Справа № 815/7216/15
08 лютого 2016 року м.Одеса
У залі судових засідань №29
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
Судді Харченко Ю.В.
При секретарі Мацвейко О.І.
Розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Національної поліції в АР Крим та м.Севастополі про зобов'язання визнати протиправним та скасувати Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р., зобов'язання задовольнити рапорт від 05.11.2015р. вх.№10383, поданий полковником міліції ОСОБА_1 згідно п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію", та відповідно до "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" видати наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.64 "з" (у зв'язку з переходом на роботу до іншого відомства), зобов'язання виплатити грошове утримання за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому, з урахуванням уточнень (від 11.01.2016р. вхід.№505/16), просить суд зобов'язати Ліквідаційну комісію ГУМВС України в Одеській області визнати протиправним та скасувати Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р., зобов'язати Ліквідаційну комісію ГУМВС України в Одеській області задовольнити рапорт від 05.11.2015р. вх.№10383, поданий полковником міліції ОСОБА_1 згідно п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію", та відповідно до "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" видати наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.64 "з" (у зв'язку з переходом на роботу до іншого відомства), зобов'язати Ліквідаційну комісію ГУМВС України в Одеській області виплатити грошове утримання за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що ГУМВС України в Одеській області винесено Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р. без погодження з профспілковим комітетом, врахування переважного права ОСОБА_1 на залишенні на роботі, та без пропозиції щодо переведення на іншу роботу. Також, ОСОБА_1 зазначає, що 05.11.2015р., відповідно до пункту 64 «з» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, він подав рапорт на ім'я начальника ГУМВС України в Одеській області щодо його звільнення з ОВС у зв'язку з бажанням проходити службу в поліції. Між тим, 07.11.2015р. на адресу т.в.о. Начальника ГУ Національної поліції в АР Крим та м.Севастополі була подана заява, за результатами розгляду якої надано вказівку щодо призначення ОСОБА_1 на посаду старшого оперуповноваженого відділу кримінальної поліції ГУ Національної поліції в АР Крим та м.Севастополі. Однак, рапорт ОСОБА_1 від 05.11.2015р. керівництвом ГУМВС України в Одеській області розглянутий не був.
Відповідач - Ліквідаційна комісія ГУМВС України в Одеській області з позовними вимогами не погоджується, та вважає їх необґрунтованими з підстав, викладених у письмових запереченнях на адміністративний позов (від 01.02.2016р. вхід.№2182/16), наголошуючи, зокрема, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Також, відповідач стверджує, що законодавцем чітко встановлено процедуру звільнення співробітників, які проходили службу в органах внутрішніх справ, та завчасно попередив їх про наступне звільнення через скорочення штатів у разі, якщо вони не будуть прийняті на службу до поліції впродовж трьох місяців з моменту опублікування Закону. Ліквідаційна комісія ГУМВС України в Одеській області зазначає, що ОСОБА_1 не було прийнято на службу до Національної поліції, та було відсутнє будь-яке погодження (пропозиція тощо) щодо прийняття позивача на службу до поліції.
Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Національної поліції в АР Крим та м.Севастополі у судове засідання 01.02.2016р. не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином та своєчасно, заперечення на позов не надав, у зв'язку з чим справу розглянуто на підставі наявних у ній доказів, відповідно до ч.4 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Таким чином, з урахуванням того, що представники відповідача - Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області, та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Національної поліції в АР Крим та м.Севастополі до суду не з»явився, незважаючи на те, що про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином та своєчасно, а також зважаючи на відсутність потреби у витребуванні додаткових доказів, виклику у судове засідання свідка, експерта, судом ухвалено рішення щодо розгляду даної адміністративної справи в порядку письмового провадження, відповідно до ч.6 ст.128 КАС України.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 04.11.2015р. Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області винесено Наказ №1213 о/с «По особовому складу», яким згідно з пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з 06.11.2015р. у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) полковника міліції ОСОБА_1, який перебуває у розпорядженні Головного управління МВС України в області по посаді начальника Малиновського районного відділу Одеського міського управління МВС.
Судом з»ясовано, що 05.11.2015р. позивач - ОСОБА_1 звернувся до начальника ГУ МВС України в Одеській області генерал-майора міліції Лорткіпанідзе Г.Г. з Рапортом, у якому, з огляду на наявність бажання проходити службу в Національній поліції (згідно з п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію") відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, виклав прохання щодо звільнення його у запас Збройних Сил України за п.64 «з» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інше міністерство, центральний орган виконавчої влади (установи, організації) з 06.11.2015р.
З листа ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим №335 від 06.11.2015р., надісланого на ім»я начальника ГУ МВС України в Одеській області генерал-майора міліції Лорткіпанідзе Г.Г., за підписом начальника ГУ генерал-майора міліції Катеринчука І.П., вбачається, що керівництвом ГУМВС України в Автономній Республіці Крим співробітнику Головного управління МВС України в Одеській області полковнику міліції ОСОБА_1 запропоновано посаду.
За результатами розгляду вищеозначеного Листа ГУ МВС України в АРК №335 від 06.11.2015р., Департаментом внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ України на ім»я начальника ШУМВС України в АРК генерал-майора міліції Катеринчука І.П. надіслано Лист №18/6-8340 від 06.11.2015р., за підписом начальника генерал-майора Боднар В.Є. у якому зазначено, що Департамент внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ України не заперечує щодо прийняття на службу до Головного управління Національної поліції в АР Крим та м.Севастополь полковника міліції у відставці ОСОБА_1 на посаду старшого оперуповноваженого кримінальної поліції Головного управління Національної поліції в АР Крим та м.Севастополь.
10.12.2015р. ОСОБА_1 звернувся до Начальника ГУНП в Одеській області Лорткіпанідзе Г.Г. із заявою №28-1146, у якій виклав прохання скасусати Наказ №1213 о/с та звільнити його з ОВС за пунктом 64 «з» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інше міністерство, центральний орган виконавчої влади (установи, організації).
Не погодившись із Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області о/с «По особовому складу» №1213 о/с від 04.11.2015р., позивач - ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з даною позовною заявою.
Так, на думку суду, позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області визнати протиправним та скасувати Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р., зобов'язання Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області задовольнити рапорт від 05.11.2015р. вх.№10383, поданий полковником міліції ОСОБА_1 згідно п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію", та відповідно до "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" видати наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.64 "з" (у зв'язку з переходом на роботу до іншого відомства), зобов'язання Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області виплатити грошове утримання за час вимушеного прогулу, є необґрунтованими, безпідставними, та такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу п.1 ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зокрема, як встановлено судом, та вбачається з наявних у матеріалах справи документів позивач - ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ, та на момент виникнення спірних правовідносин перебував у званні полковника міліції. Вислуга років на день звільнення у календарному обчисленні становить 18 років 02 місяці 13 днів, у пільговому обчисленні 23 роки 05 місяців 06 днів.
Згідно з ч.2 ст.22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Відповідно до ст.43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015р. №580-VIІI (зі змінами та доповненнями), та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991р. №114 (зі змінами та доповненнями).
Відповідно до п.п.2,10 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991р. №114, передбачено, що особи які перебувають на службі в органах внутрішніх справ і мають спеціальне звання полковник міліції, відносяться до старшого начальницького складу. Особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.
Водночас, Верховний Суд України в своїх рішеннях неодноразово висловлював позицію, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Зокрема, у Постанові від 17 лютого 2015року №21-8а/15 Верховний Суд України зазначив, що будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії. Так, у часі він може бути обмежений періодом дії, коли має юридичну силу, у просторі - територією, на яку поширюється, за колом осіб - колом осіб, на яких поширюється.
Відповідно до статті 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Питання проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, звільненням із неї, права і обов'язки таких осіб визначені та урегульовані спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ, відповідно до с.18 якого порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Між тим, на момент розгляду даної адміністративної справи Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ втратив чинність, та набрав законної сили Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015р. №580-VIІI, згідно зі ст.1 якого Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.
Пунктом 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Отже, судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 попереджений про звільнення через скорочення штатів в силу закону.
Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника в новоутвореній установі відповідно до вказаного Закону не є обов'язком роботодавця.
Разом з тим, приписами пунктів 9,10,11 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIІI передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.
Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.
Отже, Законом України «Про Національну поліцію» передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, зокрема, прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.
Таким чином, із системного аналізу вищенаведених законодавчих приписів вбачається, що працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений п. 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію».
При цьому, судом відхиляються та не приймаються до уваги посилання позивача - ОСОБА_1 на те, що він звертався до ГУМВС України в Одеській області із Рапортом від 05.11.2015р., у якому, з огляду на наявність бажання проходити службу в Національній поліції (згідно з п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію") відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, виклав прохання щодо звільнення його у запас Збройних Сил України за п.64 «з» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інше міністерство, центральний орган виконавчої влади (установи, організації) з 06.11.2015р., оскільки будь-яких доказів на підтвердження отримання ГУМВС України в Одеській області означеного Рапорту від 05.11.2015р., позивачем суду не надано.
Отже, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що приймаючи Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р., ГУМВС України в Одеській області діяло на підставі в межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а відтак законодавчо передбачені підстави для задоволення позовних вимог позивача щодо зобов'язання Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області визнати протиправним та скасувати Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р., відсутні.
Також, адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на предмет відповідності закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Так, як вбачається зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати із кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд також звертає увагу на положення Постанови Вищого адміністративного суду України від 21.10.2010р. №П-278/10, згідно якої з урахуванням положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади, та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесено до компетенції цього органу державної влади.
Отже, адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається, та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Відповідно до п.10.3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20 травня 2013року №7, суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Отже, із системного аналізу норм Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.
Таким чином, з урахуванням наведеного, судом встановлено відсутність також підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 щодо зобов'язання Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області задовольнити рапорт від 05.11.2015р. вх.№10383, поданий полковником міліції ОСОБА_1 згідно п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію", та відповідно до "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" видати наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.64 "з" (у зв'язку з переходом на роботу до іншого відомства).
Відсутні також законодавчо передбачені підстави для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 в частині щодо зобов'язання Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області виплатити грошове утримання за час вимушеного прогулу, з урахуванням наступного.
Відповідно до ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Таким чином, судом встановлено, що рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу приймається при винесенні рішення про поновлення на роботі.
Субсидіарне застосування судом приписів КЗпП України узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена в Постанові від 17.10.2011року (№ рішення в ЄДРСРУ 19130710).
Водночас, у даному випадку судом не вирішується питання щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі, оскільки позивачем (як особою, котра самостійно обирає спосіб захисту порушеного права) у позовній заяві таку позовну вимогу не заявлено.
Вищевикладене спростовує твердження позивача, наведені у позовній заяві.
Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч.1 ст.69 та ч.ч.1,4 ст.70 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Відповідно до ч.ч.1,3 ст.86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно зі ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відтак, беручи до уваги наведене, та оцінюючи надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Національної поліції в АР Крим та м.Севастополі про зобов'язання визнати протиправним та скасувати Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р., зобов'язання задовольнити рапорт від 05.11.2015р. вх.№10383, поданий полковником міліції ОСОБА_1 згідно п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію", та відповідно до "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" видати наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.64 "з" (у зв'язку з переходом на роботу до іншого відомства), зобов'язання виплатити грошове утримання за час вимушеного прогулу, не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, отже задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст.2, 4, 7-9, 11, 12, 69, 71, ч.6 ст.128, ст.ст.158-163, 167, Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії ГУМВС України в Одеській області, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Національної поліції в АР Крим та м.Севастополі про зобов'язання визнати протиправним та скасувати Наказ №1213 о/с від 04.11.2015р., зобов'язання задовольнити рапорт від 05.11.2015р. вх.№10383, поданий полковником міліції ОСОБА_1 згідно п.9 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію", та відповідно до "Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ" видати наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.64 "з" (у зв'язку з переходом на роботу до іншого відомства), зобов'язання виплатити грошове утримання за час вимушеного прогулу, відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому приписами ст.254 КАС України.
Суддя Харченко Ю.В.