ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
25.01.2016Справа №910/7688/15-г
За позовом Державного будівельного комбінату Управління справами Верховної Ради України
До Приватного акціонерного товариства «Укратоменергобуд»
Про визнання недійсними абз.2 та абз. 3 п. 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011
Суддя Спичак О.М.
Представники сторін:
від позивача : Омельченко В.С. - представник за довіреністю;
від відповідача: Мазурок І.В. - представник за довіреністю.
В судовому засіданні 25.01.2016 на підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
У березні 2015 року Державний будівельний комбінат Управління справами Верховної Ради України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до приватного акціонерного товариства "Укратоменергобуд" про визнання недійсними абзацу 2 та абзацу 3 пункту 13.2 договору підряду на виконання робіт "Реконструкції з прибудовою адміністративного будинку Генеральної прокуратури України по вул. Різницькій, 13/15 у Печерському районі міста Києва" І черга (паркінг та конференцзал) від 23 червня 2011 року № 11/06-128СП з підстав невідповідності їх вимогам закону.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 5 червня 2015 року (суддя В. Мельник), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2015 року, у позові відмовлено з мотивів позовної давності.
Постановою Вищого господарськогосуду від 02.12.2015 рішення Господарського суду міста Києва від 5 червня 2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2015 року у справі № 910/7688/15-г скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Згідно автоматичного розподілу справ від 09.12.2015, справу № 910/7688/15-г було передано на розгляд судді Спичаку О.М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.12.2015 справу № 910/7688/15-г прийнято суддею Спичаком О.М. до свого провадження та призначено її розгляд на 15.01.2016.
В судовому засіданні 15.01.2016 судом у відповідності до вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 25.01.2016.
В судовому засіданні 25.01.2016 представник позивача заявлені вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд позов задовольнити. Вимоги про визнання недійсними абз.2 та абз. 3 п. 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 мотивував тим, що оспорювані умови укладеного договору є такими, що не відповідають закону, зокрема ст.ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст.ст. 11, 202, 509, 627, 629 Цивільного кодексу України, п. 96, 99 Загальним умовам укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 668 від 01.08.2005, оскільки обов'язок замовника оплатити вартість робіт виникає з факту їх виконання підрядником, що випливає зі змісту правовідносин підряду. Крім того, оспорювані позивачем частини правочину, на думку останнього, суперечать порядку розрахунків, установлених договором у пунктах 13.1, 13.3, 13.4, 13.5, 13.7.
Представник відповідача в судовому засіданні 25.01.2016 проти заявленого позову заперечував, просив суд у його задоволенні відмовити. Крім того, відповідач наголошував на пропуску позивачем трирічного строку позовної давності, обумовленого ст.256 Цивільного кодексу України, і просив суд застосувати його до вимог позивача та відмовити у позові з посиланням на ст. 261, ч. 3 та ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, про що відповідачем подано відповідну заяву. Зокрема, відповідач вказував, що договір підряду № 11/06-128СП укладено між сторонами 23.06.2011.
Розглянувши наявні в справі документи і матеріали, заслухавши присутніх представників сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва, -
23.06.2011 р. між позивачем (субпідрядник) та відповідачем (генпідрядник) було укладено договір № 11/06-128СП на виконання робіт "Реконструкції з прибудовою адміністративного будинку Генеральної прокуратури України по вул. Різницькій, 13/15 у Печерському районі м. Києва" І черга (паркінг та конференцзал"), відповідно до п. 1.1. якого генпідрядник доручає, а субпідрядник зобов'язується виконати на свій ризик власними і залученими силами і засобами комплекс робіт на об'єкті "Реконструкція з прибудовою адміністративного будинку Генеральної прокуратури України по вул. Різницькій, 13/15 у Печерському районі м. Києва" І черга (паркінг та конференцзал") (далі - об'єкт) відповідно до проектно-кошторисної документації, здати в обумовлені строки закінчені роботи в порядку, передбаченому умовами цього Договору, брати участь у здачі об'єкту робочій комісії та відповідним державним органам, усунути на протязі гарантійного строку експлуатації об'єкту виявлені дефекти, що зумовлені неякісним виконанням робіт та сплатити послуги генерального підряду, а генпідрядник зобов'язується надати субпідряднику будівельний майданчик в межах червоних ліній з дозволом на виконання робіт, передати затверджену проектно-кошторисну документацію, прийняти закінчені будівельно-монтажні роботи та оплатити їх у строки, передбачені цим Договором. Замовником будівництва на об'єкті виступає Генеральна прокуратура України.
Згідно з п. 1.2. Договору склад та обсяги робіт, що є предметом Договору, визначаються на підставі проектно-кошторисної документації та переліку робіт (Додаток № 1).
Терміни виконання робіт та умови їх перегляду визначено сторонами у розділі 3 Договору.
У відповідності з приписами п. 4.1. Договору договірна ціна робіт по кожному окремому етапу робіт (Додатку №1), виконання яких доручається субпідряднику, буде визначатись окремими Додатковими договорами до Договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 р.
Договірна ціна робіт є динамічною (п. 4.2.).
За приписами п. 13.1. Договору розрахунки за виконані роботи здійснюються щомісячно, шляхом перерахування Генпідрядником грошових коштів на розрахунковий рахунок субпідрядника, за умови фактичного виділення замовником коштів відповідного призначення генпідряднику.
Відповідно до абзацу першого пункту 13.2. Договору сторони визначили, що якщо генпідрядник у встановленому порядку ухвалить рішення про сповільнення чи прискорення (за згодою субпідрядника) темпів виконання робіт упродовж поточного року, він подасть субпідряднику для узгодження Додаткову угоду, в якій будуть відкориговані обсяги коштів, що виділяються на фінансування виконання робіт у поточному році.
Абзацом 2 пункту 13.2. Договору сторони визначили, що проміжні платежі за виконані роботи здійснюються в межах не більше як 90 % їх загальної вартості договірної ціни.
Відповідно до абзацу 3 пункту 13.2. Договору було встановлено, що кінцеві розрахунки здійснюються протягом 30 робочих днів після закінчення гарантійного терміну у випадку додержання гарантійних зобов'язань.
Згідно з п. 13.3. Договору було визначено, що розрахунки за виконані роботи здійснюються генпідрядником щомісячно на підставі документів, визначених п. п. 13.4., 13.7., підписаних уповноваженими представниками сторін в межах забезпечення технологічного циклу виконання робіт.
Так, як зазначено в п. 13.4. Договору, підставою для здійснення розрахунків є підписана сторонами Довідка про вартість виконаних підрядних робіт (ф. КБ-3), складена на підставі підписаних сторонами актів прийняття виконаних підрядних робіт (ф.КБ-2в).
Акти прийняття виконаних підрядних робіт (ф. КБ-2в) складаються субпідрядником і подаються для підписання генпідряднику до 20 числа поточного місяця. Розрахунок проводиться протягом 30 робочих днів з дати підписання відповідних документів сторонами (п. 13.5.).
Пунктом 13.6. Договору передбачено, що акти приймання виконаних підрядних робіт (форма КБ-2в), подані субпідрядником після 22 числа звітного місяця, приймаються генпідрядником, опрацьовуються і включаються до Довідки про вартість виконаних підрядних робіт (ф. КБ-3) наступного за звітним місяцем.
Згідно з п. 13.7. Договору субпідрядник надає разом з актами приймання виконаних підрядних робіт (форма КБ-2в) всі підтверджуючі документи на матеріали, машини-механізми (оригінали), акти на приховані роботи, виконавчі зйомки та інші документи, передбачені чинними ДБН. У разі ненадання вказаних документів акти не приймаються на розгляд генпідрядником.
Відповідно до п. 13.11. Договору генпідрядник може здійснювати попередню оплату робіт у розмірі, який не перевищує 30 % вартості будівництва при обґрунтуванні доцільності, в межах виділених на фінансування робіт у поточному році коштів, або генпідрядник, за рахунок попередньої оплати, здійснює платежі за будівельні матеріали з відповідним зменшенням суми платежів за виконані роботи. Субпідрядник зобов'язується використати отриману попередню оплату для закупівлі необхідних для виконання робіт матеріалів, устаткування і інших ресурсів, а в разі невикористання попередньої оплати протягом 30 календарних днів, повернути її генпідряднику на умовах п. 18.10. цього Договору.
Положеннями п. 13.12. Договору передбачено, що у разі затримки бюджетного фінансування не з вини генпідрядника, оплата за виконані роботи здійснюється протягом п'яти банківських днів з дати отримання генпідрядником бюджетного фінансування на свій реєстраційний рахунок. а у разі зміни бюджетного фінансування генпідрядник письмово повідомляє про це субпідрядника, який зобов'язаний негайно призупинити роботи з моменту отримання повідомлення.
Вартість послуг генерального підряду, які субпідрядник зобов'язаний сплатити генпідряднику, становить 10% від величини договірної ціни (п. 13.13. Договору).
Умовами п. 13.13.1 Договору передбачено, що підставою для оплати послуг генпідряду є акт наданих послуг генпідряду, який генпідрядник надає субпідряднику в момент та на дату підписання акта приймання виконаних підрядних робіт ф.КБ-2в. Субпідрядник зобов'язаний підписати зазначений акт та протягом 3-х календарних днів повернути його генпідряднику. В разі неповернення акта в зазначений термін, він вважається підписаним та є підставою для сплати генпідрядних послуг генпідряднику.
При цьому, згідно з п. 13.14. Договору кошти за послуги генерального підряду утримуються генпідрядником окремо, з кожного платежу за виконані роботи, шляхом оплати субпідряднику належних йому коштів з утримання заборгованості за послуги генпідряду здійснені в межах даного Договору.
Оспорюючи дійсність абз.2 та абз. 3 п. 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 позивач наголошував на тому, що оспорювані умови укладеного договору є такими, що не відповідають закону, зокрема ст.ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст.ст. 11, 202, 509, 627, 629 Цивільного кодексу України, п. 96, 99 Загальним умовам укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 668 від 01.08.2005, оскільки обов'язок замовника оплатити вартість робіт виникає з факту їх виконання підрядником, що випливає зі змісту правовідносин підряду. Крім того, оспорювані позивачем частини правочину, на думку останнього, суперечать порядку розрахунків, установлених договором у пунктах 13.1, 13.3, 13.4, 13.5, 13.7.
Суд касаційної інстанції скасовуючи рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.09.2015 у справі № 910/7688/15-г та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції висловив вказівку про те, що господарські суди неправильно застосували до спірних правовідносин позовну давність. За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи і, вирішуючи спір, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Господарський суд міста Києва, у порушення приписів частини 1 статті 261, частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України та статті 43 Господарського процесуального кодексу України, застосував позовну давність без установлення факту порушення прав позивача, не з'ясував та в мотивувальній частині рішення не зробив обґрунтованого висновку щодо наявності чи відсутності порушеного права. Переглядаючи рішення, апеляційний господарський суд також не дав оцінки доводам позову щодо невідповідності пунктів договору, що оспорюються, закону, а також неузгодженості з іншими умовами, викладеними у пунктах 13.1, 13.3. і 13.4.
Згідно з частиною першою статті 111-12 Господарського процесуального кодексу України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
На виконання вказівок суду касаційної інстанції, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 02.12.2015, судом першої інстанції під час вирішення спору встановлено наступне.
Як встановлено судом вище, позивач в обґрунтування позову посилався на те, що абзаци 2 і 3 пункту 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 є такими, що не відповідають закону та суперечать порядку розрахунків, установлених договором.
В свою чергу, відповідач наголошував на пропуску позивачем трирічного строку позовної давності, обумовленого ст.256 Цивільного кодексу України, і просив суд застосувати його до вимог позивача та відмовити у позові з посиланням на ст. 261, ч. 3 та ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, про що відповідачем подано відповідну заяву. Зокрема, відповідач вказував, що договір підряду № 11/06-128СП укладено між сторонами 23.06.2011.
В заперечення доводів відповідача про застосування до вимог про визнання недійсними абз.2 та абз. 3 п. 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 позивач посилався на те, що йому стало відомо про невідповідність оспорюваних частин правочину з моменту винесення Господарським судом міста Києва рішення від 29.12.2014 у справі № 910/24245/14 про часткове задоволенні позову Державного будівельного комбінату Управління справами Верховної Ради України до Приватного акціонерного товариства «Укратоменергобуд» про стягнення заборгованості за договором підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 та постановою Вищого господарського суду України від 21.05.2015.
Зокрема, в наведеному судовому рішенні, яке залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, судом зазначено наступне: «Посилання відповідача на п. 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 стосовно обов'язку сплатити решту 10% ціни договору, суперечать за своєю суттю нормі ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України та п. 96, 99 Загальним умовам укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 668 від 01.08.2005] та відповідно, не можуть бути прийняті судом як обґрунтовані».
Крім того, позивачем для долучення до матеріалів справи надано рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2015 у справі № 910/24241/14 про відмову у задоволенні позову Державного будівельного комбінату Управління справами Верховної Ради України до Приватного акціонерного товариства «Укратоменергобуд» про стягнення 957 772,32 грн. заборгованості за договором підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011, і яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.03.2015.
Проте, судом встановлено, що постановою Вищого господарського суду України від 25.08.2015 рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2015 у справі № 910/24241/14 та постанова Київського апеляційного господарського суду від 24.03.2015 - скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.
Частиною 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
З огляду на викладене, суд не приймає посилання позивача на рішення Господарського суду міста Києва від 13.01.2015 у справі № 910/24241/14, оскільки останнє скасовано судом касаційної інстанції.
Щодо посилання позивача на рішення Господарського суду міста Києва від 29.12.2014 у справі № 910/24245/14, суд зазначає, що вказаним рішенням судом при вирішенні спору про стягнення заборгованості за договором підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 надано правову оцінку певних правових обставин в контексті існуючих правовідносин за наведеним договором, на підставі чого зроблено висновок про наявність у відповідача непогашеної заборгованості, яку присуджено до стягнення, і наявність такої заборгованості в розумінні ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України і є тією обставиною, яка має преюдиційне значення і може не доводитись при наявності інших спорів. Зазначення судом у судовому рішенні : «Посилання відповідача на п. 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 стосовно обов'язку сплатити решту 10% ціни договору, суперечать за своєю суттю нормі ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України та п. 96, 99 Загальним умовам укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 668 від 01.08.2005 та відповідно, не можуть бути прийняті судом як обґрунтовані» - не є преюдиційною обставиною, а є правовою оцінкою судом доводів відповідача щодо наявності підстав для неоплати вартості підрядних робіт за договором.
Наведена позиція також узгоджується з приписами пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», яким визначено, що не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиційне значення для господарського суду має й вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, якщо господарський суд розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльність особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, і лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
Отже, оцінка судом відповідності або невідповідності вимогам закону оспорюваних позивачем частин правочину здійснюється під час вирішення певного господарського спору саме між сторонами щодо визнання недійсними окремих частин правочину.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).
З огляду на це закон виходить з презумпції правомірності договору, за винятком, якщо недійсність договору прямо не встановлена законом (нікчемний договір), або він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з статтею 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1). Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2). Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 3).
Відповідно до ч.1 статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У розумінні статті 627 Цивільного кодексу України домовленість сторін є результатом їх добровільного волевиявлення щодо визначення умов договору, якими зафіксовано взаємні права та обов'язки поручителя та банку.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Нормами статті 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України. Виходячи з даної норми, зміст правочину підлягає оцінці на відповідність актам цивільного законодавства України. Даними актами є Конституція України, Цивільний кодекс України та інші закони, постанови Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти органів державної влади (ст. 4 ЦК України). Нормативно-правовим актом є офіційний документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законом формі та порядку, який встановлює норми права для неозначеного кола осіб і розрахований на неодноразове застосування (наказ Міністерства юстиції України від 12.04.2005, № 34/5).
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно з ч. 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати:
безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;
з акту управління господарською діяльністю;
з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
Ч. 1 статті 175 Господарського кодексу України визначено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 875 Цивільного кодексу України за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 318 Господарського кодексу України за договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх; договір підряду відповідно до цієї статті укладається на будівництво, розширення, реконструкцію та перепрофілювання об'єктів; будівництво об'єктів з покладенням повністю або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання, пусконалагоджувальних та інших робіт; виконання окремих комплексів будівельних, монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов'язаних з будівництвом об'єктів.
Ч. 1 статті 323 Господарського кодексу України, договори підряду (субпідряду) на капітальне будівництво укладаються і виконуються на загальних умовах укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених Кабінетом Міністрів України, відповідно до закону.
Згідно з п. 1 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №668 від 01.08.2005р. (далі - Загальні умови), ці Загальні умови відповідно до Цивільного кодексу України визначають порядок укладення та виконання договорів підряду на проведення робіт з нового будівництва, реконструкції будівель і споруд та технічного переоснащення діючих підприємств (далі - капітальне будівництво об'єктів), а також комплексів і видів робіт, пов'язаних із капітальним будівництвом об'єктів.
Положення Загальних умов застосовуються також щодо укладення та виконання договорів підряду на роботи з реставрації та капітального ремонту будівель і споруд.
Відповідно до п. 96 Загальних умов, підписання акта приймання-передачі є підставою для проведення остаточних розрахунків між сторонами.
Пунктом 99 Загальних умов визначено, що розрахунки за виконані роботи проводяться на підставі документів про обсяги виконаних робіт та їх вартість. Документи про виконані роботи та їх вартість складаються і підписуються підрядником та передаються замовнику. Замовник перевіряє ці документи і в разі відсутності зауважень підписує їх. Після підписання документів замовник зобов'язаний оплатити виконані роботи.
Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Вимогами статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5,6 ст. 203 Цивільного кодексу України.
Згідно з пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 N 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Частина 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Враховуючи наведене, судом встановлено, що внаслідок укладення договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011, між сторонами спору виникли правовідносини з будівельного генпідряду, які регулюються Цивільним кодексом України та спеціальними нормами Господарського кодексу України.
Статтею 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (частини 1-3 наведеної статті).
Як встановлено судом, сторонами в оспорюваних позивачем абзацах 2 та 3 пункту 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 узгоджено умови, згідно яких сторони визначили, що проміжні платежі за виконані роботи здійснюються в межах не більше як 90 % їх загальної вартості договірної ціни, а кінцеві розрахунки здійснюються протягом 30 робочих днів після закінчення гарантійного терміну у випадку додержання гарантійних зобов'язань.
Також, умови договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011, викладені у пунктах 13.1, 13.3. і 13.4, вказують на те, що сторони також узгодили здійснення щомісячних розрахунків на підставі актів виконаних підрядних робіт (КБ-2в) та довідок про вартість виконаних підрядних робіт (КБ-3) у строк до 30 робочих днів з дати підписання відповідних документів сторонами.
При цьому, підписуючи договір підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011, позивачем жодним чином не висловлювалось заперечень щодо опспорюваних ним на даний час умов договору, як не було висловлено такі заперечення і у встановленому законом порядку шляхом надсилання відповідачу протоколу розбіжностей, тобто позивач при підписання договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 реалізував закріплене за ним право свободи договору згідно з ст. ст. 6, 627, 628 та 638 Цивільного кодексу України, що жодним чином не суперечить приписам ст.ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст.ст. 11, 202, 509, 627, 629 Цивільного кодексу України, п. 96, 99 Загальним умовам укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 668 від 01.08.2005, якими визначено загальні умови виконання сторонами своїх зобов'язань за укладеними правочинами підряду.
Крім того, суд зазначає, що абзаци 2 та 3 пункту 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 жодним чином не встановлюють неузгодженості з іншими умовами наведеного правочину, викладеними у пунктах 13.1, 13.3. і 13.4, і крім того, вимогами чинного законодавства не встановлено такої підстави недійсності правочину як його суперечність іншим умовами договору, оскілки для такого випадку законодавець передбачив процедуру тлумачення умов правочину згідно статті 213 Цивільного кодексу України.
При цьому, суд враховує, що незгода позивача з оспорюваними ним частинами договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 виникла вже під час виконання сторонами його умов, що стосуються розрахунку за виконані роботи, тобто фактично сторонами допущено виконання умов договору (виконано роботи, здійснено часткові оплати, що сторонами не заперечується), і в результаті таких дій позивач фактично не згоден з узгодженим порядком розрахунків. Проте, така його незгода жодним чином не впливає на дійсність оспорюваних ним частин правочину, а стосується виключно порядку виконання умов договору і фактично захисту його права як субпідрядника за договором на отримання оплати вартості виконаних робіт, яке позивач не позбавлений реалізувати в установленому законом порядку. Проте, обраний позивачем спосіб захисту права на отримання оплати коштів за договором шляхом визнання недійсними окремих його частин не відповідає загальному принципу ефективності обраного засобу захисту шляхом визнання недійсним частин правочину, які стосуються правовідносин сторін щодо розрахунків.
Суд наголошує на тому, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що оспорювані позивачем абзаци 2 та 3 пункту 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 жодним чином не порушували його прав та охоронюваних законом інтересів, як субпідрядника, на момент укладення наведеного договору, у зв'язку з чим судом під час вирішення спору не встановлено невідповідності оспорюваних частин правочину вимогам закону на момент його укладення, а позивачем, як особою, на яку процесуальним законом покладено обов'язок доведення своїх позовних вимог, не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України свої позовні вимоги.
Таким чином, обумовлені ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підстави для визнання недійсними абз.2 та абз. 3 п. 13.2 договору підряду № 11/06-128СП від 23.06.2011 внаслідок їх суперечності приписам ст.ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст.ст. 11, 202, 509, 627, 629 Цивільного кодексу України, п. 96, 99 Загальним умовам укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 668 від 01.08.2005 - у суду відсутні, а тому позовні вимоги не є законними та обгрунтованими, не були доведені в розумінні вимог ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України належними та допустимими доказами і задоволенню не підлягають.
У зв'язку з чим суд дійшов висновку про відсутність правих підстав для задоволення позову по суті заявлених позовних вимог.
Щодо строку позовної давності до вимог позивача, про застосування якого згідно ст. ст. 257, 261 Цивільного кодексу України заявлено відповідачем, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. (пункт 5).
Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (пункт 3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (пункт 4).
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 N 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів позивача, про захист яких він просить суд у позові, відповідачем не порушено, і суд відмовляє позивачу у позові по суті в зв'язку з безпідставністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.
Судовий збір відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається: судом на позивача.
Керуючись ст.ст. 32, 33, 49, ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено
01.02.25016
Суддя О.М. Спичак