ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
24.02.2016Справа №911/5099/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся»
до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк»
про визнання недійсним пункту договору
Суддя Андреїшина І.О.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: не з'явився
від відповідача: Чуб А.І. за довіреністю № 130 від 29.10.2015 р.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» звернулось до господарського суду Київської області із позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк», в якій просив визнати недійсним п. 8.1. договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 30.11.2015 р. (суддя Антонова В.М.), керуючись ст. ст. 15 та ст. 17 ГПК України, суд ухвалив позовну заяву № 312 від 12.11.2015 р. (вх. № 5310/15 від 25.11.2015 р.) Товариства з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» звернулось до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» про визнання недійсним пункту договору та додані до неї матеріали передати за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
Супровідним листом № 911/5099/15 від 30.11.2015 р. матеріали вищевказаної позовної заяви з доданими до неї документами було скеровано до Господарського суду м. Києва.
В результаті повторного автоматичного розподілу справи № 911/5099/15 автоматизованою системою документообігу Господарського суду м. Києва від 10.12.2015 р., зазначені матеріали позовної заяви передано на розгляд судді Андреїшиній І.О.
Розглянувши позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» звернулось до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» про визнання недійсним пункту договору та додані до неї матеріали, визнала подані матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.12.2015 р. дану справу прийнято до свого провадження, порушено провадження у справі та призначено до розгляду у судовому засіданні за участю представників учасників судового процесу на 18.01.2016, зобов'язано сторін надати певні документи.
Позивач уповноважених представників до судового засідання 18.01.2016 р. не направив, про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, вимог ухвали суду не виконав.
Через відділ діловодства суду 18.01.2016 р. від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю з'явитися у судове засідання.
Представник відповідача заперечень проти задоволення клопотання позивача про відкладення розгляду справи не навів, надав суду письмовий відзив на позовну заяву, пояснив, що між позивачем та відповідачем ведуться переговори, що мирного врегулювання спору, у зв'язку з чим подав клопотання про продовження строку розгляду спору.
Розглянувши клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи, суд його задовольнив для повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи та з метою надання можливості позивачу реалізувати свої законні права та інтереси у даному судовому процесі.
Розглянувши клопотання представника відповідача про продовження строку розгляду спору, суд його задовольнив з наступних підстав.
Частиною 1 статті 69 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
Судом встановлено, що строк вирішення спору у даній справі № 911/5099/15 спливає 10.02.2016 р.
В частині 3 статті 69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.
Враховуючи наведене, суд вважає за можливе продовжити строк розгляду спору для повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи.
Враховуючи наведене, Господарський суд міста Києва з метою з'ясування всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору у даній справі, у зв'язку з неявкою представника позивача у призначене судове засідання, невиконанням ним вимог ухвали суду, керуючись ст. 69, ст. 77 ГПК України, ухвалою від 18.01.2016 р. розгляд справи відклав на 24.02.2016 р.; клопотання представника відповідача про продовження строку розгляду спору задовольнив та продовжив строк розгляду спору на п'ятнадцять днів до 25.02.2016 р.; повторно зобов'язав позивача надати суду певні документи.
Представник позивача в судове засідання 24.02.2016 р. не з'явився, про поважні причини неявки суду не повідомив, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, вимог ухвали суду від 18.01.2016 р. не виконав.
Представник відповідача в судовому засіданні 24.02.2016 р. надав суду усні пояснення по суті спору, просив відмовити у задоволенні позову повністю.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві.
Згідно з абз. 3 п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Враховуючи, що матеріали справи містять докази належного повідомлення позивача про час та місце судового засідання та про наслідки ненадання ним витребуваних судом документів, то за таких обставин суд приходить до висновку про можливість розгляду справи на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними матеріалами без участі представника вищезазначеного учасника судового процесу.
У судовому засіданні 24.02.2016 р. суд оголосив вступну та резолютивну частини рішення у даній справі.
Розглянувши подані матеріали справи та заслухавши пояснення представників відповідача, Господарський суд міста Києва
Між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (надалі - банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» (надалі - позичальник) було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р. (надалі - договір), відповідно до умов якого в рамках програми кредитування «Кредит для малих підприємств» Німецько-українського фонду, що впроваджується за рахунок власних коштів Німецько-українського фонду, банк відкриває позичальнику відкличну не відновлювальну кредитну лінію у розмірі 950 000,00 грн., терміном до 05.12.2017 р., на поповнення обігових коштів, а саме: для закупівлі поголів'я свиней у живій вазі.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з п. 8.1. договору, за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом позичальник на вимогу банку сплачує пеню за кожен день прострочення у розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості за процентами на рахунок банку № 639769433. Пеня нараховується на суму несплачених своєчасно процентів із розрахунку фактичної кількості прострочених днів, починаючи з дати виникнення простроченої заборгованості, і до дати повного її погашення. Сплата пені не звільняє позичальника від сплати процентів за фактичний час користування кредитними ресурсами згідно з умовами цього договору.
За приписами ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Статтею 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не можу перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Таким чином, на думку позивача, встановивши пунктом 8.1. договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р. відповідальність позивача у вигляді пені в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості за процентами, сторони порушили імперативні норми ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», у зв'язку з чим п. 8.1. договору суперечить нормам чинного законодавства України.
За таких обставин, Товариство з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» звернулось до господарського суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк», в якій просив визнати недійсним п. 8.1. договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
В силу ч. 1 ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням
Статтею 6 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами
Згідно зі ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини
Згідно з ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Цивільним кодексом України також передбачено відносини щодо визнання недійсності правочинів.
Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України
Договір може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. При цьому суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно зі статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення», рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судом встановлено, що між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (надалі - банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» (надалі - позичальник) було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р. (надалі - договір), відповідно до умов якого в рамках програми кредитування «Кредит для малих підприємств» Німецько-українського фонду, що впроваджується за рахунок власних коштів Німецько-українського фонду, банк відкриває позичальнику відкличну не відновлювальну кредитну лінію у розмірі 950 000,00 грн., терміном до 05.12.2017 р., на поповнення обігових коштів, а саме: для закупівлі поголів'я свиней у живій вазі.
Даний договір вчинений в письмовій формі, підписаний уповноваженими представниками та скріплений печатками сторін.
Позивач не надав суду жодних заперечень та доказів того, що за спірним договором ним не отримувались грошові кошти, що визначені п. 1.1. договору.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У відповідності до п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Згідно з п. 2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.
Відповідно до ч. 1 ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
У відповідності до п. 3.11. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.
З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.
Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнане судом недійсним повністю або в частині.
У листі Верховного Суду України від 24.11.2008 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів. Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно з ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині 2 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Частиною 7 статті 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Враховуючи вищенаведене, оскільки укладаючи договір про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р., що укладений 28.05.2015 р. між Публічним акціонерним товариством «Український професійний банк» (надалі - банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» (надалі - позичальник), даний договір був спрямований на настання правових наслідків, при його виконанні сторонами дотримано істотні умови договору, то посилання позивача на недійсність п. 8.1. даного договору через те, що дана умова договору не відповідає нормам чинного законодавства України, є безпідставними.
Згідно з ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
За таких обставин, враховуючи передбачений умовами договору розмір штрафних санкцій, який перевищує розмір встановлений законом, стягненню в примусовому порядку підлягає сума обмежена законодавством, в свою чергу, умови договору, зокрема, в частині сплати штрафних санкцій у більшому розмірі є обов'язковими для сторін та можуть бути виконані в добровільному порядку. Тобто, перерахування пені у співвідношенні заборгованості розміру подвійної облікової ставки НБУ підлягає виключно у разі примусового стягнення заборгованості по пені.
Вказана позиція викладена також в Інформаційному листі Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» у п. 49 якого зазначено, що положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.
Положення п. 8.1. договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р., яким сторони погодили відповідальність за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом шляхом сплати пені у розмірі 0, 2 % від суми простроченої заборгованості за процентами, повністю відповідає вимогам ст. 551 ЦК України. Зазначена стаття надає визначення предмету неустойки та передбачає, що розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частина 2 статті).
Питання відповідальності сторін при укладенні договору погоджувались, зокрема у розділі 8 «Санкції за невиконання зобов'язань» (тобто в цьому питанні сторонами досягнуто згоди на їх врегулювання шляхом викладення в договорі саме таких положень, а при виконанні договору сторони керуються нормами закону).
Враховуючи усі викладені вище норми, ПАТ «Український професійний банк» та ТОВ «Перший м'ясний дім «Полісся» встановили на власний розсуд розмір пені за порушення виконання грошового зобов'язання.
Так, відповідно до п. 8.1., укладеного між ПАТ « Український професійний банк» та ТОВ «Перший м'ясний дім «Полісся» договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р., за несвоєчасну сплату процентів за користування кредитом позичальник на вимогу банку сплачує пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочення платежу.
Враховуючи вищевикладене, банком було розраховано пеню відповідно до умов договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р.
Крім того, господарський суд зауважує, що 02.11.2015 р. Господарським судом Київської області було прийнято рішення у справі № 911/4010/15, яким вирішено стягнути з ТОВ «Перший м'ясний дім «Полісся» на користь банку кредитну заборгованість відповідно до договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р.
При цьому, починаючи з 21.12.2015 р. ТОВ «Перший м'ясний дім «Полісся» здійснювало платежі в погашення кредитної заборгованості у тому числі і пені, що відображається у меморіальних ордерах (належним чином засвідчені копії яких містяться в матеріалах справи).
Також судом враховується, що позивачем не доведено порушення його законних прав та інтересів, які стали підставою для звернення до суду.
За таких обставин, враховуючи вищенаведені норми чинного законодавства України, об'єктивно оцінивши всі надані сторонами пояснення та докази в їх сукупності, господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Перший м'ясний дім «Полісся» до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» про визнання недійсним п. 8.1. договору про відкриття кредитної лінії № 838 від 05.12.2014 р., у зв'язку з чим відмовляє в задоволенні даних вимог.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 22, 32, 33, 44, 49, 75, ст. ст. 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
2. Дане рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня складення його повного тексту і може бути оскаржене в порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Повне рішення складено 09.03.2016.
Суддя І.О. Андреїшина