02 лютого2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого судді Крижанівської Г.В.,
суддів Українець Л.Д., Оніщука М.І.,
при секретарі: Заліській Г.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк Професійного фінансування» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди за апеляційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Професійного фінансування» Шкурка ВіктораМихайловича на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року,-
У грудні 2014 року позивач звернулася до суду із позовом до ПАТ «БанкПрофесійного фінансування» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.
Свої вимоги обґрунтувала тим, що з 17 вересня 2013 року по 28 листопада 2014 року працювала напосадідиректора комерційного управління. Наказом від 28.11.2014 №417-к була звільненаіз займаної посади на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Вважала, що причини звільнення не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки позивач була відсутня на роботі з поважних причин - знаходилася у щорічній оплачуваній відпустці тривалістю три робочі дні з 25 листопада 2014 року по 27 листопада 2014 року.
Крім того, позивач зазначає, що не булаобізнанапро наказ від 28.11.2014 №417-к та про виплату нарахованих сум при звільненні.
Враховуючи зазначене та те, що такі дії відповідача призвели до спричинення моральної шкоди, просила скасувати наказ про звільнення від 28.11.2014 №417-к та поновити її на посаді директора комерційного управління, стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу та моральну шкоду у розмірі 2000,00 грн.
Справа № 761/37588/14-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/1315/2016
Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В. .
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року позов задоволено частково.
ПоновленоОСОБА_1 на посаді директора комерційного управління в ПАТ «Банк професійного фінансування» з 01 грудня 2014 року. Стягнуто з ПАТ «Банк професійного фінансування» на користь ОСОБА_1середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 45 869, 34 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк професійного фінансування»подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права.
Шкурко В.М. зазначив, що позивачем надано ксерокопію заяви про надання щорічної відпустки у якості доказу, клопотання про витребування оригіналу даної заяви суд проігнорував. Вважав, що письмові докази у справі повинні надаватися у оригіналі.
Крім того, вказував, що єдиною підставою для перебування працівника у щорічній відпустці є наказ за підписом керівника підприємства. Висновки суду щодо правомірності знаходження у відпустці на підставі заяви про її надання є безпідставними. Суду не надано доказів щодо наявності наказу про відпустку.
Таким чином, відповідач вважав, що причини відсутності позивача на робочому місці не є поважними, а відтак просив рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судовому засіданні представник відповідача просила апеляційну скаргу задовольнити з наведених у ній підстав.
Позивач проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила скаргу відхилити з огляду на її безпідставність.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, відповідно до відомостей трудової книжки позивача, остання з 17.09.2013 перебувала у трудових відносинах з відповідачем. З 23 червня 2014 ОСОБА_1 обіймала посаду директора комерційного управління ПАТ «Банк професійного фінансування» (а.с. 12-14).
Відповідно до актів про відсутність працівника на робочому місці від 25.11.2014, 26.11.2014 та 27.11.2014 директор комерційного управління ОСОБА_1 була відсутня на своєму робочому місці (а.с. 38-40).
Даний факт не заперечувався самою ОСОБА_1, оскільки, як остання зазначила, причиною відсутності на роботі було перебування у щорічній відпустці тривалістю три дні.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач 24.11.2014 подала виконуючому обов'язки Голови Правління ПАТ «Банк професійного фінансування» ОСОБА_6 заяву про надання частини щорічної оплачуваної відпустки тривалістю три дні з 25.11.2014. Вказана заява була погоджена керівництвом, відповідно до резолюції, що була проставлена на даній заяві. (а.с. 43).
28.11.2014 був складений акт, яким засвідчено, що ОСОБА_1 відмовилася надати письмові пояснення щодо її відсутності на роботі 25.11.2014, 26.11.2014 та 27.11.2014 (а.с. 41).
28.11.2014 позивача було звільнено відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин, згідно наказу № 417-к від 28.11.2014 (а.с. 6).
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що причини відсутності позивача на робочому місці в період з 25.11.2014 по 27.11.2014 включно є поважними, оскільки заява подана нею про надання частини щорічної відпустки була погоджена підписом виконуючого обов'язки Голови Правління ОСОБА_6
Оскільки наказ про звільнення ОСОБА_1 виданий відповідачем з порушенням вимог трудового законодавства, суд дійшов висновку про необхідність його скасування та поновлення позивача на роботі.
Колегія суддів погоджується з даним висновком суду з огляду на наступне.
Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Положеннями ст. 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосоване лише одне дисциплінарне стягнення.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4 ст.40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що за наявності погодження виконуючим обов'язки Голови Правління ОСОБА_6 заяви ОСОБА_1 про надання частини щорічної відпустки, звільнення останньої відбулося із порушенням п.4 ст.40 КЗпП України.
Аналізуючи норми трудового законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що відповідач не надав суду жодних доказів на підтвердження того, що причини відсутності позивача на робочому місці у вказаний період є неповажними, та в розумінні п. 4 ст. 40 КЗпП України є підставою для його звільнення, а відтак суд вірно визнав незаконними та скасував наказ про звільнення позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Встановивши, що звільнення позивача відбулось із порушенням визначеного законом порядку, суд дійшов обґрунтованого висновку про поновлення поновлення ОСОБА_1 на посаді директора комерційного управління ПАТ «Банк професійного фінансування».
Крім того, ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за однин рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього робітку за весь час вимушеного прогулу.
Враховуючи зазначене, суд вірно вважав за доцільне стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь позивача відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995, у розмірі 45 869,34 грн.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем надано ксерокопію заяви про надання щорічної відпустки у якості доказу, а не оригінал є безпідставними, оскільки оригінали заяв працівників зберігаються у відповідному підрозділі підприємства, що відповідає за роботу з кадрами, а відтак позивач фактично не має можливості надати оригінал заяви до суду.
Посилання представника відповідача на те, що єдиною підставою для знаходження працівників у щорічних відпустках є наказ про відпустку за підписом керівника підприємства, колегією суддів до уваги не приймається, з огляду на те, що як пояснила в судовому засіданні позивач, її робоче місце знаходилося в іншому приміщенні та після отримання резолюції на заяві, був підготовлений проект наказу, про що ОСОБА_1 було повідомлено та підтверджується поясненнями свідків, що були надані в суді першої інстанції. За сталою практикою підприємства ознайомлення з наказами відбувалося в кінці місяця, а тому за наявності погодження керівництвом заяви позивача, остання відбула у надану їй відпустку.
Слід зазначити, що представником відповідача вказане вище в судовому засіданні не заперечувалося.
Разом з тим, в судовому засіданні позивач зазначила, що як пояснили свідки в суді першої інстанції, наказ про надання відпустки ОСОБА_1 був виданий, проте сама позивач з даним наказом ознайомлена не була. Представник відповідача стверджувала, що зазначеного наказу видано не було, що підтверджується відсутністю його оригіналу в приміщенні банку, а також відсутністю відповідних записів в книзі наказів.
Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК HYPERLINK "http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1822/ed_2012_02_21/T041618.html?pravo=1"України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Представник відповідача не надала до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження доводів, викладених у скарзі, а відтак вони є безпідставними та спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
Таким чином, висновок суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог, відповідаєобставинам справи.
Розглядаючи спір, суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку доказам, правильно визначив правову природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, і прийшов до правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог, про що ухвалив відповідне рішення.
Інші доводи скарги цих висновків не спростовують, не впливають на правильність прийнятого судом рішення і, з огляду на вимоги ст. 308 ЦПК України, не можуть бути визнані підставою для його скасування, тому підлягають відхиленню.
Керуючись ст. 218, 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «БанкПрофесійного фінансування» Шкурка Віктора Михайловича відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: