Справа №2-1399/10 03.11.2010 03.11.2010 03.11.2010
Провадження №22ц-7945/10
Справа № 22ц- 7945/10 Суддя по 1 інстанції - Ямкова О.О.
Категорія 46 Доповідач апеляційного суду - ОСОБА_1
Ухвала
Іменем України
3 листопада 2010 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:
головуючого - Галущенка О.І.,
суддів - Кутової Т.З., Шолох З.Л.,
при секретарі судового засідання - Шпонарської О.Ю.,
за участю:
-позивачки ОСОБА_2 та її представника - ОСОБА_3,
-відповідача ОСОБА_4 та його представника - ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_2
на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 липня 2010 року за
позовом
ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя,
встановила:
В грудні 2009 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя.
Позивачка вказувала, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 16 січня 1999 року по 24 травня 2007 року. Від шлюбних відносин мають неповнолітню доньку Ангеліну, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживає з нею. Шлюбні відносини та ведення спільного господарства між ними припинені в серпні 2005 року.
Уточнюючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що в період шлюбу та за сумісні кошти подружжя вони придбали рухоме та нерухоме майно на загальну суму 932 280,98 грн., яке вона просила розділити, відступити від рівності часток подружжя, виділивши їй 2/3 частини з врахуванням інтересів неповнолітньої дитини, яка проживає з нею.
Відповідач визнав позовні вимоги частково. Він посилався на те, що частина майна зазначеного позивачкою в позові не відноситься до спільного сумісного майна подружжя, а також на відсутність законних підстав для збільшення частки позивачки.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 липня 2010 року позов задоволено частково.
За позивачкою та відповідачем визнано право власності за кожним на ? частину нежитлового приміщення по вул. Леніна, 40 в м. Миколаєві, вартістю ? частки 72 324 грн.
Крім того, позивачці виділено у власність рухоме майно на загальну суму 61 636 грн., а саме:
- набір кухонних меблів, вартістю 27 650 грн.;
- м'який куток - 28 314 грн.;
- холодильник «Samsuhg» - 4 080 грн.;
- телефон факс «Panasonic» - 900 грн.;
- люстра трьохріжкова - 236 грн.;
- люстра двохріжкова -176 грн.;
- люстра п'ятиріжкова - 280 грн.;
Відповідачу виділено у власність рухоме майна на суму 13 155 грн., а саме:
- стіл кухонний, вартістю 3 325 грн.;
- телевізор «Soni Trinitron» - 5 760 грн.;
- люстру п'ятиріжкову - 2 720 грн.;
- вмивальню «Мойдодир» - 1 350 грн.;
Стягнуто з відповідача на користь позивачки 1 529,92 грн. судових витрат.
В апеляційній скарзі позивачка, посилаючись на незаконність та необгрунтованість рішення суду, просила його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обгрунтованість рішення районного суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Суд повно, всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку доказам у справі та прийшов до вірного висновку про те, що лише майно, яке було придбане подружжям в період шлюбу й за сумісні кошти є спільним сумісним майном подружжя. Тому, задовольняючи позовні вимоги частково, суд при поділі такого майна керувався ст. 71 СК України, виходячи з рівності часток подружжя у праві власності на спільно нажите майно.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 16 січня 1999 року, який розірвали у травні 2007 року, однак припинили сумісне проживання та ведення спільного господарства у серпні 2005 року. Від шлюбних відносин мають неповнолітню доньку Ангеліну, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка залишилася проживати з позивачкою. Відповідач за рішенням суду сплачує аліменти на утримання доньки в розмірі ? частини його доходів.
За період спільного сумісного проживання в зареєстрованому шлюбі сторони придбали рухоме та нерухоме майно, яке районний суд розділив порівну між ними, з врахуванням його дійсної вартості та виходячи з того, що сторони припинили сумісне проживання та ведення спільного господарства у серпні 2005 року.
Крім того, як встановлено судом, відповідачу належав автомобіль BMW -320і, державний номер ВЕ 4301АА, придбаний у 2004 році частково за кошти подружжя, а також за кошти отримані відповідачем за кредитним договором. Вказаний автомобіль відповідач продав 13 квітня 2007 року без згоди позивачки, сплативши самостійно (без її участі) після припинення сімейних стосунків 120 954,78 грн. на погашення залишку кредитного зобов'язання.
Вирішуючи спір, суд вірно виходив з того, що підлягає розподілу між сторонами розмір сумісно виплачених коштів за рахунок сімейного бюджету за період сумісного проживання 127 244 грн. (1/2 = 63 622 грн.), що підтверджується банківськими розрахунками та роздруківками (а.с. 117 -138,147, 171,172).
Позивачка також без згоди відповідача 29 липня 2006 року продала автомобіль «Nissan Micra», державний номер НОМЕР_1, який придбаний у 2004 році за сумісні кошти подружжя, й розпорядилася грошима на власний розсуд. Тому районний суд при вирішенні спору обґрунтовано виходив з того, що підлягає розподілу встановлена дійсна вартість цього автомобіля 78 754 грн. ( ? = 39 377 грн.) (а.с. 55- 62).
З врахуванням викладеного, грошова компенсація за продані автомобілі на користь позивачки складала 24 245 грн. (63 622 грн. - 39 377 грн. = 24 245 грн.), яку суд повністю врахував, виділяючи позивачці у власність рухоме подільне майно в натурі.
Із змісту ст. ст. 60, 61, 63, 69 СК України та роз'яснень, що містяться у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявність його на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Доводи позивачки в апеляційній скарзі про те, що за автомобіль BMW -320і сплачено сумісних коштів подружжя у розмірі 129 015 грн., а не 127 244 грн., як визначив районний суд, необгрунтовані, оскільки не підтверджується матеріалами справи.
В апеляційній скарзі позивачка посилається на те, що суд безпідставно не визнав квартиру АДРЕСА_1, яка належить відповідачу, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так як її вартість істотно збільшилася внаслідок їх спільних грошових затрат на її ремонт, а також незаконно виключив з розподілу майна набір меблів для спальної кімнати (вартістю 11 088 грн.) та прихожу (вартістю 4 480 грн.).
Проте, ці доводи також необгрунтовані, оскільки не підтверджені належними доказами, тому висновків суду першої інстанції не спростовують.
Так, відповідно до п.1 розділу VIІ Прикінцевих положень СК цей Кодекс набуває чинності одночасно з набуттям чинності ЦК, тобто з 1 січня 2004 року й до сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Враховуючи викладене слід розмежовувати правовідносини, які виникли між сторонами до 1 січня 2004 року.
Відповідно до ст. 25 КЗпШС, чинної на час виникнення вказаних спірних правовідносин, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнано судом спільною сумісною власністю подружжя. Аналогічну норму містить ч.1 ст. 62 СК України.
Для застосування передбачених цією статтею правил, збільшення вартості майна повинно відбуватися саме внаслідок затрат подружжя, незалежно від інших факторів (зокрема, тенденцій до загального подорожчання чи здешевлення конкретного майна). При цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них не є тим фактором, який єдиний безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.
Із матеріалів справи вбачається, що 11 травня 2000 року ОСОБА_6 - мати відповідача, подарувала йому вищезазначену квартиру та оплатила її ремонт, уклавши 15 травня 2000 року договір підряду з ПП «КАВИС» на виконання ремонтних робіт, за які особисто внесла 22 000 грн. в касу підприємства 6 червня 2000 року (а.с.115, 116).
В цей же період за її замовленням виготовлені набір меблів для спальні та прихожої (а.с.112-114), які вмонтовані в квартирі та складають єдине архітектурно-художнє рішення. Їх вона залишила в користуванні сина.
Зазначене підтверджено оригіналами квитанцій до прибуткових касових ордерів та укладеними угодами, які суд оглянув в судовому засіданні, а також свідченнями ОСОБА_6 та ОСОБА_7
Позивачкою не надано належних доказів на підтвердження її доводів про те, що витрати на ремонт квартири понесені за рахунок грошових доходів подружжя. Натомість сторони підтвердили в судовому засіданні, що вселилися у відремонтовану квартиру у грудні 2000 року.
Також не спростовано доводи відповідача про джерело придбання меблів, які суд виключив з розподілу спільного майна подружжя.
Тоді як, згідно з вимогами ч.3 ст.10, частин 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів також погоджується з висновками та мотивами суду першої інстанції щодо відсутності підстав для збільшення частки позивачки відповідно до ч.3 ст. 70 СК України, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про те, що батько належно не утримує малолітню дитину, яка залишилася проживати з матір'ю, та не турбується про її виховання.
Понесені позивачкою судові витрати, суд розподілив пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, як це й передбачено ст. 88 ЦПК України.
Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для зміни або скасування рішення районного суду, постановленого з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 липня 2010 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.
Головуючий Судді: