3 лютого 2016 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Гуменюка В.І.,
суддів:Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М.,
Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л.,Яреми А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9 про визнання договору дарування недійсним за заявою ОСОБА_10, поданою представником ОСОБА_11, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року,
У лютому 2015 року ОСОБА_8 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 25 квітня 2013 року між ним і ОСОБА_9 укладено договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Позивач зазначав, що спірний договір дарування є удаваним правочином, учиненим для приховання договору купівлі-продажу, за яким відповідач не сплатив обумовлених договором грошових коштів. Крім того, оскільки відповідач не мав наміру сплачувати грошові кошти за придбання квартири, а позивач постійно проживав у квартирі як до так і після укладення спірного договору, то такий договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_8 просив задовольнити його позовні вимоги та визнати недійсним договір дарування квартири від 25 квітня 2013 року, застосувати реституцію і визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2015 року позов задоволено: визнано договір дарування квартири від 25 квітня 2013 року недійсним, визнано за ОСОБА_8 право власності на квартиру АДРЕСА_1
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року відмовлено ОСОБА_10 у прийнятті апеляційної скарги на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2015 року.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_10, від імені якого діє представник ОСОБА_11, у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У червні 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_10, від імені якого діє ОСОБА_11, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 та постанову Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
У своїй заяві ОСОБА_10, від імені якого діє ОСОБА_11, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно з пунктами 2 , 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
Суди під час розгляду справи встановили, що 25 квітня 2013 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_9 укладено договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_8 передав безоплатно у власність ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_8, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний договір є удаваним, оскільки ним доведено, що між сторонами насправді укладено договір купівлі-продажу. Установивши невиконання відповідачем умов договору купівлі-продажу в частині сплати грошових коштів за придбане нерухоме майно, а також постійне проживання ОСОБА_8 у квартирі до її продажу і після, суд визнав недійсним договір дарування від 25 квітня 2013 року та визнав за ОСОБА_8 право власності на квартиру.
На судове рішення суду першої інстанції ОСОБА_10 подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що цим рішенням вирішено про його права й обов'язки, оскільки між ним і ОСОБА_9 існував судовий спір щодо стягнення суми боргу за договором позики, на забезпечення виконання якого було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 згодом на цю квартиру накладено арешт на підставі постанови державного виконавця. Заявник зазначав, що визнання права власності на квартиру за ОСОБА_8 є ухилянням від виконання ОСОБА_9 судового рішення про стягнення боргу за договором позики в розмірі 1 млн 57 тис. 876 грн.
Відмовляючи ОСОБА_10 у прийнятті апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваним судовим рішенням його права і обов'язки не порушуються, крім того, предметом спору є визнання недійсним договору дарування, сторонами якого є ОСОБА_8 і ОСОБА_9, заявник не є стороною оскаржуваного правочину, майнових прав на нерухоме майно за цим договором він не набував.
Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції зазначив, що доводи касаційної скарги ОСОБА_10, від імені якого діє ОСОБА_11, на правильність висновків суду апеляційної інстанції не впливають та їх не спростовують.
ОСОБА_10, від імені якого діє ОСОБА_11, зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
Надана для порівняння постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» не є постановою Верховного Суду України, прийнятою у порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на неї не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року, наданою заявником для порівняння, суд касаційної інстанції відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_10 на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_12 до ОСОБА_9 про захист порушеного права та за наслідками розгляду цієї касаційної скарги скасував судове рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий апеляційний розгляд.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 292 ЦПК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні у подібних правовідносинах зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.
Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.
У справі, яка переглядається, за ОСОБА_8 визнано право власності на квартиру, яка перебувала у власності ОСОБА_9 і на яку на виконання судового рішення про стягнення з останнього на користь ОСОБА_10 боргу в розмірі 1 млн 63 тис. 144 грн накладено арешт та заборону відчуження.
Позбавлення ОСОБА_9 права власності на майно унеможливлює виконання судового рішення про стягнення з нього на користь ОСОБА_10 суми боргу, унаслідок чого останній має підстави вважати про порушення його права на отримання суми боргу.
Таким чином висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відсутність у ОСОБА_10 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов'язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору.
За змістом частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, у разі порушення судом норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та має право скасувати судове рішення і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.
Ураховуючи викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ОСОБА_10
Керуючись статтями 355, 3603 , 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
Заяву ОСОБА_10, подану представником ОСОБА_11, задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 березня 2015 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті
355 ЦПК України.
Головуючий В.І. Гуменюк
Судді: Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема