Ухвала
іменем україни
20 січня 2015 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Дьоміної О.О.,
суддів: Дем'яносова М.В., Коротуна В.М.,
Маляренка А.В., Парінової І.К.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про поділ права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 13 серпня 2015 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 14 вересня 2015 року,
У червні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про поділ права власності на земельну ділянку.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 1999 року по 2010 рік він з ОСОБА_5 перебував у шлюбі. Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 03 квітня 2012 року 17/25 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, було визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та розділено майно шляхом визнання за позивачем права власності на 17/50 частини домоволодіння. Вказане домоволодіння знаходиться на земельній ділянці, яку у 2004 році приватизували відповідачі.
Позивач вважав, що після поділу домоволодіння до нього перейшло право власності також і на відповідну частину земельної ділянки, на якій воно розташоване. Посилаючись на вимоги ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, позивач просив визнати за ним право власності на 17/50 частини цієї земельної ділянки.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 13 серпня 2015 року позов задоволено.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_4 17/25 частини земельної ділянки площею 0,096 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої по АДРЕСА_1.
Поділено між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 17/25 частини земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої по АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_5, ОСОБА_6 відповідно до державного акта від 13 вересня 2004 року НОМЕР_2.
Визнано за ОСОБА_4 право власності на 17/50 частини земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої по АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_5, ОСОБА_6 відповідно до державного акта від 13 вересня 2004 року НОМЕР_2.
Визнано за ОСОБА_5 право власності на 17/50 частини земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої по АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_5, ОСОБА_6 відповідно до державного акта від 13 вересня 2004 року НОМЕР_2.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 14 вересня 2015 року рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 13 серпня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правову допомогу, в іншій частині залишити вказане рішення без змін та скасувати рішення суду апеляційної інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з наявності підстав для задоволення позовних вимог.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вказана земельна ділянка не належить до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, оскільки одержана ОСОБА_5 в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, що визначений ст. 118 ЗК України, а не в результаті спільної праці та за спільні кошти подружжя, та відповідно є особистою приватною власністю відповідача.
З таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна виходячи з наступного.
Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 24 грудня 1999 року по 30 травня 2010 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у шлюбі.
Також судом встановлено, що на підставі рішення виконкому Лубенської міськради від 28 квітня 2004 року № 105 ОСОБА_5 набула право власності на 17/25 частини земельної ділянки площею 0,096 га по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Інші 8/25 частини цієї земельної ділянки набула ОСОБА_6
Право власності зазначених осіб підтверджується державним актом від 13 вересня 2004 року серії НОМЕР_2.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 03 квітня 2012 року 17/25 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, було визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та розділено це майно шляхом визнання за позивачем права власності на 17/50 частини домоволодіння.
Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
За змістом ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, та з огляду на роз'яснення, викладені в п. 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», якщо на приватизованій одним із подружжя земельній ділянці знаходиться будинок, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку між подружжям до особи, яка не мала право власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що частина земельної ділянки, одержана одним із подружжя у порядку приватизації, відходить у власність іншого подружжя разом із частиною житлового будинку, який поділений між подружжям.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову, обґрунтовуючи свою відмову тим, що вищевказаними нормами такої передумови для переходу права власності на частину земельної ділянки в разі набуття права власності на частину будинку, будівлі, споруди, якобов'язковість попереднього виділу частки із майна, яке є у спільній частковій власності, не передбачено та не врахував, що між сторонами фактично було проведено поділ домоволодіння, що перебувало у них в спільній сумісній власності, за яким виділено у власність ОСОБА_4 конкретну його частину (17/50), в зв'язку з чим безпідставно відмовив позивачу у визнанні права власності на відповідну частину земельної ділянки, на якій розташоване домоволодіння.
Встановлені судом першої інстанції обставини справи підтверджуються матеріалами справи та не спростовані сторонами під час апеляційного розгляду.
Суд апеляційної інстанції вищевказаних обставин та норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не врахував, помилково скасувавши рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Полтавської області від 14 вересня 2015 року скасувати, рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 13 серпня 2015 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.О. Дьоміна
Судді: М.В. Дем'яносов
В.М.Коротун
А.В. Маляренко
І.К. Парінова