд м. Києва постановив ухвалу про повернення апеляційної скарги на підставі пункту 2 частини 3 статті 399 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) у зв'язку з тим, що скарга подана особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 грудня 2015 року зазначену ухвалу апеляційного суду залишив без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
Заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою, в якій, посилаючись на пункт 2 частини 1 статті 445 КПК, просить скасувати ухвалу касаційного суду від 17 грудня 2015 року стосовно ОСОБА_4 та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
На обґрунтування підстави для перегляду оскаржуваної ухвали касаційного суду, заявник посилається на копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року.
Заслухавши доповідача, вивчивши заяву та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів вважає, що передбачені законом підстави для відкриття провадження відсутні.
Визначений статтею 449 КПК порядок подання заяви про перегляд судових рішень передбачає долучення заявником до неї, в тому числі, копій різних за змістом судових рішень, якщо заява подається з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 статті 445 КПК.
Перегляд судових рішень із зазначених підстав в межах повноважень Верховного Суду України згідно з главою 33 КПК передбачає порівняння змісту таких судових рішень - прикладів судової практики зі змістом оскаржуваного рішення суду касаційної інстанції.
Отже, ключовою умовою для перегляду рішення касаційного суду з підстави, передбаченої пунктом 2 статті 445 КПК, є наявність різних, незалежно від форми і змісту, правових висновків суду касаційної інстанції, в основі яких лежить застосування однієї і тієї самої норми процесуального права. Вихід за межі визначених законом предмета та умов перегляду Верховним Судом України рішень призведе до повторного касаційного перегляду, що не відповідатиме положенням пункту 2 частини 1 статті 445 КПК і буде суперечити принципу правової визначеності.
Відповідно, неоднакового застосування не буде, якщо суд касаційної інстанції застосував різні норми процесуального права, що виключає можливість усунути розбіжності в їх застосуванні.
Стверджуючи про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми права, гіпотеза якої міститься в частині 1 статті 37 КПК, диспозиція цієї норми є пункт 20 частини 2 статті 36 КПК та пункт 6 частини 1 статті 393 КПК, а пункт 1 частини 1 статті 438 КПК - є санкцією, заявником для порівняння і підтвердження неоднакового застосування касаційним судом норм права долучено копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року.
Зі змісту зазначеного вище рішення вбачається, що касаційний суд, скасовуючи рішення апеляційного суду про повернення поданої прокурором, якого було включено до складу групи прокурорів, але який не брав участі в судовому провадженні, апеляційної скарги в з в'язку з тим, що скарга подана особою, яка не має права її подавати, керувався положеннями норм процесуального закону, які містяться в пункті 15 частини 1 статті 3, статті 37 та пункті 6 частини 1 статті 393 КПК щодо визначення кола осіб, які мають право подавати апеляційну скаргу.
При постановленні оскаржуваного судового рішення, суд касаційної інстанції керувався положеннями норм процесуального закону, які містяться у статті 393 КПК щодо визначення кола суб'єктів апеляційного оскарження судових рішень та частиною 4 статті 36 КПК стосовно права на подання апеляційної скарги, незалежно від їх участі у кримінальному провадженні, службових осіб органів прокуратури вищого рівня. Крім того, в рішенні зазначено, що, оскільки прокурор, який подав апеляційну скаргу не був учасником судового провадження і не належав до кола службових осіб органів прокуратури вищого рівня, то відповідно не має права на оскарження рішення суду першої інстанції.
При цьому, в порівнюваному рішенні касаційний суд чітко не висловив свою правову позицію щодо наявності чи відсутності права на оскарження судового рішення у прокурора, який не брав участі в судовому провадженні, але на стадії досудового розслідування був включений до складу групи прокурорів. Свій висновок про необхідність скасування ухвали судді Апеляційного суду Львівської області від 17 січня 2014 року і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції обґрунтував своїми сумнівами в його законності і обґрунтованості.
Отже, із вищезазначеного вбачається, що суд касаційної інстанції в рішенні від 24 липня 2014 року не висловив будь-яких застережень щодо правозастосування частини 4 статті 36 КПК.
Натомість, в оспореному судовому рішенні касаційного суду відсутній висновок щодо правильності/неправильності застосування норми процесуального права, передбаченої частиною 1 статті 37 КПК.
За обставин, якщо кримінальна процесуальна норма права не знайшла реального відображення в судовому рішенні, то порушувати питання про неоднаковість її застосування у порівнянні з іншим рішенням, в якому міститься висновок про її правозастосування, є безпідставним.
Посилання в заяві на неоднаковість застосування пункту 6 частини1 статті 393 КПК є необґрунтованим, оскільки касаційний суд, як убачається зі змісту оскаржуваного рішення та рішення наданого для порівняння, посилається на статтю 393 КПК, як на загальну норму щодо права прокурора на апеляційне оскарження рішень ухвалених судами першої інстанції. Тобто, рішення касаційного суду не містять висновку про правильне чи неправильне правозастосування судами апеляційної інстанції цієї норми процесуального права.
Що стосується посилань заявника на неоднакове застосування пункту 1 частини 1 статті 438 КПК, то воно є також необґрунтованим, оскільки в цій нормі містяться загальні положення кримінального процесуального закону, які стосуються повноважень суду касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги, для якої апріорі відсутня можливість здійснення процесу порівняння і встановлення тотожності обставин їі застосування.
З огляду на це регулятивні норми щодо компетенції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не можуть бути предметом перегляду Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 2 статті 445 КПК.
Отже, колегія судів дійшла висновку, що заява прокурора не містить обґрунтування підстав для перегляду судового рішення, передбачених пунктом 2 статті 445 КПК, а відтак унеможливлює допуск до провадження.
На підставі наведеного, керуючись статтями 445, 449, 451 Кримінального процесуального кодексу України, колегія суддів
відмовити заступнику Генерального прокурора України у допуску справи про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2015 року щодо ОСОБА_4 до провадження Верховного Суду України.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_6 ОСОБА_5ОСОБА_7