Справа №752/10960/15-ц Головуючий у 1 - й інстанції: КалініченкоЛ.С.
№ апеляційного провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.
22-ц/796/4241/2016
10 березня 2016 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду місті Києва в складі:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Соколової В.В.
- Борисової О.В.
при секретарі - Меженко А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 грудня 2015 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики-
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 грудня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_6 в задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.
Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального права, при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для розгляду справи. Зазначає, що, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що за договором позики від 22.06.2012 року грошові кошти відповідачем позивачу не передавалися, а тому, в силу ст.1046 ЦК України, договір позики вважається неукладеним, а правочин, який не вчинено, не може бути визнаний недійсним. Зазначені висновки суду 1-ї інстанції ґрунтуються виключно на залучених до матеріалів справи копіях протоколів допитів свідків, які були отримані під час проведення досудового розслідування в кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України. Вважає такі висновки суду 1-ї інстанції безпідставними, оскільки, в силу вимог закону, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й доказом передачі грошової суми позичальнику. У зв'язку з чим, вважає, що суд 1-ї інстанції мав відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору позики з підстав недоведеності, а не з підстав його не укладення.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник ОСОБА_6 ОСОБА_5 проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила рішення суду 1-ї інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з слідуючих підстав.
Судом встановлено, що 22 червня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Льовушкіним Олегом Євгеновичем, реєстровий номер 675. Відповідно до умов якого, ОСОБА_3 передав у позику ОСОБА_6 грошові кошти в розмірі 1 598 600 грн., що на момент укладення договору еквівалентно 200 000 доларів США. Суму позики позичальник зобов'язується повертати позикодавцю рівними частинами по 1000 грн. кожного дня до 22.06.2013 року, а 22.06.2013 року повернути 1 233 600 грн.
Пунктом 2.1 даного договору встановлено, що передача зазначеної в даному договорі суми позики здійснюється під час підписання цього договору і з даного моменту договір вважається укладеним.
29 жовтня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Льовушкіним Олегом Євгеновичем було посвідчено заяву-вимогу ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про повернення заборгованості за договором позики від 22 червня 2012 року в загальній сумі 3 628 822 грн., в тридцяти- денний термін з дня отримання вимоги.
30 квітня 2014 року старшим прокурором прокуратури Подільського району міста Києва було затверджено обвинувальний акт в кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_6 у заволодіння шляхом обману грошовими коштами ОСОБА_3 в розмірі 1 598 600 грн., що еквівалентно 200 000 доларів США.
22.06.2015 року ОСОБА_6 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ні у день підписання договору позики 22 червня 2012 року, ні в наступні дні, відповідач грошові кошти у визначеній п. 1.1 договору сумі йому не передавав, з 2012 року і до цього часу відповідач з вимогою про повернення позичених коштів до нього також не звертався, а тому, посилаючись на ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 230, ст. 1046, ч. 1 ст. 1049, ч. 1 ст. 1051 ЦК України, просив договір позики, укладений 22.06.2012 року між позивачем та відповідачем, визнати недійсним.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, суд 1-ї інстанції виходив з того, що за договором позики від 22.06.2012 року відповідачем фактично не передавалися позивачу грошові кошти, а тому, в силу ст.1046 ЦК України, договір позики вважається не укладеним, а правочин, який не вчинено, не може бути визнано недійсним.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може з наступних підстав.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільству, його моральним засадам.
Згідно зі ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зі змісту оспорюваного договору позики від 22 червня 2012 року вбачається, що він складений у письмовій формі, як того вимагають норми ст.1047 ЦК України, зміст даного правочину не суперечить вимогам чинного на той час законодавства. Належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_6 та/або ОСОБА_3 в момент підписання оспорюваного договору було недодержано вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, матеріали справи не містять та позивачем суду не надано. Як і не надано доказів вчинення ОСОБА_3 відносно ОСОБА_6 будь-яких протиправних дій, спрямованих на примушування до укладення договору позики 22 червня 2012 року.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що, передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України, підстав для визнання договору позики від 22 червня 2012 року недійсним немає.
Твердження ОСОБА_6. про те, що ні у день підписання договору позики 22 червня 2012 року, ні в наступні дні, відповідач грошові кошти у сумі визначеній п. 1.1 договору йому не передавав, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на таке.
В силу вимог ст.6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частинами 1,2 статті 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Так, пунктом 2.1 нотаріально посвідченого договору позики від 22 червня 2012 року встановлено, що передача зазначеної в даному договорі суми позики здійснюється під час підписання цього договору і з даного моменту договір вважається укладеним.
З договору позики від 22 червня 2012 року вбачається, що він підписаний сторонами без будь-яких застережень та зауважень, що свідчить про вільне волевиявлення сторін при його укладанні. Матеріали справи не містять жодного доказу того, що позивач звертався до відповідача та/або нотаріуса з приводу роз'яснення йому положень договору, які були йому незрозумілі або за додатковою інформацією щодо умов позики.
Отже, з наведеного вбачається, що, підписавши договір позики від 22 червня 2012 року, ОСОБА_6 підтвердив фактпередачі йому ОСОБА_3 зазначених в договорі позики коштів . Крім того, в силу вимог закону письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Посилання позивача на те, що під час укладення оспорюваного договору позики 22 червня 2012 року ОСОБА_3 ОСОБА_6 було введено в оману, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на таке.
Так, відповідно до вимог ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 ЦК України) такий правочин визнається судом недійсним.
Відповідно до роз'яснень п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину немає істотного значення.
Відповідно до вимог ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
ОСОБА_6ні суду 1-ї інстанції, ні суду апеляційної інстанції не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження наявності факту обману його зі сторони ОСОБА_3.
Проте, суд 1-ї інстанції на вищенаведені вимоги закону та умови укладеного між сторонами договору позики уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про те, що за договором позики від 22.06.2012 року відповідачем позивачу грошові кошти фактично не передавалися, а тому договір позики вважається не укладеним.
Висновки суду 1-ї інстанції про те, що допитані в ході досудового розслідування кримінального провадження свідки дали покази, відповідно до змісту яких факт передачі грошових коштів в сумі 200 000 доларів США відповідачем позивачу не встановлено, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на таке.
Згідно зі ст.ст.58, 59 ЦПК України, докази повинні бути належними та допустимими. При цьому, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною 2 статті 218 ЦК України встановлено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Поряд з цим, п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року за №9 встановлено, що не може доводитися свідченнями свідків заперечення факту вчинення між сторонами правочину, який належить вчиняти у письмовій формі, а також оспорювати виконання зобов'язань, що виникли з цього правочину.
У зв'язку з наведеним, посилання суду 1-ї інстанції на покази свідків, як на обґрунтування своїх висновків, а також на підтвердження факту не передавання грошових коштів в сумі 200 000 доларів США відповідачем позивачу є такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 грудня 2015 року про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики у зв»язку з тим, що він є неукладеним, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.
Керуючись ст.ст. 203, 215, 230, 1046, 1049, 1051 ЦК України, ст.ст.11, 303, 307, 309, 313, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 грудня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий: Судді: