"23" лютого 2016 р. м. Київ К/800/46837/15
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Печерського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 серпня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2015 року, -
У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - міграційна служба) від 6 травня 2015 року № 1-7/338 про відмову у її реєстрації за місцем проживання та зобов'язати зареєструвати її за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову посилалась на те, що після подання усіх необхідних документів відповідач відмовив в проведенні такої реєстрації внаслідок відсутності згоди співвласників будинку. Таку відмову позивач вважає протиправною, такою що порушує його законні права та інтереси, передбачені Конституцією України, Житловим кодексом РСР та Законом України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (далі - Закон № 1382-IV), а тому просила про задоволення позову.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 серпня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2015 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати та задовольнити позов..
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційних скарги, матеріали справи, колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.
Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, 25 квітня 2015 року ОСОБА_1 знято з реєстрації місця проживання Шевченківським районним відділом Державної міграційної служби в м. Києві.
З метою зареєструватися за місцем проживання свого чоловіка ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звернулась до міграційної служби надавши певний перелік документів, у тому числі згоду співвласника 5/12 частин будинку АДРЕСА_1 - ОСОБА_3 .
Згідно даних матеріалів справи, зазначений будинок АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 5/12 та 7/12 відповідно. Право власності на 5/12 частин домоволодіння зареєстроване у відділі Бюро технічної інвентаризації 10 січня 1994 року на підставі договору дарування від 25 листопада 1993 року.
Згідно з договором від 9 липня 1998 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко М.В., між власниками вказаного домоволодіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 встановлено порядок користування таким. Тобто досягнуто згоди щодо окремого користування 5/12 частин будинку АДРЕСА_1 .
За вказаною адресою зареєстровані співвласник ОСОБА_3 , його дружина ОСОБА_5 , син ОСОБА_2 , онука ОСОБА_6 , а фактично проживає, окрім зазначених осіб, позивач ОСОБА_1 , що є дружиною ОСОБА_2 .
Відмовляючи у реєстрації вказаного місця проживання, суди попередніх інстанцій виходили з відсутності необхідної згоди усіх співвласників домоволодіння та документального підтвердження смерті власника 7/12 частин будинку - ОСОБА_4 , а також даних щодо спадкування даного майна іншими особами.
Проте до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права виходячи з наступного.
Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло (стаття 47).
Статтею 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.
Правова позиція Європейського суду з прав людини у відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції, охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі «Powell and Rayner v. the U.K.» від 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункту 2 статті 8 Конвенції.
За змістом статті 2 (Свобода пересування) Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Згідно зі статтею 3 Закону № 1382-IV вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати.
За приписами статті 6 Закону № 1382-IV громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання.
Для реєстрації особа або її законний представник, зокрема, подає: письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання; квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати; талон зняття з реєстрації (у разі зміни місця проживання в межах України); документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Згідно статті 11 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання та місця перебування осіб здійснюється органом реєстрації. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері реєстрації фізичних осіб, затверджує відповідно до закону порядок реєстрації місця проживання та місця перебування осіб в Україні, зразки документів, необхідних для реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та місця перебування.
Вказаним Законом визначено вичерпний перелік необхідних документів для реєстрації місця проживання та заборонено вимагати для реєстрації подання особою інших документів.
Процедуру реєстрації місця проживання та місця перебування осіб в Україні, зразки документів, необхідних для реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та місця перебування врегульовано Порядком реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ від 22 листопада 2012 року №1077, відповідно до пункту 2.2 якого для реєстрації місця проживання особа або її законний представник подає до територіального підрозділу ДМС України, а після утворення центрів надання адміністративних послуг (далі - центр) - до відповідного центру, зокрема: письмову заяву про реєстрацію місця проживання; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання; квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати; документи, що підтверджують право на проживання в житлі - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім'ї на реєстрацію місця проживання.
За змістом же пункту 2.5 Порядку також забороняється вимагати для реєстрації місця проживання подання особою інших документів.
При цьому, суть спору у даній справі полягає у способі захисту порушених прав позивача та реалізації таких, з урахуванням прав та обов'язків відповідача, та вимог чинного законодавства, що врегульовують відносини права спільної часткової власності.
Так, згідно вимог частини 1 статті 316 та частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Колегія суддів звертає увагу, що правомочність володіння слід розуміти як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).
Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.
Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості.
Аналізуючи складові правомочності права власності в контексті спірних правовідносин, слід виходити з того, що право позивача на реєстрацію місця проживання стосується права користування майном, що є у спільній частковій власності вказаних вище осіб.
За змістом статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (статті 321 цього ж Кодексу)..
Згідно вимог статті 356 Цивільного кодексу України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Статтею 358 цього Кодексу визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Тобто, враховуючи вищевикладені положення чинного законодавства і те, що в матеріалах справи наявний нотаріально посвідчений договір щодо порядку користування вказаним домоволодінням, судам слід було надати належну правову оцінку наявності згоди власника 5/12 частин домоволодіння ОСОБА_3 на реєстрацію місця проживання позивача, а також тому, чи наявність згоди для такої реєстрації іншого співвласника та/або його спадкоємців, є обов'язковою у контексті частини 4 статті 358 Цивільного кодексу України.
Судам слід було з'ясувати порядок реєстрації права власності на 5/12 частин вказаного домоволодіння на ОСОБА_3 в бюро технічної інвентаризації, наявність окремого технічного паспорту тощо. При цьому суди мали виходити з порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно, що діяв на момент набуття часткового права власності, тобто у 1994 році, з урахуванням положень Цивільного кодексу Української РСР 1963 року та Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерсовм комунального господарства Української РСР від 31 січня 1966 року.
Суди також мали надати належну правову оцінку вимогам статей 150, 156, 160, 61 Житлового кодексу Української РСР.
Тобто, судам слід було виходити із способу реалізації права користування, як складової поняття права власності, на згоду здійснення реєстрації місця проживання позивача у окремій частині домоволодіння, що належить ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності, з урахуванням вищезазначених положень Закону.
Окрім того, суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки діям відповідача, які виразились у наданні відповіді про відмову у реєстрації за вказаною адресою, внаслідок чого і виник спір між сторонами.
Так, у відповідності з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Обов'язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач дійсно вчинив певні дії, надавши відповідь позивачу на її звернення з питань реєстрації за вказаною адресою.
Проте, суди мали з'ясувати, чи така відповідь міграційної служби породжує правові наслідки, та чи є рішенням суб'єкту владних повноважень у розумінні чинного Закону.
Тобто, незалежно від наявності права особи на здійснення реєстрації місця проживання, що забезпечене Конституцією України, Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод та зазначеним Законом, існує також обов'язкова процедура такого проведення відповідним суб'єктом владних повноважень, яким у розумінні чинного Закону є відповідач.
При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що до компетенції судів не віднесені функції органів державної влади з питань здійснення реєстрації місця проживання, оскільки такими наділений спеціальний суб'єкт владних повноважень.
Враховуючи зазначене, суди дійшли передчасного висновку, щодо відмови в позові.
Отже, неповне з'ясування судами попередніх інстанцій дійсних обставин справи та порушення норм матеріального і процесуального права призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості.
Тому рішення судів підлягають скасуванню, а справа згідно правил частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України направленню на новий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судових рішеннях.
Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів Вищого адміністративного суду України,-
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 серпня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.
Судді: Я.Л. Іваненко
М.І. Мойсюк
В.В. Тракало