15 березня 2016 року м. Київ К/9991/62060/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі
Головуючого судді Малиніна В.В.,
суддів Ситникова О.Ф., Швеця В.В.
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргуСевастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 12 січня 2012 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2012 року у справі за позовом Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Публічного акціонерного товариства «Енергетична компанія «Севастопольенерго» про стягнення заборгованості зі сплати адміністративно-господарських санкцій та пені, -
Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Окружного адміністративного суду міста Севастополя з адміністративним позовом до Відкритого акціонерного товариства «Енергетична компанія «Севастопольенерго» (зміненого на Публічне акціонерне товариство «Енергетична компанія «Севастопольенерго») про стягнення заборгованості зі сплати адміністративно-господарських санкцій та пені у розмірі 360489 грн. 59 коп.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 12 січня 2012 року, залишеною без змін ухвалоюСевастопольського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2012 рокуу задоволені позову відмовлено.
Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позовзадовольнити.
Відповідач у письмових запереченнях, які надійшли на вказану касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України просить її залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.
Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга заявника не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судами встановлено, що зі звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів форми № 10-ПІ за 2010 рік, поданого 21.02.2011 року відповідачем до Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів, вбачається, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу склала у 2010 році 603 осіб, норматив для працевлаштування інвалідів склав 24 особи, фактично на підприємстві працювали 13 інвалідів.
З копії звітів про наявність вакансій, вбачається, що на виконання вимог Інструкції щодо заповнення форми звітності № 3-ПН відповідачем протягом 2010 року до Севастопольського міського центру зайнятості подавалась звітність про наявність вакансій за формою № 3-ПН станом на 01.02.2010 року, 02.02.2010 року, 01.04.2010 року, 05.05.2010 року, 01.06.2010 року, 22.06.2010 року, 06.07.2010 року, 21.07.2010 року, 04.08.2010 року, 06.09.2010 року, 01.10.2010 року, 01.11.2010 року, 01.12.2010 року.
Також судами досліджено довідку Публічного акціонерного товариства «Енергетична компанія «Севастопольенерго» б/н від 12.01.2012 за звітом 1-ПВ про середньооблікову численність штатних робітників, копію колективного договору, укладеного між адміністрацією та трудовим колективом Відкритого акціонерного товариства «Енергетична компанія «Севастопольенерго» на 2009-2010 роки, пунктом 4.15. якого визначено створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів та копії документів про розміщення у засобах масової інформацій об'яв про наявність вакансій, у яких також зазначено, що підприємство працевлаштує інвалідів.
Відмовляючи у задоволені позовних вимогах, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, з яким погоджується колегія суддів Вищого адміністративного суду України, що відповідач вжив усі можливі заходи щодо повідомлення про наявність вільних місць виділених для працевлаштування інвалідів. Таким чином, підприємство свої зобов'язання по працевлаштуванню інвалідів виконало в повному обсязі та відповідно до вимог чинного законодавства.
Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-XII від 21.03.1991 року (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні») підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 4 статті 20 Закону України «Про зайнятість населення»№ 803-XII від 01.03.1991 року (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон України «Про зайнятість населення») підприємства, установи і організації незалежно від форми власності реєструються у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням як платники збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, щомісяця подають цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.
Частина третя статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зазначає, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів за рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 Закону.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
З аналізу наведених норм убачається, що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування інвалідів, але виходячи з вимог статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
У статті ж 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зазначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється двома шляхами: 1) безпосереднє звернення інваліда до підприємства; 2) звернення інваліда до державної служби зайнятості (з подальшим його направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).
Отже, колегія суддів погоджується з тим, що з положень Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» не вбачається, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування на створені ним робочі місця. Такий обов'язок згідно зі статтею 18 зазначеного Закону покладено на органи виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Наказом Міністерства праці та соціальної політики № 420 від 19.12.2005 року (в редакції чинного на час виникнення спірних правовідносин) затверджено Форми звітності та інструкцій щодо їх заповнення. Такими формами було визначено, зокрема: №3-ПН «Звіт про наявність вакансій».
Із загальних положень даної інструкції вбачається, що вона викладається у вигляді таблиці, перша половина якої становить відомості про підприємство, а друга характеристики вакантного місця (графи 1-8); основні вимоги до претендента на вакансію (графи 9-12); додаткові вимоги ( графи 13-15).
За цільовим призначення дана форма використовується, для інформування населення про наявність вакансій, сприяння працевлаштуванню громадян, зареєстрованих у центрах зайнятості як такі, що шукають роботу, для підбору персоналу на замовлення роботодавців, для оцінки поточної потреби в кадрах та організації професійної підготовки населення відповідно до потреб ринку праці.
В свою чергу графи 13 - 15 (розділ додаткові вимоги) заповнюються, якщо до претендента на вакантне робоче місце (посаду) висуваються додаткові (особливі) вимоги: <…> У графі 15 наводяться дані про можливість працевлаштування на вільне робоче місце (вакантну посаду) особи, що належить до окремої категорії громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у рахунок річної броні, установленої місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад за поданням центрів зайнятості, відповідно до статті 5 Закону України «Про зайнятість населення», із змінами та доповненнями, а також інвалідів, пенсіонерів, студентів та інших.
Наявність вільного робочого місця (вакантної посади) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під такими шифрами: <…> 11 - інваліди.
Як вбачається з наданих у суді першої інстанції, звітів про наявність вакансій форм № 3-ПН за 2010 рік, копії яких наявні в матеріалах справи, відповідачем підтверджено факт його звернення, у встановлений законом спосіб, до позивача з метою забезпечення працею інвалідів та створення ним необхідної кількості робочих місць (графи 15 по всім формам заповнені), визначених самостійно у річному звіті за цей рік (форма № 10-ПІ).
Частиною першою статті 20 зазначеного Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», та є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення. Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою зазначеної статті передбачено, що учасник господарських відносин несе відповідальність, зокрема, за порушення правил здійсненнягосподарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України на підставі аналізу наведених норм матеріального права дійшла висновку, що саме неналежне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, а саме неподання звітів за формою № 3-ПН про наявність вакансій для інвалідів державній службі зайнятості за спірний період, є порушенням вищезгаданих норм матеріального права та підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій, а не здійснення відповідачем дій по заповненню даних вакансій. Хоча, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій підприємство вживало необхідні дії по працевлаштуванню людей з вадами до себе на роботу.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 9 липня та19 листопада 2013 року від 28 січня 2014 року (№№ 21-200а13, 21-397а13, 21-476а13 відповідно).
Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 12 січня 2012 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 10 вересня 2012 року у справі за позовом Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Публічного акціонерного товариства «Енергетична компанія «Севастопольенерго» про стягнення заборгованості зі сплати адміністративно-господарських санкцій та пенізалишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя В.В. Малинін
Судді: О.Ф. Ситников
В.В. Швець