03680, м. Київ, вул. Солом'янська 2а
Справа № 757/27953/15-ц Головуючий у 1 - й інстанції: НовакР.В.
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/3776/2016 Доповідач - Шиманський В.Й.
17 лютого 2016 року колегія суддів Судової палати в цивільних справах апеляційного суду м. Києва в складі:
Головуючого - Шиманського В.Й.
Суддів - Кравець В.А., Семенюк Т.А.
при секретарі - Крічфалуши С.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про визнання недійсним договору та стягнення коштів,-
Із вказаним позовом до суду позивач звернулась у серпні 2015 року.
Зазначала, що 19.03.2015 року між сторонами укладено договір фінансового лізингу, відповідно до якого товариство зобов'язалось придбати у свою власність та передати їй у користування трактор «Донгфен 244», а позивач зобов'язалась періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі. На виконання умов договору нею було сплачено 15 000,00 грн. Заначала, що умови договору фінансового лізингу не відповідають діючому законодавству та порушують її права як споживача. Так, за умовами вищезазначеного договору, до отримання трактора вона має сплатити товариству не менше половини його вартості, зокрема, комісійну винагороду у розмірі 10 % вартості предмета лізингу, аванс у розмірі не менше 50 % вартості предмета лізингу, відшкодування вартості предмета лізингу, сплатити відсоткову ставку за користування предметом лізингу та комісію за супроводження договору, Такі умови позивач вважає несправедливими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», а тому просила визнати вказаний договір недійсним та стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на її користь сплачені за договором лізингу грошові кошти в розмірі 15 000,00 грн., а також 3 000,00 витрат на правову допомогу.
Заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 18 грудня 2015 року у задоволенні позові відмовлено.
В апеляційній скарзі, з посиланням на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, ставиться питання про скасування даного рішення та ухвалення нового про задоволення позову.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню у зв'язку з наступним.
Судом встановлено, що 19.03.2015 року між сторонами укладено договір фінансового лізингу № 001660 з додатками, за умовами якого ТОВ «ЛК «Автофінанс» зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді трактора «Донгфен 244», та передати цей трактор у користування позивача, яка у свою чергу зобов'язалась сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі, згідно графіку, в розмірі 2 335,20 грн. щомісяця. Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_3 отримати трактор у власність за умови повної сплати вартості трактора та інших витрат.
Згідно пункту 1.8 договору трактор передається у користування ОСОБА_3 не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати нею на рахунок товариства адміністративного платежу 10%, авансового платежу в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісії за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу, у разі наявності сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п 9.4 ст. 9 даного договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного Договору.
Пунктом 9.7 договору визначено, що кошти, які сплачуються лізингоодержувачем до моменту отримання предмета лізингу, незалежно від їх призначення, яке вказується у квитанції, зараховується по даному договору у наступному порядку - адміністративний платіж, авансовий платіж, комісія за передачу предмета лізингу, у разі наявності різниця до вже сплаченого авансового платежу, на умовах викладених у п 9.4 ст. 9 даного договору, або різниця до вже сплаченого авансового платежу, на умовах викладених у п. 9.6 ст. 9 даного
19.03.2015 року на виконання умов договору фінансового лізингу позивач сплатила товариству грошові кошти в розмірі 15 000,00 грн., що підтверджується квитанціями №19032015103626 та №19032015103822 від 19.03.2015 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновків про недоведеність обставин, на які посилався позивач у позовній заяві, відсутність порушень прав позивача та відповідність укладеного договору вимогам чинного законодавства.
Натомість колегія суддів не може погодитись з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1,2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.
Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.
Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).
Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Аналізуючи норму ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).
Так, пунктом 5.4 договору встановлено, що лізингоодержувач погоджується взяти на себе та нести всю відповідальність в межах, встановлених цим договором та чинним законодавством України стосовно будь-яких претензій, вимог або проваджень проти лізингодавця, як власника предмета лізингу, щодо будь-якого травмування, смерті, пошкодження або втрати, спричинених навколишньому середовищу, юридичним або фізичним особам або майну, що виникли прямо або опосередковано внаслідок володіння, експлуатації, транспортування , або стану предмета лізингу протягом строку лізингу або протягом терміну володіння лізингоодержувачем предметом лізингу, якщо він довший.
В той же час на підставі п. 7.3 договору, страхування предмета лізингу, здійснюється за рахунок споживача, але на користь лізингодавця.
Згідно 10.15 договору, у разі неузгодженої у даному договорі зміни розміру лізингових платежів, сторони укладають відповідну додаткову угоду до основного договору та на вимогу лізингодавця підписують акт коригування вартості предмета лізингу. При цьому передбачено, що у разі відмови споживача від підписання такої додаткової угоди, лізингодавець має право розірвати договір в односторонньому порядку, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем лізингові платежі поверенню не підлягають.
Таким чином позивачу, як споживачу, фактично не надається можливість відмовитися від зміни (збільшення) розміру лізингових платежів відповідачем в процесі виконання договору, а за таку відмову встановлена відповідальність у вигляді розірвання договору відповідачем і неповернення вже сплачених платежів.
До істотних умов договору лізингу Закон України «Про фінансовий лізинг» відносить умову про лізингові платежі, які, згідно ч. 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Перелік лізингових платежів є вичерпним.
Умовами спірного договору передбачені такі лізингові платежі, які складаються із: комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору («комісія за організацію») у розмірі 10% вартості предмета лізингу, згідно додатку № 1 до договору; авансу ціни предмета лізингу, який становить 50% вартості предмета лізингу; комісію за передачу предмета лізингу у розмірі 3% вартості предмета лізингу.
Як вбачається із договірних умов, складові першого лізингового платежу - «комісія за організацію» та «аванс ціни предмету лізингу» - виходять за межі переліку таких платежів, передбачених законом.
Розділом 12 Договору «Порядок розірвання договору. Порядок повернення коштів. Відповідальність сторін і порядок повернення предмета лізингу» встановлена жорстка відповідальність споживача перед лізингодавцем за невиконання будь-яких умов договору, і, водночас, відсутня така відповідальність лізингодавця перед споживачем.
Так, п.п. 12.1-12.12 договору, стосовно лізингоодержувача, встановлена відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій, одностороннього розірвання договору лізингодавцем, відшкодування збитків, повернення предмета лізингу. Споживач же позбавлений можливості захистити свої права та інтереси у випадку порушення відповідачем умов договору.
Згідно п. 12.1 договору лізингоодержувач, який сплатив адміністративний платіж, частково або повністю сплатив авансовий внесок та не отримав транспортний засіб, має право розірвати розірвати договір за власним бажанням. В такому випадку поверненню підлягає 60% від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40% лізингодавець утримую в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.
Відповідно ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», до несправедливих умов договору відноситься надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору.
Отже, положення розділу 12 Договору є несправедливими, оскільки встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживача, усувають відповідальність відповідача, не надають право споживачу вимагати дострокового розірвання договору, передбачають покладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору, і надають відповідачу право не повертати суму комісії за організацію договору у випадку дострокового розірвання договору споживачем.
Згідно пункту 1.5 договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.
Таким чином, аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 19.03.2015 року, укладеного між сторонами, дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача, як споживача, стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.
За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.
Таким чином, як встановлено судом першої інстанції, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.5 договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін., суперечить положенням статті 808 ЦК України.
Зважаючи на викладене висновок суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог щодо визнання оспорюваного договору недійсним колегія суддів вважає передчасним.
Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Як вбачається з п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.
Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Під час розгляду справи відповідачем не доведено, а судом не встановлено наявності ліцензії для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства.
Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства, за своєю правовою природою даний договір є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, яка в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
Судом встановлено, що договір фінансового лізингу від 19.03.2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «ЛК «Автофінанс», нотаріально посвідчено не було.
На підставі ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
На підставі викладеного колегія суддів приходить до висновку про наявність правових для стягнення з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь позивача сплаченого ним адміністративного платежу в сумі 15 000,00 грн.
Вимоги апеляційної скарги в частині стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 3 000,00 грн. задоволенню не підлягають з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 79 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.
У ч. 1 ст. 88 ЦПК України зазначено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судових витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
У п.п. 47,48 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» судам роз'яснено, що розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу.
Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в п. 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем не було надано ні до суду першої інстанції, ні до апеляційного суду розрахунку вартості юридичних послуг, відповідно до пропорційного часу роботи адвоката або іншого фахівця у галузі права, у зв'язку з наданням правової допомоги у даній справі.
Крім того колегія суддів враховує, що під час розгляду справи в суді першої інстанції представник позивача участі у судових засіданнях не брав.
У відповідності з вимогами ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права тощо.
Враховуючи зазначене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції скасуванню, з ухваленням у справі нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позивача звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
З урахуванням викладеного з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 243,60 грн., та за подання апеляційної скарги в розмірі 267,96 грн.
Керуючись ст. ст.303, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 грудня 2015 року - скасувати.
Ухвалити нове рішення наступного змісту.
Позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про визнання недійсним договору та стягнення коштів - задовольнити частково.
Визнати договір Фінансового лізингу №001660 від 19 березня 2015 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» та ОСОБА_3 недійсним.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс"(Код ЄДРПОУ 38104479) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) грошові кошти в розмірі 15 000,00 грн.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс"(Код ЄДРПОУ 38104479) на користь держави судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 243,60 грн. та подання апеляційної скарги в розмірі 267,96 грн.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: