04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"17" лютого 2016 р. Справа№ 910/3132/15-г
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Скрипки І.М.
суддів: Гончарова С.А.
Зубець Л.П.
за участю представників сторін:
від позивача: Шегера І.П. - дов. № 12-У від 10.12.2015р.
від відповідача: Растєгаєва Ю.В. - дов. № 1604 від 29.12.2015р.
розглянувши апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення Господарського суду міста Києва від 01.12.2015р.
у справі № 910/3132/15-г (суддя Мудрий С.М.)
за позовом Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»
до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної
акціонерної компанії «Нафтогаз України»
про стягнення 91 158,83 грн.
В судовому засіданні 17.02.2016р. відповідно до ст. ст. 85, 99 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
В лютому 2015р. Публічне акціонерне товариство «Укртрансгаз» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» про стягнення 91 158,83 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на порушення відповідачем своїх зобов'язань за договором поставки № 151-Л/56-Л від 01.07.2010р., а саме щодо повної та своєчасної оплати товару, а тому просив суд стягнути з відповідача 65 621, 34 грн. заборгованості, 11 811, 84 грн. пені, 4 593, 49 грн. штрафу, 5 916, 71 грн. 3 % річних, 3 215, 45 грн. інфляційних втрат.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2015р. у справі №910/3132/15-г, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.07.2015р., позов задоволено частково.
Стягнуто з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на користь Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» 65 621, 34 грн. основного боргу, інфляційну складову боргу у сумі 3 193, 30 грн., 3 % річних у сумі 5 916, 71 грн., 1 497, 76 грн. судового збору.
В решті позовних вимог - відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 21.10.2015р. рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2015р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.07.2015р. у справі №910/3132/15-г - скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду міста Києва.
Скасовуючи рішення та постанову господарських судів, Вищий господарський суд України виходив з того, що висновки судів попередніх інстанцій зроблені без врахування всіх обставин справи в сукупності та надання цим обставинам належної юридичної оцінки, зокрема суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що акти звірки від 31.03.2012р. та від 30.09.2013р. підписані головними бухгалтерами сторін на загальну суму 535 632, 16 грн. і не містять посилання на договір № 151-Л/56-Л від 01.07.2010р., у зв'язку з цим суди не з'ясували та не встановили чи цей акт є доказом визнання заборгованості саме за названим договором в сумі, щодо якої виник спір, адже акт звірки розрахунків як акт, яким визнається борг іншою стороною, має підтверджувати наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.
Відповідно до ч. 1 ст. 111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Під час розгляду справи відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що видаткова накладна не є розрахунковим документом, а рахунку-фактури, як передбачено умовами договору сторін, позивач на адресу відповідача не надсилав, строк позовної давності, з урахуванням поставки 01.07.2010р., сплинув 02.07.2013р., акт звірки взаєморозрахунків не можна вважати документом, що підтверджує наявність зобов'язання за господарським договором, оскільки він не відповідає вимогам до первинних документів - підписаний не уповноваженою особою - головним бухгалтером, акт звірки підписано на 535 632,36 грн., а сума боргу становить 65 621, 34 грн., і докази того, що вказана сума входить до суми акту звірки, відсутні.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.12.2015р. у справі №910/3132/15-г в позові відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що в актах звірки відсутні посилання на спірний договір, а тому відсутні дані, що визначна відповідачем заборгованість в розмірі 536 632, 16 грн. включає в себе також заборгованість по договору № 151-Л/56-Л від 01.07.2010р. в розмірі 65 621, 34 грн.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.
Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм процесуального та матеріального права, рішення прийнято з неправильним з'ясуванням фактичних обставин справи, оскільки судом не взято до уваги переривання строку позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за спірним договором шляхом підписання між сторонами актів звірки від 31.03.2012р. та від 30.09.2013р. та не надано жодної правової оцінки довідці про стан заборгованості ДП «Укравтогаз» РВУ «Львівавтогаз» перед ПАТ «Укртрансгаз» станом на 02.03.2015р., в якій відображено, за якими саме договорами обліковується заборгованість відповідача в загальній сумі 535 632, 26 грн. згідно актів звірки від 01.04.2012р. та від 30.09.2013р. на суму 535 632, 26 грн.
Відповідно до автоматизованого розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» 15.12.2015р. передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Шаптала Є.Ю., Гончаров С.А.
Розпорядженням Заступника голови Київського апеляційного господарського суду від 17.12.2015р., у зв'язку з перебуванням судді Шаптали Є.Ю. на лікарняному, сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя - Скрипка І.М., судді - Гончаров С.А., Зубець Л.П.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.12.2015р. колегією суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 17.02.2016р.
Представник позивача в судовому засіданні інстанції 17.02.2016р. підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову повністю.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції 17.02.2016р. заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Відповідно до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Частиною 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Згідно статті 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення підлягає скасуванню виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 01.07.2010р. між Дочірньою компанією «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», правонаступником якої є Публічне акціонерне товариство «Укртрансгаз», (позивач, постачальник по договору) та Дочірнім підприємством «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (відповідач, покупець по договору) укладено договір поставки продукції № 151-Л/56-Л, відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, передати у власність покупцеві продукцію виробничо-технічного призначення, надалі - продукцію, згідно специфікацій, які додаються до даного договору та є невід'ємними його частинами, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити продукцію.
Згідно п. 2.1. договору назва, кількість та асортимент продукції зазначені у специфікаціях, які є невід'ємною частиною до даного договору.
Ціна продукції зазначена у специфікаціях, які додаються до даного договору та є невід'ємними його частинами (п. 3.1. договору).
Пунктом 3.3. договору сторони погодили, що загальна сума цього договору визначається за сумою всіх специфікацій до нього і складає 65 621, 34 грн.
Датою поставки продукції визначається дата, вказана в накладній про прийняття продукції покупцем (п. 4.7. договору).
Даний договір, згідно п. 9.1., набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2010р.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору поставки № 151-Л/56-Л від 01.07.2010р. позивачем поставлено, а відповідачем прийнято товар (масло МГД-14) на загальну суму 65 621, 34 грн., що підтверджується накладною № 155 від 01.07.2010р., яка підписана уповноваженими представниками сторін (належним чином завірена копія наявна в матеріалах справи (а. с. 13).
Найменування, асортимент товару, ціна за одиницю товару та його вартість відповідають підписаній між сторонами специфікації, яка є невід'ємною частиною спірного договору (а. с. 12).
З вищенаведеного вбачається, що позивачем поставлено, а відповідачем отримано товар без будь-яких зауважень щодо кількості, якості чи інших умов поставки.
Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши умови договору, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем було належним чином виконано взяті на себе зобов'язання за договором щодо поставки товару.
Про належне виконання позивачем своїх зобов'язань за договором свідчить також відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення продавцем умов договору.
Однак, всупереч умовам договору, відповідач за поставлений товар розрахунок не провів, у зв'язку з чим у нього за поставлений позивачем товар утворилась заборгованість в розмірі 65 621, 34 грн.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
У відповідності до ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України, в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За своєю правовою природою договір № 151-Л/56-Л від 01.07.2010р. є договором поставки.
В силу вимог ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до п. 3.4. договору покупець оплачує постачальнику 100% вартості продукції протягом - днів з дати поставки зазначеної продукції шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника.
Отже, сторонами у договорі фактично не визначено строк, у якій відповідач мав оплатити позивачу продукцію, поставлену за договором.
До обов'язків покупця ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України відносить обов'язок оплати товару після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно п. 1.7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 Цивільного кодексу України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 Цивільного кодексу України.
Посилання відповідача на відсутність обов'язку з оплати поставленого товару у зв'язку з ненаданням позивачем рахунку-фактури на його оплату, не заслуговують на увагу виходячи з наступного.
Відповідно до п. 4.8. договору разом з партією продукції постачальник зобов'язаний передати покупцю наступні документи: рахунок-фактуру на кожну партію продукції, яка відвантажується, виходячи із цін, зазначених у специфікації, видаткові та податкові накладні, сертифікат якості чи інші документи, що підтверджують якість продукції, пакувальний лист на кожну партію продукції, гарантійний талон на продукцію.
Оскільки рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти, а ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку оплатити поставлений товар.
Більш того, платіжні реквізити продавця зазначені безпосередньо у розділі 10 спірного договору, а вартість товару узгоджена контрагентами у специфікації до договору та накладній від 01.07.2010р.
Оскільки передбачений договором товар було належним чином передано позивачем та прийнято відповідачем, що підтверджується наявною в матеріалах справи накладною, строк його оплати у відповідності до ст. 692 Цивільного кодексу України настав.
При цьому, під час розгляду справи місцевим господарським судом, відповідачем було заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності з посиланням на те, що трирічний строк позовної давності для звернення з даним позовом про стягнення заборгованості за поставлену продукції сплинув 02.07.2013р.
Статтею 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» (далі - постанова пленуму № 10) за змістом ч. 2 ст. 9 ЦК України та ч. 1 ст. 223 ГК України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст. 175 ГК України.
При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).
Відповідно до п. 4.2 постанови пленуму № 10 у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.
Як вбачається з матеріалів справи, поставлений позивачем товар згідно спірного договору був прийнятий відповідачем 01.07.2010р., обов'язок по оплаті продукції згідно ст. 692 Цивільного кодексу України виник у відповідача 01.07.2010р.
При цьому, як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції позивач наполягав на тому, що строк позовної давності не було пропущено, оскільки він перервався підписанням сторонами актів звірки взаємних розрахунків від 31.03.2012р. та від 30.09.2013р., в яких зазначено, що станом на 31.03.2012р. та 30.09.2013р. за відповідачем наявна заборгованість у розмірі 535 632, 36 грн.
Статтею 264 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Правила переривання перебігу позовної давності (стаття 264 Цивільного кодексу України) застосовуються господарським судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останній є докази, що підтверджують факт такого переривання. (п. 4.3 постанови пленуму №10).
Пунктом 4.4.1. постанови пленуму № 10 роз'яснено, що у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір.
Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.
З матеріалів справи вбачається, що сторонами 31.03.2012р. та 30.09.2013р., тобто в межах строку позовної давності, складено акти звірки взаємних розрахунків, в яких зазначено, що станом на 31.03.2012р. та 30.09.2013р. загальна заборгованість відповідача перед позивачем складає 535 632, 36 грн.
Згідно інформації, викладеній у довідці обліку дебіторської заборгованості відповідача, яка підписана головним бухгалтером Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз», вказана сума заборгованості включає в себе, зокрема, борг за договором № 151-Л/56-Л від 01.07.2010р. в розмірі 65 621, 34 грн. (а. с. 56).
Доказів протилежного відповідачем не надано.
Судом встановлено, що акти звірки від 31.03.2012р. та 30.09.2013р. підписані зі сторони позивача заступником головного бухгалтера ОСОБА_4, а зі сторони відповідача - головним бухгалтером Регіонального виробничого управління «Львівавтогаз» Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» ОСОБА_5, підписи яких скріплені печатками товариств.
Під час розгляду справи відповідач стверджував, що головний бухгалтер підприємства не наділений повноваженнями на підписання документів, якими б визнавалась заборгованість перед контрагентами, вказані акти звірки не є первинним бухгалтерським документом, а тому не можуть вважатись доказами, що підтверджували б визнання відповідачем заборгованості за договором №151-Л/56-Л від 01.07.2010р.
Однак колегія суддів не погоджується з доводами відповідача виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.
Згідно статті 8 вказаного Закону головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку організовує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій, забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства.
Відповідно до наказу Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України від 10.11.1998 № 148/234/383 затверджено форму акту звіряння розрахунків, згідно якої не вимагається підписання такого акту керівниками підприємств (дебітора та кредитора).
Таким чином, акти звірки взаємних розрахунків, на які посилається позивач у справі, складені та підписані уповноваженими на це посадовими особами, скріплені печатками товариств, а тому є належними доказами у розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України.
У постанові Верховного Суду України від 24.04.2007р. у справі № 26/271 сформульована правова позиція, відповідно до якої акт звірки взаєморозрахунків, підписаний з боку відповідача уповноваженою на це особою, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути обставиною, що свідчить про визнання боргу, а отже підставою для переривання строку позовної давності відповідно до ст. 264 ЦК України.
З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку про те, що підписання сторонами актів звірки взаєморозрахунків від 31.03.2012р. (а. с. 79) та від 30.09.2013р. (а. с. 80) з урахуванням інформації, викладеної в довідці обліку дебіторської заборгованості відповідача (а. с. 56) вказує на визнання відповідачем своєї заборгованості в розмірі 65 621, 34 грн. за договором № 151-Л/56-Л від 01.07.2010р., що свідчить про переривання 31.03.2012р. перебігу строку позовної давності за вимогами про стягнення вказаної заборгованості.
При цьому колегія суддів відзначає, що після переривання перебіг позовної давності починається заново, а відтак у даному випадку строк позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості почав свій перебіг заново 31.03.2012р. та на момент звернення позивача з даним позовом до суду (12.02.2015р.) не сплив.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача 65 621, 34 грн. заборгованості, які доведені позивачем належними та допустимими доказами, відповідачем не спростовані, а тому є такими, що підлягають задоволенню.
Місцевий господарський суд не звернув увагу на інформацію, викладену у довідці обліку дебіторської заборгованості відповідача (а. с. 56), не надав їй належну оцінку в сукупності з іншими належними та допустимими доказами у справі, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність даних про включення до визнаної відповідачем заборгованості в розмірі 536 632, 16 грн. в актах звірки і боргу в розмірі 65 621, 34 грн. за спірним договором.
Крім того, у зв'язку з простроченням відповідачем зобов'язання щодо оплати поставленого товару, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 11 811, 84 грн. пені, 4 593, 49 грн. штрафу, 5 916, 71 грн. 3 % річних, 3 215, 45 грн. інфляційних втрат.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 11 811, 84 грн. пені та 4 593, 49 грн. штрафу колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Частинами 1-3 ст. 549 Цивільного кодексу України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Обґрунтовуючи нарахування пені та штрафу, позивач посилався на застосування ст. 231 Господарського кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 % вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Виходячи з положень ст. 231 Господарського кодексу України, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені та штрафу, як то передбачено абзацом 3 частини 2 статті 231 ГК України, можливо за умови, якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір пені і штрафу.
Вказану правову позицію викладено у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (надалі постанова Пленуму № 14), відповідно до п. 2.2. якої господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 ГК України, застосовуються за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.
Грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору (п. 1.1. постанови Пленуму № 14).
Виходячи з приписів чинного законодавства, спірне зобов'язання є грошовим, з огляду на що застосування до спірних правовідносин приписів ч. 2 ст. 231 ГК України не є правомірним.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 11 811, 84 грн. пені та 4 593, 49 грн. штрафу, розрахованих як за порушення негрошового зобов'язання на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України є необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 5 916, 71 грн. 3 % річних та 3 215, 45 грн. інфляційних втрат за період з 01.01.2011р. по 01.01.2014р. колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до п. 4.1. постанови Пленуму № 14 сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Згідно п. 4.3 постанови Пленуму № 14 до вимог про стягнення сум процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 названого Кодексу).
Відповідно до п. 5.3 постанови Пленуму № 10 зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань,оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу).
З огляду на вищевикладені правові норми та правові позиції ВСУ та ВГСУ, можна дійти висновку, що у випадку, якщо строк позовної давності перервався відносно суми основного боргу, він також перервався і щодо сум 3% річних та інфляційних нарахувань як складових основного боргу, на які він збільшився за час прострочення боржника.
Колегія суддів, здійснивши перевірку наданих позивачем розрахунків 3% річних та інфляційних втрат, за допомогою калькулятору підрахунку заборгованості та штрафних санкцій «ЛІГА:ЕЛІТ 9.1.2.», дійшла висновку про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат підлягають задоволенню в розмірі 5 916, 71 грн. та 3 193, 30 грн. відповідно, в іншій частині вимог про стягнення 22, 15 грн. інфляційних втрат (3 215, 45 грн. - 3 193, 30 грн.) слід відмовити.
Згідно ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Зважаючи на вищевикладені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» з підстав, викладених в ній, підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 01.12.2015р. у справі № 910/3132/15-г, прийняте із невірним застосуванням норм матеріального права, без з'ясування усіх обставин, що мають значення для справи, підлягає скасуванню, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 103 Господарського процесуального кодексу України, з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позову.
У відповідності до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку із частковим задоволенням позову, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1 497, 77 грн. судового збору за подання позовної заяви пропорційно задоволеній частині позовних вимог, та у зв'язку із частковим задоволенням апеляційної скарги позивача з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1 647, 55 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 85, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення Господарського суду міста Києва від 01.12.2015р. у справі №910/3132/15-г задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 01.12.2015р. у справі №910/3132/15-г скасувати.
3. Прийняти нове рішення, яким позов Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» задовольнити частково.
4. Стягнути з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (03134, м. Київ, вул. Григоровича-Барського, буд. 2, код ЄДРПОУ 36265925) на користь Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» (01021, м. Київ, Кловський узвіз, буд. 9/1, код ЄДРПОУ 30019801) 65 621, 34 грн. основного боргу, 3 193, 30 грн. інфляційних втрат, 5 916, 71 грн. 3% річних та 1 497, 77 грн. судового збору за подання позовної заяви.
5. В іншій частині позову відмовити.
6. Стягнути з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (03134, м. Київ, вул. Григоровича-Барського, буд. 2, код ЄДРПОУ 36265925) на користь Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» (01021, м. Київ, Кловський узвіз, буд. 9/1, код ЄДРПОУ 30019801) 1 647, 55 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.
7. Доручити Господарському суду міста Києва видати накази.
8. Матеріали справи № 910/3132/15-г повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.
Головуючий суддя І.М. Скрипка
Судді С.А. Гончаров
Л.П. Зубець