іменем україни
16 березня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,
ЧерненкоВ.А., Штелик С.П.
розглянувши в судовому засіданні справу запозовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про виселення за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 листопада 2015 року,
У січні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 2 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав кредит у розмірі 69 550 доларів США, строком до 2 серпня 2037 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 3 серпня 2007 року між банком та відповідачкою було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. Позичальник свої зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати відсотків не виконала й допустила заборгованість по кредиту. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня 2013 року звернуто стягнення на предмет іпотеки.
Уточнивши позовні вимоги, позивач просив виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з вказаного житлового будинку, а також стягнути судові витрати.
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська
від 19 березня 2015 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з житлового будинку (предмета іпотеки), розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 листопада
2015 року заочне рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник не виконав свої зобов'язання за кредитним договором, допустив заборгованість по кредиту, і рішенням Ленінського районного суду
м. Дніпропетровська від 5 липня 2013 року в силу ст. ст. 33, 39 Закону України «Про іпотеку» було задоволено вимоги банку й звернуто стягнення на предмет іпотеки, тому є підстави для виселення всіх мешканців спірного будинку.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у позові, апеляційний суд виходив із того, що наявність письмової вимоги про звільнення житлового приміщення та отримання письмової вимоги іпотекодержателя є обов'язковою умовою при задоволенні позову про виселення з іпотечного житла і ці вимоги закону іпотекодержателем не дотримані. Також зазначив, що квартира зареєстрована за ОСОБА_5, яку вона придбала до укладення договору кредиту та договору іпотеки.
Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Судом установлено, що 2 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав кредит у розмірі 69 550 доларів США, строком до 2 серпня 2037 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 3 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. Відповідачка свої зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати відсотків не виконала й допустила заборгованість по кредиту. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня
2013 року задоволено вимоги банку щодо стягнення заборгованості по кредиту й звернуто стягнення на предмет іпотеки. Рішення суду не виконано.
Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку».
Так, за змістом чч. 1, 2 ст. 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
У ч. 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.
За змістом ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком випадків, зазначених у відповідному житловому законодавстві.
Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Зі змісту зазначених норм убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням
ч. 2 ст. 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-455 цс 15 від 9 вересня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
Обґрунтовуючи заперечення проти апеляційної скарги, банк посилався на те, що наявність письмової вимоги про звільнення житлового приміщення та отримання письмової вимоги іпотекодержателя стосується позасудового врегулювання спору та не стосується судового вирішення спору.
У порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд зазначене не врахував, належним чином не перевірив доводів сторін, не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не навів мотивів відхилення зазначених доводів.
Посилання апеляційного суду на те, що власником спірного житлового будинку є ОСОБА_5, яка придбала його 31 жовтня 2005 року, тобто будинок не є іпотечним, безпідставні, оскільки саме за рахунок кредитних коштів ОСОБА_3 купила його 3 серпня 2007 року і на нього звернуто стягнення як на предмет іпотеки.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: В.І. Журавель
С.Ф.Хопта
В.А.Черненко
С.П.Штелик