24 лютого 2016 року Справа № 876/11341/15
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р.Й.,
суддів Довгополова О.М.,
Судової-Хомюк Н.М.,
з участю секретаря судового засідання Богдан А.О.,
позивача Набізади Омара Мохаммада Самі,
представників позивача Калиш С.О., Максимова А.О.,
представника відповідача Сагайдака Д.М.,
перекладача Яремчук І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2015 року в адміністративній справі № 813/1145/15 за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього Набізади Омара Мохаммада Самі до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення і зобов'язання вчинити дії,
У березні 2015 року адвокат Максимов А.О. від імені Калиш С.О., яка діє в інтересах неповнолітнього Набізади Омара Мохаммада Самі, звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просив:
- визнати неправомірним і скасувати рішення Державної міграційної служби України (надалі - ДМС України) від 31.01.15 року № 04-15 про відмову у визнанні Набізади Омара Мохаммада Самі біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати дії Головного управління Державної Міграційної служби України у Львівській області (надалі - ГУ ДМСУ у Львівській області) незаконними в частині порушення встановленого Законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву Набізади Омара Мохаммада Самі про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги обгрунтовано тим, що оскаржуване рішення прийняте без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні з інформацією про країну походження заявника; суперечить положенням статей 1 та 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», нормам Правил розгляду заяв та оформлення документів та не відповідає принципам обґрунтованості, добросовісності і пропорційності рішень органів державної влади. При прийнятті спірного рішення відповідачем не враховано вказаних заявником доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та наявності загрози його життю, а у повідомленні про відмову у визнанні біженцем не викладено конкретної причини такої відмови.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2015 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 31.01.15 р. № 03-15 про відмову у визнанні Набізади Омара Махаммада Самі біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву Набізади Омара Махаммада Самі про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із прийнятою постановою, її оскаржила ДМС України, яка вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте за невідповідності висновків суду обставинам справи; при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права. Тому просила скасувати постанову суду першої інстанції і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Вимоги апеляційної скарги обгрунтовано тим, що позивачем не надано органу міграційної служби документів та матеріалів на підтвердження підстав, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а наведені ним у заяві та протоколах співбесід відомості не можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до переконання, що апеляційна скарга не належить до задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м.Мазарі-Шариф, Афганістан; є громадянином цієї країни.
У квітні 2014 року він покинув Афганістан на законних підставах. Літаком вибув до Російської Федерації, на що мав візу терміном на 3 місяці. Після цього, з допомогою людей, які займаються незаконним транспортуванням людей до країн Європи, продовжив свій шлях через Україну до Німеччини.
14 серпня 2014 року був виявлений працівниками Державної прикордонної служби України поблизу українсько-польського кордону та надалі направлений до Червоноградської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів.
30 вересня 2014 року через свого законного представника позивач звернувся до ГУ ДМСУ у Львівській області із заявою щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Заяву обгрунтовував тим, що він не може повернутися до країни свого походження, тому що існує загроза для його життя.
Того ж дня ГУ ДМСУ у Львівській області розпочало процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
За результатами розгляду особової справи заявника 26 грудня 2014 року ГУ ДМСУ у Львівській області було складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмова мотивована тим, що необхідних аргументів та документів на підтвердження обставин прямої загрози його життю в країні походження позивач не надав, не навів жодного конкретного факту або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими та відповідають вимогам, визначеним пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»; розгляд заяви показав, що вона є очевидно необґрунтованою, оскільки не виявлено ознак переслідування, а тому в нього відсутні підстави для надання йому додаткового захисту відповідно до цього Закону.
31 січня 2015 року ДМС України прийняла рішення за № 03-15 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення мотивоване тим, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
На підставі цього рішення 23 лютого 2015 року ГУ ДМСУ у Львівській області скерувало позивачу повідомлення за № 43 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи дії відповідачів протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що при розгляді заяви позивача відповідачами не були дотримані вимоги Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема, щодо повноти вивчення фактів та документів, що мало наслідком прийняття неправомірного рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції мотивував його тим, що в ході судового розгляду справи не було встановлено порушень Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил при оформленні та врученні ГУ ДМСУ у Львівській області повідомлення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке відповідає формі, встановленій додатком 29 Правил.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (надалі - Закон № 3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
За приписами пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону № 3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців (надалі - УВКБ ООН) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону № 3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону № 3671-VI).
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
У судовому засіданні встановлено, що позивач підтримує спілкування (листування) зі своїми родичами із Афганістану за допомогою інтернет-засобів і дані цього інтернет-ресурсу, крім іншого (зокрема, з'ясування усіх важливих даних про країну походження позивача та урахування цих даних; звернення до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей), могли бути (й повинні) використані суб'єктом владних повноважень для отримання додаткової інформації з метою забезпечення повноти, об'єктивності і законності прийняття рішення за заявою позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно із частиною третьою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Аналізуючи зазначені норми законодавства та встановлені у справи обставини, колегія суддів апеляційного суду вважає, що вказані вище умови при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем у повному обсязі дотримані не були; а невстановлення всіх обставин щодо ситуації в країні походження позивача, наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та існування загрози для його життя, як таких, що мають суттєве значення для прийняття рішення, призвело до передчасних та необґрунтованих належним чином висновків відповідача про відсутність підстав для надання позивачу додаткового захисту.
Відповідно до статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Всупереч зазначеному, відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не довів належними та допустимими доказами правомірність свого рішення.
За таких обставин колегія суддів приходить до переконання про підставність позовних вимог в частині визнання протиправним і скасування рішення ДМС України від 31.01.15 р. № 03-15 та зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву Набізади Омара Махаммада Самі про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та правомірність задоволення таких вимог судом першої інстанції.
У відповідності до статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 200 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що постанова суду першої інстанції є законною, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст.ст.160 ч.3, 195, 196, 198 п.1 ч.1, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2015 року в адміністративній справі № 813/1145/15 - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення ухвали в повному обсязі.
Головуючий суддя Р.Й.Коваль
Судді О.М.Довгополов
Н.М.Судова-Хомюк
Ухвала в повному обсязі складена 29 лютого 2016 року.