20 січня 2016 року м. ПолтаваСправа № 816/4635/15
Полтавський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Канигіної Т.С.,
судді - Бойка С.С.,
судді - Молодецького Р.І.,
секретаря судового засідання - Скорика С.В.,
представника відповідача та третьої особи - ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом
позивача громадянина Ірану ОСОБА_4
до відповідача третя особа Державної міграційної служби України Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії
23.11.2015 громадянин Ірану ОСОБА_4 (надалі - позивач, громадянин Ірану ОСОБА_4) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі - ДМС України, відповідач), третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (надалі - УДМС України в Полтавській області, третя особа) про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, а саме просить:
- скасувати рішення ДМС України від 26.10.2015 №739-15;
- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що 18.11.2015 він отримав повідомлення від УДМС України в Полтавській області №13 від 18.11.2015 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У повідомленні зазначено, що підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є рішення ДМС України № 739-15 від 26.10.2015, відповідно до якого позивачу відмовлено, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. На думку позивача, відповідач, приймаючи рішення, належним чином не вивчив та не проаналізував інформацію, що може бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, позивач вважає оскаржуване рішення ДМС України необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
Позивач у судове засідання не з'явився, надав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності (а.с.33 т.2).
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, мотивуючи свою позицію тим, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, оскільки подана громадянином заява є необґрунтованою, адже не містить передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" умов. На думку відповідача, у спірних правовідносинах відсутні підстави, з якими закон пов'язує можливість набуття особою статусу біженця чи особи, котра потребує додаткового захисту. За твердженням відповідача, наведені в заяві та протоколах співбесід позивачем відомості не можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду; заявником не надано до органу міграційної служби жодних нових доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині. Крім того відповідач зазначає, що ОСОБА_4 звертався до органів міграційної служби у 2012 році. Враховуючи те, що позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28.06.1951 та Протоколу щодо статусу біженців від 31.01.1967, не має підстав для визнання біженцем відповідно до умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", представник відповідача та третьої особи просив суд відмовити в задоволенні позову.
Суд, заслухавши пояснення представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Ісламської Республіки Іран, за національністю іранець, віросповідання - мусульманин за народженням. За доводами позивача, він змінив віру на християнську. Зокрема, у матеріалах справи наявна копія свідоцтва таїнства хрещення від 19.08.2012 (а.с. 183 т.1).
16.09.2014 позивач звернувся до УДМС України в Полтавській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.33-34 т.1).
Наказом УДМС України в Полтавській області від 16.09.2014 №106 відмовлено в прийнятті заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ірану ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з відмовою рішенням ДМС України від 05.11.2012 №602-12 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні (а.с.34- 36 т.2).
Позивач 19.09.2014 звернувся до ДМС Україні зі скаргою на вказане рішення УДМС України в Полтавській області, у якій просив скасувати спірне рішення та зобов'язати УДМС України в Полтавській області прийняти стосовно громадянина Ірану ОСОБА_4 рішення про прийняття його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС Україні від 04.11.2014 №42-14 скаргу громадянина Ірану ОСОБА_4 відхилено (а.с.34 т.2).
Не погоджуючись із рішенням ДМС України від 04.11.2014 №42-14 та наказом УДМС України в Полтавській області від 16.09.2014 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 23.02.2015, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.04.2015 у справі №816/4880/14, визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 04.11.2014 №42-14 та наказ УДМС України в Полтавській області від 16.09.2014 №106 (а.с.34-39 т.2).
У подальшому на виконання вимог статті 12 Закону Україні "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та виконання ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду 27.04.2015 УДМС України в Полтавській області прийнято рішення від 21.05.2015 про прийняття до розгляду заяви громадянина Ірану ОСОБА_4 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту (а.с. 35 т.1).
За результатом розгляду заяви від 16.09.2014 рішенням ДМС України від 26.10.2015 № 739-15 відмовлено громадянину Ірану ОСОБА_4 у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с.31 т.1).
З висновку щодо відмови у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вбачається, що громадянин Ірану ОСОБА_4 побоюється за своє життя у разі повернення до Ірану у зв'язку зі зміною релігії з мусульманської на християнську (а.с.129-140 т.1).
Про прийняття рішення про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 26.10.2015 № 739-15 позивач дізнався 18.11.2015, отримавши повідомлення про відмову у визнані визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 18.11.2015 №13 (а.с.30 т.1).
Не погоджуючись із рішенням ДМС України від 26.10.2015 № 739-15, позивач звернувся до суду.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI.
Відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту":
- біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
- особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Крім того, відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу до неї 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності, або якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців: а) расової належності, б) релігії, в) національності (громадянства), г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів);
4) неможливістю або небажанням користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту A статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Отже, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Таким чином, аналізуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця органами міграційної служби повинні враховуватися всі чотири підстави, зазначені в Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу до неї 1967 року.
Відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до підпункту "е" пункту 5.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649 (надалі - Правила), оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країні походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
Відповідно до пункту 1.2 Правил інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Дослідивши висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складений УДМС України в Полтавській області, який слугував підставою для прийняття оскаржуваного рішення №739-15 від 26.10.2015, колегією суддів встановлено наступне.
Відмовляючи у наданні статусу біженця або особи, що потребує додаткового або тимчасового захисту, міграційний орган посилався на загальну інформацію, не в повному обсязі дослідив ситуацію, яка склалась в країні походження позивача, що в подальшому призвело до хибного висновку про відсутність загрози життю позивача в країні походження.
З матеріалів особової справи №2015PL0005 вбачається, що УДМС України в Полтавській області не було вжито заходів щодо отримання об'єктивної, повноцінної та всебічної інформації про ситуацію, яка склалась в країні походження позивача.
Відповідно до пунктів 6.1, 6.2 Правил у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Під час здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, Державна міграційна служба України має право:
а) вимагати подання додаткової інформації від органу міграційної служби, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
б) з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника, отримувати додаткову інформацію, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою;
в) звертатись з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів;
г) повертати справу на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи.
Частиною третьою статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Для повного і об'єктивного розгляду заяви позивача відповідачем та третьою особою не реалізоване зазначене право щодо звернення до уповноважених органів з метою отримання інформації про країну походження позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач фактично не дослідив, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення, не перевірив інформацію, повідомлену позивачем у заяві, що ситуація у країні походження позивача є доказом того, що побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою або за політичними переконаннями є ймовірними.
Щодо посилань відповідача про ненадання позивачем належних та достовірних доказів у підтвердження обґрунтованості свого звернення про надання йому статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, колегія суддів зазначає наступне.
У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" від 25.06.2009 року №1 роз'яснено, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження; суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях; ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою; при розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
З огляду на викладене, приймаючи рішення від 26.10.2015 №739-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Ірану ОСОБА_4, ДМС України не дослідила належним чином всіх обставин справи, а тому дійшла передчасного висновку про відсутність підстав для надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
Суд наголошую на тому, що у разі відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, вирішується питання про його видворення. При цьому, усталена практика Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що суди повинні детально розглянути вимоги заявника про те, що існує ризик того, що з ним будуть жорстоко поводитися у разі його вислання до відповідної країни походження (справи "Якубов проти Росії", " Ахмадпур проти Турції", " З.Н.С. проти Туреччини" тощо).
Суд зазначає, що під час вирішення справи щодо оскарження рішення органу про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд може визнати таке рішення протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом відповідного рішення. Після скасування судом рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до особи не може застосовуватися примусове видворення до закінчення процедури щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову шляхом скасування рішення ДМС України від 26.10.2015 №739-15 та зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Керуючись статтями 2, 7-11, 17, 71, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов громадянина Ірану ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії задовольнити.
Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 26 жовтня 2015 року №739-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Ірану ОСОБА_4.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції. У разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови складено 25 січня 2016 року.
Головуючий суддя Т.С. Канигіна
суддя суддя С.С. Бойко Р.І. Молодецький