10 березня 2016 року Справа № 876/912/16
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Глушка І.В., Макарика В.Я.,
з участю секретаря судового засідання Малетич М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Тернопільській області, Державної служби з надзвичайних ситуацій України про визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити певні дії за апеляційною скаргою управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Тернопільській області на постанову Заліщицького районного суду Тернопільської області від 15 січня 2016 року,
ОСОБА_1 звернувся до Заліщицького районного суду Тернопільської області з позовом до управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Тернопільській області, Державної служби з надзвичайних ситуацій України про визнання незаконними дій щодо звільнення зі служби, визнання нечинними наказ управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Тернопільській області № 613 від 11.11.2015 року про внесення змін до наказу УДСНС України у Тернопільській області № 350 від 24.06.2015 року щодо увільнення ОСОБА_1, зобов'язання УДСНС України у Тернопільській області увільнити його у зв'язку з призовом на строкову військову службу від виконання обов'язків з 23.06.2015 року із збереженням за ним займаної посади та середньої заробітної плати (грошового забезпечення) до дня фактичної демобілізації.
Постановою Заліщицького районного суду Тернопільської області від 15 січня 2016 року змінений позов задоволено. Визнано дії управління державної служби з надзвичайних ситуацій України в Тернопільській області в частині звільнення ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 зі служби цивільного захисту на підставі п. 176 пп. 9 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового та начальницького складу незаконними. Визнано наказ управління державної служби з надзвичайних ситуацій України в Тернопільській області № 613 від 11.11.2015 року в частинах, що стосуються ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 не чинним. Зобов'язано управління державної служби з надзвичайних ситуацій України в Тернопільській області увільнити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, молодшого сержанта служби цивільного захисту від виконання обов'язків у зв'язку з призовом на строкову військову службу з 23.06.2015 року із збереженням за ним займаної посади та середньої заробітної плати (грошового забезпечення) до дня його фактичної демобілізації.
Не погодившись з таким судовим рішенням, його оскаржило Управління ДСНС України у Тернопільській області. Вважає, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням норм матеріального і процесуального права. Просить скасувати оскаржувану постанову та винести нову про відмову в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування скарги зазначило, що відповідач, як роботодавець, провів процедуру звільнення працівника у порядку, визначеному чинним законодавством.
У судове засідання представники сторін не з'явилися, будучи належним чином повідомленими про час та місце слухання справи, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини другої статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Ця норма визначає предметну підсудність адміністративних справ також за суб'єктним критерієм. Виняток становлять: справи, щодо яких Кодексом адміністративного судочинства України встановлено іншу підсудність; справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності названих органів та їх посадових осіб у справах про адміністративні проступки; справи, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
У даній справі відповідачем є Управління державної служби з надзвичайних ситуацій України в Тернопільській області - орган державної влади.
Отже, спір повинен був вирішуватися Тернопільским окружним адміністративним судом.
Заліщицький районний суд Тернопільської області вирішив спір з порушенням правил предметної підсудності.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що дана справа вирішена неповноважним судом, що у відповідності до ст. 202 КАС України є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового.
Щодо суті позову, колегія апеляційного суду зазначає наступне.
Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3, частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).
Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Основного Закону України).
Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац третій підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29 січня 2008 року N 2-рп/2008).
Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.
У даному випадку, як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, до призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, позивач працював службовцем цивільного захисту пожежником-рятувальником ДПРЧ-15 в м. Заліщики Тернопільської області управління ДСНС України у Тернопільській області, тобто перебував на публічній службі.
У взаємозв'язку з наведеним та в контексті подальшого перебування позивача у складі Збройних Сил України та виконання у зв'язку з цим його конституційного обов'язку, слід зазначити, що відповідно до положень ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до положень ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відтак, Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій з боку держави.
Необхідність додаткових гарантій як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба в Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей.
Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям, реалізуючи таким чином вищезгадані положення Конституції України.
Так, Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» регулюються відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 цього Закону (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни.
Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне (продовольче, речове), грошове забезпечення (компенсацією за піднайом жилого приміщення), охорону здоров'я та безоплатне лікування.
Держава забезпечує соціальну та професійну адаптацію військовослужбовців, які звільняються з військової служби.
За всіма громадянами, які призвані під час мобілізації на військову службу, гарантовано зберігаються місце роботи, посада, середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності. Одночасно вони отримують грошове забезпечення як військовослужбовці.
Військовозобов'язані, які були призвані на військову службу під час мобілізації, в особливий період, набувають нового юридичного статусу - військовослужбовці, внаслідок чого на них розповсюджуються пільги, передбачені Законами України «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців і членів їх сімей», та інших нормативно-правових актів.
Згідно частини другої, третьої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності (зміни внесені Законом України від 27.03.2014 р. № 1169-VII, які набрали чинності з 01.04.2014 р.)
Також внесено зміни до статті 119 Кодексу законів про працю України, а саме встановлено, що працівникам, які призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, гарантується збереження місця роботи, посади і середнього заробітку.
Відповідно до Закону України від 15.01.2015 р. № 116-VIII, який набрав чинності 08.02.2015 р., частину 2 статті 39 зазначеного Закону («Призов на військову службу під час мобілізації. Демобілізація»; в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення), викладено у новій редакції, відповідно до якої за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.
Вказаними нормами не передбачено винятків/виключень щодо можливості звільнення особи, яка призвана на військову службу під час мобілізації на особливий період, відповідно до вимог цього Закону.
Системний аналіз вказаних спеціальних норм дає підстави для висновку, що у разі, якщо особа вже призвана на військову службу під час мобілізації на особливий період, що має місце в даному випадку, вказана особа, незалежно від попередньо займаної посади (місця роботи), надалі не може бути звільнена з посади у строк раніше ніж через рік, незалежно від виникнення у подальшому (після мобілізації) підстав для звільнення, що належить до визначених Конституцією України додаткових конституційних гарантій військовослужбовцям при виконанні конституційного обов'язку при проходженні державної служби особливого характеру, які не можуть бути обмежені в силу наведених вище норм Конституції України.
Виходячи із встановлених обставин та наведених норм законодавства України, у відповідача були відсутні правові підстави для прийняття оскаржуваного рішення у період знаходження позивача на військовій службі та до закінчення річного строку від дня мобілізації.
Відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення № 613 від 11 листопада 2015 року вищевикладене не враховано, а відтак таке є протиправним та, відповідно, наведене є самостійною та достатньою підставою для його скасування.
Доводи апелянта про непоширення норм ч. 3 ст. 119 КЗпП України на спірні правовідносини через проходження служби в органах цивільного захисту згідно контракту і регулювання умов його служби нормами Кодексу цивільного захисту Укаїни, Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 року, Дисциплінарного статуту служби цивільного захисту, є безпідставними, адже цими нормами не врегульовано питання проходження військової служби під час особливого періоду, що регламентовано нормами Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту, які проходять військову службу під час особливого періоду».
Отже, позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими і підлягають задоволенню.
Разом з тим, позовна вимога про зобов'язання Управління ДСНС України в Тернопільсій області увільнити позивача у зв'язку з призовом на строкову військову службу від виконання обов'язків з 23 червня 2015 року із збереженням посади та середньої заробітної плати до дня фактичної демобілізації не підлягає задоволенню, так як це є втручанням в його дискреційні повноваження, що не може бути виправдано з підстав доцільності та необхідності врегулювання спірних відносин.
Отже, уявлення позивача про існування підстав для задоволення позову у обраний спосіб не є підставою для задоволення такого позову, оскільки відповідно до приписів ч. 1. ст. 2 КАС України особа звертається до суду саме за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів.
Оскільки наказ № 613 від 11 листопада 2015 року є протиправним і підлягає скасуванню, залишається чинним попередній наказ Управління ДСНС України у Тернопільскій області від 24 червня 2015 року № 350, яким позивача увільнено від виконання обов'язків до дня фактичної демобілізації зі збереженням займаної посади і середньої заробітної плати у відповідності до норм чинного законодавства.
Отже, права позивача поновлені шляхом скасування оскаржуваного наказу від № 613 від 11 листопада 2015 року.
Враховуючи викладене, постанову суду першої інстанції слід скасувати як таку, що прийнята з порушенням норм процесуального права, та прийняти нову - про часткове задоволення позовних вимг.
Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207 254 КАС України, суд,
апеляційну скаргу управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Тернопільській області - задовольнити частково, скасувати постанову Заліщицького районного суду Тернопільської області від 15 січня 2016 року у справі № 597/1261/15-а.
Прийняти нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Тернопільській області № 613 від 11 листопада 2015 року «Про внесення змін до наказу Управління ДСНС України у Тернопільській області (по особовому складу ) від 24 червня 2015 року № 350» в частині, що стосується ОСОБА_1.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя О.О. Большакова
Судді І.В. Глушко
В.Я. Макарик
Повний текст виготовлено 14.03.2016 року