ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
16.02.2016Справа №910/330/16
За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до відповідача: Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк",
про стягнення 76 630,35 грн.
Суддя О.С. Комарова
В судове засідання прибули представники сторін:
від позивача: ОСОБА_1 (представник за довіреністю);
від відповідача: Донченко Т.Г. (представник за довіреністю).
В судовому засіданні 16 лютого 2015 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Позивач, Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, 11 січня 2016 року звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою б/н від 05 січня 2016 року до відповідача, Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк", про стягнення 76 630,35 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем всупереч умовам договору банківського вкладу «Мобільні гроші» № 17-08/15-2 від 17.08.2015 року (далі - Договір), укладеного між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк", та вимогам чинного законодавства не було виконано платіжні доручення про перерахування коштів.
Ухвалою суду від 11.01.2016 року порушено провадження у справі № 910/330/16, призначено розгляд справи на 02.02.2016 року.
Через відділ діловодства суду 27.01.2016 року від позивача надійшли пояснення та документи на виконання вимог ухвали суду, які долучені судом до матеріалів справи.
Через відділ діловодства суду 29.01.2016 року від відповідача надійшов відзив № 686/0/2-16 від 29.01.2016 року, який долучено судом до матеріалів справи.
В судовому засіданні 02.02.2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав, дав письмові та усні пояснення по суті спору.
Представник відповідача у судове засідання 02.02.2016 року не з'явився, про причини неявки до суду не повідомив, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.02.2016 року розгляд справи, відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, відкладено до 16.02.2016 року, у зв'язку із неявкою представника відповідача в судове засідання.
В судовому засіданні 16.02.2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав та дав письмові, а також усні пояснення по суті спору. Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив та просив відмовити позивачу в повному обсязі
Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 811 Господарського процесуального кодексу України.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -
17 серпня 2015 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - Клієнт) та Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (далі - Банк) було укладено Договір банківського вкладу «Мобільні гроші» № 17-08/15-2, відповідно до п.п. 1.1, 1.2 якого вкладник перераховує банку безготівкові гроші кошти в сумі 60 000,00 грн., а банк приймає приймає та зараховує їх на вкладний (депозитний) рахунок № НОМЕР_1 та зобов'язується виплатити вкладнику суму депозитного вкладу та проценти на неї в строк, в порядку та на умовах, встановлених цим договором. Банк нараховує та виплачує вкладникові проценти на фактичну суму депозитного вкладу із розрахунку 25% річних.
Відповідно до п. 3.1 Договору вкладник передає банку депозитний вклад на строк з 17 серпня 2015 року по 15 листопада 2015 року. Днем повернення депозитного вкладу вважається 15 листопада 2015 року.
На підставі Договору банківського вкладу Позивачу було відкрито у Банку рахунок у гривні № НОМЕР_1, на якому обліковувались кошти позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем до Банку 16.11.2015 року було подано грошовий чек ЯЯ 0833878, на отримання коштів в сумі 60 000,00 грн. (завірена копія чеку міститься в матеріалах справи).
Відповідачем у відзиві зазначено, що повернення Позивачу вищевказаного депозитного вкладу в сумі 60000 грн. було здійснено Відповідачем 16.11.2015 р. - шляхом перерахування коштів з депозитного рахунку Позивача на поточний рахунок Позивача № НОМЕР_2 - згідно вимог п. 3.2. та Розділу 13 вищевказаного Договору банківського вкладу. При цьому, дія Договору банківського вкладу припинилась.
Як зазначає в своєму відзиві відповідач, невиконання спірних платіжних доручень щодо перерахування з поточного рахунку позивача грошових коштів було пов'язано з тим, що у Банку було введено тимчасову адміністрацію, під час якої відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не здійснюється задоволення вимог кредиторів банку.
Оцінивши наявні в матеріалах справи документи та докази, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Як свідчать матеріали справи, на підставі постанови Правління Національного банку України від 24 грудня 2015 року № 934 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" до категорії неплатоспроможних», керуючись п. 2 ч. 5 ст. 12 та ст. 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб, прийнято рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.12.2015 року № 239 в Публічному акціонерному товаристві "Український інноваційний банк" з 25.12.2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці по 24.03.2016 року.
Нормами ст. 321 Цивільного кодексу України передбачено, що за загальним правилом, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, окрім випадків і лише в порядку, встановлених законом.
За приписами ч.ч. 1-3 ст. 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.
Відповідно до ст. 1089 Цивільного кодексу України за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.
Відповідно до ч. 1 ст. 1074 Цивільного кодексу України (із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від 18.05.2010 №2258-VI, від 04.11.2010 №2677-VI) обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.
Отже, починаючи з 09.03.2011 року (дата набрання чинності Законом України від 04.11.2010 №2677-VI) випадки обмеження прав Клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, можуть бути передбачені в спеціальному законі.
У своєму відзиві на позовну заяву, відповідач посилався на ст. 1070 Цивільного кодексу України, де вказано, що проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Відповідно до частини п'ятої статті 1061 Цивільного кодексу України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, строк дії Договору банківського вкладу закінчився 16.11.2015 р., при цьому даний Договір не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом після закінчення терміну його дії.
Отже, відповідно до статті 598 Цивільного кодексу України та враховуючи факт перерахування коштів з депозитного рахунку Позивач на його поточний рахунок, зобов'язання Відповідача в розмірі та на умовах, визначених Договором банківського вкладу, припинилися у строк, установлений договором.
При цьому, Договір також не містить умови про нарахування 25 процентів річних за період знаходження коштів позивача на поточному рахунку.
З урахуванням викладеного, у Позивача відсутні законні підстави вимагати стягнення процентів по спірній сумі з розрахунку 25% річних.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України: від 11.11.2015 р. № 6-1891ЦС15 та Постанова Верховного Суду України від 10.06.2015 р. № 6-36цс15.
Відповідно до статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним законом у даних правовідносинах.
Нормами п.16 ст.2 зазначеного Закону встановлено, що тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
Відтак, у спорах пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація чи почата процедура його ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми вказаного Закону є спеціальними, а даний Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 зазначеного Закону метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
Статтею 36 даного Закону врегульовані наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Так, відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 36 цього Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.
Судом враховано, що п. 1 ч. 6 ст. 36 даного Закону передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом.
Однак, в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у цьому Законі термін "вкладник" вживається у значені "фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката".
Відтак, враховуючи дану норму, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності та юридичні особи не підпадають під визначення поняття "вкладник" у розумінні вищевказаного Закону. Тому, на них не поширюється виняток з обмеження, встановленого пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Даний Закон не дає визначення поняття "кредитор банку". Визначення терміну "кредитор банку" міститься у статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", та під яким розуміється - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.
Як зазначалось вище, виходячи з положень ч. 1 ст. 1066 Цивільного кодексу України, за договором банківського рахунка банк, зокрема, зобов'язується виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
За змістом пункту 1.24 статті 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" переказ коштів - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які надають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.
Отже, на підставі укладеного між сторонами Договору банківського вкладу, у відповідача перед позивачем виникли зобов'язання, зокрема, щодо виконання розпорядження позивача про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
Задоволення таких вимог здійснюється виключно у порядку, строки та у черговості, встановлені Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Отже, враховуючи вищенаведені положення, та, зокрема, положення статей 177, 190, 509 Цивільного кодексу України, зобов'язання щодо переказу коштів з рахунку позивача, відкритому у відповідача, на рахунок контрагента позивача є майновим зобов'язанням.
Відтак, виходячи з аналізу вищенаведених положень, позивач є кредитором банку, на якого поширюються обмеження, встановлені пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", і тому, не можуть бути задоволені його вимоги (у т.ч. спірні) до відповідача під час запровадження у останньому тимчасової адміністрації.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25.03.2015року, прийнятій за результатами перегляду постанови Вищого господарського суду України від 12.11.2014 року у справі № 910/9232/14 за позовом Приватного акціонерного товариства «Актівсервіс» до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про зобов'язання вчинити дії.
Зокрема, у вказаній постанові Верховного Суду України вказується, що зобов'язальні правовідносини на підставі договору банківського рахунка, які склалися між сторонами, носять майново-грошовий характер, а відтак, у даному випадку позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами, на якого поширюється обмеження, встановлені п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Аналогічну позицію підтримує і Вищий господарський суд України в постанові від 08.12.2015 року у справі № 910/9036/15.
Крім того, відповідно до п. 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 30.03.2012 р. № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" під час процедури ліквідації банку суди повинні виходити із вимог статей 601 - 602 ЦК, статей 92 - 96 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та враховувати, що цим Законом встановлено чіткий порядок задоволення вимог кредиторів, визнаних ліквідатором, який не передбачає можливості індивідуального задоволення вимог конкретного кредитора.
Таким чином, Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк" позбавлений можливості здійснити перерахування грошових коштів позивачу у спосіб або в іншому порядку, ніж у порядку задоволення вимог кредиторів, що визначений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
При цьому, відповідно до ч.1 ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Розглядаючи спір по суті, судом враховано, що відповідно до пункту третього частини 2 статті 37 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа Фонду має право продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій.
В матеріалах справи відсутні докази про те, що уповноважена особа Фонду дала дозвіл на продовження виконання відповідачем спірного грошового чеку позивача.
Натомість, відповідно до пункту 1.25 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку (затверджено рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 05.07.2012 № 2 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14 вересня 2012 року за № 1581/21893) під час виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію не пізніше п'ятого робочого дня, починаючи з дня свого призначення, має повернути клієнтам, з якими укладені договори про касово-розрахункове обслуговування, розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини неплатоспроможного банку. Отже, Банк, враховуючи на запровадження у нього тимчасової адміністрації та вимоги спеціального законодавства, мав право не виконувати спірні платіжні доручення позивача.
Відповідно до статті 607 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
Щодо позовних вимог про стягнення 10 000,00 грн. моральної шкоди з відповідача, суд зазначає наступне.
Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені ст. 1167 Цивільного кодексу України, згідно ч. 1 якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до частин першою та другою статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
В постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Зокрема, з'ясуванню підлягає підтвердження факту заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Звертаючись з вимогою про відшкодування моральної шкоди, позивач не надав суду жодних доказів, які б свідчили про перенесення душевних страждань, приниження ділової репутації позивача або наявності втрат немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням його ділової репутації, вчинення дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до діяльності позивача.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Доведення цих обставин, в даному випадку, покладається законом на Позивача.
У позовній заяві Позивачем не визначено, з чого він виходив при встановленні суми моральної шкоди.
Враховуючи ту обставину, що Позивачем не було надано доказів заподіяння (наявності) моральної шкоди та визначення її суми, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн. є такими що не підлягають задоволенню.
Як встановлено судом, позивачем при зверненні до суду також заявлено позовні вимоги про стягнення відсотків за користування депозитом в розмірі 3082,20 грн., 3% річних в розмірі 226,48 грн. та пені в сумі 3321,67 грн. Проте, беручи до уваги відсутність підстав для задоволення позову про стягнення основного грошового зобов'язання, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог про стягнення відсотків за користування депозитом, 3% річних та пені як похідних вимог від основного зобов'язання.
У відповідності зі ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
За приписами ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Таким чином, беручи до уваги вищевикладене, суд не знаходить підстав для задоволення даного позову.
При цьому, слід зазначити, що позивач не позбавлений можливості захистити свої права на грошові кошти, які знаходяться на рахунках у банку відповідача, в порядку, передбаченому розділом VIIІ Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Судові витрати, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та в строки, передбачені нормами ст.ст. 91, 93 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено 18.02.2016 року.
Суддя О.С. Комарова