Ухвала
іменем україни
02 березня 2016 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Червинської М.Є.,
суддів: Мазур Л.М., Писаної Т.О.,
Нагорняка В.А., Юровської Г.В.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 06 жовтня 2015 року,
У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.
Позивач посилався на те, що протягом кількох років він систематично надавав відповідачу позику в різних сумах, які ОСОБА_4 частково повертав. Позивач вказував, що 28 грудня 2013 року сторони звірили свої взаєморозрахунки і в результаті відповідач заборгував йому суму в розмірі гривневого еквіваленту 890 910 дол. США за комерційним курсом продажу на момент звірки. Зазначав, що в той же день відповідач видав йому розписку із зазначенням загальної суми боргу та 01 січня 2014 року уклав з ним письмовий договір позики № 01/01.
Оскільки ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за вказаним договором позики не виконав, позивач просив стягнути з відповідача борг за позику в сумі гривневого еквіваленту 997 819,20 дол. США за комерційним курсом продажу на момент повернення, що станом на 19 грудня 2014 року становить 16 503 929 грн 56 коп.
Рішенням Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 17 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_3 в задоволенні позову.
Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 06 жовтня 2015 року рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 17 червня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики в сумі 18 901 225 грн 83 коп., штраф у сумі 735 тис. грн, відсотки в сумі 147 тис. грн, а всього стягнуто 19 783 225 грн 83 коп.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.
Відповідно ч. 1 до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судами встановлено, що 28 грудня 2013 року відповідач ОСОБА_4 власноручно склав розписку про те, що він отримав безпосередньо від ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 7 350 000 грн та зобов'язався їх повернути 01 листопада 2014 року.
01 січня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 було укладено договір позики № 01/01, згідно з умовами якого ОСОБА_3 передав ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 7 350 000 грн, еквівалент 890 910 дол. США, до 01 жовтня 2014 року.
Пунктами 6.1 і 6.2 договору позики передбачено, що при простроченні повернення позики (її частини) позичальник сплачує штраф в розмірі 10 % від неповернутої суми позики, за один календарний місяць, та 24 % річних, виходячи з неповернутої суми за весь строк прострочки.
14 листопада 2014 року на адресу відповідача представник позивача направив претензію про сплату боргу за договором позики, але борг не було сплачено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що із позовної заяви, пояснень відповідача та представника позивача вбачається, що позивач 28 грудня 2013 року або після зазначеної дати грошові кошти в сумі 7 350 000 грн позивачу не передавав, тому договір позики, зазначений у позові, відповідно до ст. 1046 ЦК України є неукладеним, тобто таким, який не тягне за собою будь-яких прав та обов'язків для сторін у справі. Також суд дійшов висновку про те, що розписка відповідача від 28 грудня 2013 року не може бути підтвердженням про укладання договору позики між позивачем та відповідачем.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з презумпції правомірності правочину та дійшов висновку про те, що написана 28 грудня 2013 року відповідачем розписка про те, що він взяв в борг у ОСОБА_3 грошові кошти, та договір позики від 01 січня 2014 року є належним підтвердженням укладення між сторонами договору позики.
Такі висновки ґрунтуються на фактичних обставинах, установлених судом, на доказах, поданих сторонами, які судом належним чином оцінені, і відповідають вимогам закону, який правильно застосовано.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу (частина перша статті 1050 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Отже, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження свого загального боргу в сумі гривневого еквіваленту 890 910 дол. США за комерційним курсом продажу на момент звірки відповідач ОСОБА_4 видав позивачу ОСОБА_3 розписку від 28 грудня 2013 року із зазначенням загальної суми боргу та уклав з ним письмовий договір позики від 01 січня 2014 року № 01/01.
При цьому факт отримання в позику від позивача грошових коштів ОСОБА_4 не заперечував, проте посилався на те, що позика надавалася не йому, а СТОВ «Агрофірма «Еліта Придніпров'я», засновником та директором якого він був. При написанні розписки від 28 грудня 2013 року та договору позики від 01 січня 2014 року він фактично поручився за виконання боргових зобов'язань СТОВ «Агрофірма «Еліта Придніпров'я».
Разом із тим вказані доводи відповідача не підтверджені належними доказами.
Відповідач не звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору позики з підстав укладення його ним під впливом насильства або про визнання договору позики удаваним правочином.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу за договором позики, а також штрафу та відсотків, які передбачені умовами договору.
З урахуванням вказаних норм колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги та вважає, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права безпідставні.
Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.
Рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 06 жовтня 2015 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.Є. Червинська
Судді: Л.М. Мазур
В.А. Нагорняк
Т.О.Писана
Г.В. Юровська