іменем україни
27 січня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,
Хопти С.Ф., Штелик С.П.
розглянувши в судовому засіданні справу позовом ОСОБА_3 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, третя особа - Кам'янсько-Дніпровський центр зайнятості Запорізької області, про визнання звільнення незаконним, визнання недійсним та скасування наказу про звільнення, зміну дати і формулювання причини звільнення, зобов'язання внести зміни до трудової книжки, стягнення заробітної плати, стягнення компенсації за роботу у вихідні, святкові та неробочі дні та роботу в надурочний час, компенсації за невикористані дні щорічних відпусток, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнення та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 4 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області
від 7 жовтня 2015 року,
У травні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що фактично з 21 жовтня 2010 року вона перебувала з відповідачем у трудових відносинах, працюючи продавцем у магазині «Господиня», а з 9 грудня 2010 року оформлена офіційно. Зазначала, що ставилась до роботи сумлінно, працювала у вихідні дні та надурочний час, щорічні відпустки їй не надавалися. Після перебування на лікарняному у період з 14 грудня 2012 року до 19 грудня 2012 року вона 20 грудня 2012 року вийшла на роботу, але до роботи її не допустили й відповідач повідомив про те, що буде розривати з нею трудовий договір. Про своє звільнення згідно наказу від 14 грудня 2012 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул дізналася, коли отримала позов фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.) до неї про відшкодування шкоди. Ніякого прогулу вона не допускала, наказу про звільнення та трудової книжки вона не отримувала, своє звільнення вважає незаконним.
Ураховуючи викладене та уточнивши позовні вимоги, позивачка просила визнати наказ про її звільнення незаконним, змінити формулювання причини та дату звільнення на звільнення з 15 травня 2013 року за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України; зобов'язати ФОП ОСОБА_4 оформити трудову книжку; стягнути з відповідача на її користь 2 552 грн 17 коп заробітну плату за період з 21 жовтня 2010 року по 8 грудня 2010 року, коли працювала у відповідача без офіційного оформлення трудових відносин у розмірі 2 552 грн 17 коп.;
10 832 грн заборгованості із заробітної плати за період оформлених трудових відносин; 19 733 грн 34 коп. заборгованості за роботу у вихідні, святкові дні та роботу у надурочний час; 12 118 грн за затримку видачі трудової книжки; 12 118 грн за затримку розрахунку при звільненні; 3 450 грн 20 коп. компенсації за невикористані дні щорічних відпусток; 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області
від 4 березня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Справа апеляційний судом розглядалась неодноразово.
Останньою ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 7 жовтня
2015 року рішення районного суду залишено без змін.
У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач пропустив без поважних причин встановлений законом місячний строк для звернення до суду, передбачений ст. 233 КЗпП України.
Апеляційний суд погодився з такими висновками районного суду. При цьому зазначив, що 20 грудня 2012 року ФОП ОСОБА_4 направив позивачці за місцем проживання повідомлення про необхідність її явки до Камянсько-Дніпровського районного центру зайнятості населення для розірвання трудового договору і цей лист нею особисто було отримано 25 грудня 2012 року, тому вважав, що строк звернення до суду позивачка пропустила без поважних причин.
Проте погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Судом установлено, що 9 грудня 2010 року ФОП ОСОБА_4 з ОСОБА_3 було укладено трудовий договір, як з продавцем непродовольчих товарів на невизначений строк.
13 грудня 2012 року ОСОБА_3 на роботу не вийшла, й про причини своє відсутності не повідомила і з того часу на роботу не з'являлась.
Наказом ФОП ОСОБА_4 від 14 грудня 2012 року ОСОБА_3 звільнено із роботи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України за прогул, допущений 13 та 14 грудня 2012 року.
20 грудня 2012 року ФОП ОСОБА_4 направив позивачці за місцем проживання повідомлення про необхідність її явки до Камянсько-Дніпровського районного центру зайнятості населення Запорізької області для розірвання трудового договору і цей лист нею особисто було отримано 25 грудня 2012 року.
Зазначений трудовий договір знято з реєстрації у Камянсько-Дніпровського районного центру зайнятості населення Запорізької області 10 січня 2013 року.
Відповідно ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Крім того, у ч. 4 ст. 60 ЦПК України визначено, що доказування (а, отже, і рішення суду) не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Відповідно до ч. 1 ст. 233, ст. 234 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску з поважних причин строку суд може поновити цей строк.
У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 6 (із змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.
Таким чином, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Зазначених положень закону апеляційний суд не врахував та відмовив у задоволенні позову через пропуск без поважних причин строку звернення до суду не з'ясувавши всі обставини справи, права та обов'язки сторін, а з урахуванням наведених норм права фактично виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог, не вказавши на такі факти та обставини.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, передбачені ст. 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року № 6-144 цс 13, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.
Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а, отже, працівник може визначати остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 січня 2014 року № 6-159 цс 13, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для усіх судів України.
Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Згідно з ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Роз'яснення цієї норми права надав Конституційний Суд України у своєму рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці».
Так, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, позивач посилалась на те, що з 14 по 19 грудня 2012 року вона перебувала на лікарняному, не була на роботі з поважних причин і була звільнена у період тимчасової непрацездатності, 20 грудня не була допущена відповідачем до роботи, на її робочому місці працював інший продавець, та їй відповідачем було повідомлено про те, що він має намір розірвати трудовий договір, наказ про звільнення, на її думку, було оформлено заднім числом, що підтверджується письмовим повідомленням відповідача від 20 грудня 212 року, у якому її було запрошено у цент зайнятості для розірвання договору, наданого відповідачем і це, на її думку, свідчить про те, що відповідач бачив листок непрацездатності і саме в цей день розпочав процедуру її звільнення; відповідач: не зажадав від неї пояснень; в день звільнення не ознайомив її з наказом про звільнення, не видав їй належно оформлену трудову книжку і не провів з нею повний розрахунок; протягом роботи незаконно утримував з її заробітної плати кошти, що було підтверджено його позовною заявою, яка, на її думку, є письмовим доказом по справі; не виплачував заробітної пати; не надав суду розрахункових-платіжних відомостей про виплату їй та отримання нею заробітної плати, книгу обліку видачі трудових книжок, відомостей про видачу їй трудової книжки ( т. 3 а. с. 11-35, 127, 131).
У порушення ст. ст. 212-215, 315 ЦПК України апеляційний суд, зазначених положень закону не врахував, доводів позивача не перевірив, зокрема доводів про незаконне звільнення, невиплату всіх належних їй сум при звільненні, у рішенні не навів мотивів відхилення цих доводів.
При цьому апеляційний суд не взяв до уваги те, що у трудових правовідносинах з урахуванням суті позовних вимог виконання вимог трудового законодавства доводить роботодавець, а не звільнений працівник.
Отже, висновки апеляційного суду про залишення без змін рішення районного суду про відмову позивачу у позові за пропуском без поважних причин встановленого законом місячного строк для звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП України є передчасними і ґрунтується на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.
Згідно ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Про вказані порушення закону зазначив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму судовому рішенні від 25 березня 2015 року при скасуванні попереднього судового рішення апеляційного суду, однак апеляційний суд всупереч вимогам ч. 4 ст. 338 ЦПК України вказівки суду касаційної інстанції не виконав.
Ураховуючи, що фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
О.В. Закропивний
С.Ф.Хопта
С.П.Штелик