ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
26.01.2016Справа №910/31468/15
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Рада 5»
доПублічного акціонерного товариства «Київенерго»
провизнання зобов'язань припиненими
Суддя Отрош І.М.
Представники сторін:
від позивача: Лепех Л.Л. - представник за довіреністю № 358/04 від 12.01.2016;
від відповідача: Марковська В.В. - представник за довіреністю № 91/2015/10/13-1 від 13.10.2015.
14.12.2015 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада 5» з вимогами до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про визнання зобов'язань припиненими.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 13.12.2001 між сторонами був укладений Договір № 521160 на постачання теплової енергії у гарячій воді з метою надання відповідних послуг виконавцем (позивачем) кінцевим споживачам. Позивач зазначив, що з 26.04.2014 у зв'язку з внесенням змін до Закону України "Про житлово-комунальні послуги" виконавцем послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація), тоді як позивач не є теплопостачальною організацією та відповідно не може проводити діяльність з надання послуг централізованого опалення та гарячого водопостачання. Тобто, з 26.04.2014 позивач не має правових підстав на виконання умов Договору № 521160 від 13.12.2001 здійснювати нарахування споживачам за послуги з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води, та виконувати інші пов'язані з цим зобов'язання за Договором. Враховуючи вищевикладене, позивач просить суд на підставі ч. 1 ст. 607 Цивільного кодексу України визнати припиненими зобов'язання за Договором № 521160 на постачання теплової енергії у гарячій воді від 13.12.2001, укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю «Рада 5» та Публічним акціонерним товариством «Київенерго», які виникли з 26.04.2014.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.12.2015 порушено провадження у справі № 910/31468/15; розгляд справи призначено на 26.01.2015.
21.01.2016 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначив, що у зв'язку із внесенням вище вказаних змін до законодавства України в сфері житлово-комунальних послуг, ПАТ «Київенерго» не став автоматично виконавцем послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води для усіх споживачів, чиї приміщення знаходяться на території м. Києва. Зазначені зміни не передбачали автоматичного розірвання раніше укладених договорів у сферах теплопостачання та надання житлово-комунальних послуг, які діяли до прийняття цих змін. Законодавством України не передбачено такого способу захисту прав та інтересів, як визнання зобов'язання за договором припиненим.
22.01.2016 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, яке було задоволено судом.
У судовому засіданні 26.01.2016 представник позивача подав заяву про зміну предмету позову, в якій просив суд визнати припиненими зобов'язання за Договором № 521160 на постачання теплової енергії у гарячій воді від 01.10.2003, укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю «Рада 5» та Публічним акціонерним товариством «Київенерго», які виникли з 26.04.2014.
Відповідно до ч. 5 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.
В пункті 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною першою статті 63 ГПК.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.
Право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною першою статті 63 ГПК
Дослідивши подану представником позивача заяву про зміну предмету позову суд дійшов висновку, що вона не змінює підстави позову, подана в передбаченому законодавством порядку до початку розгляду справи по суті, та представник позивача відповідно до довіреності не обмежений у праві подавати заяву про зміну предмету позову, у зв'язку з чим суд прийняв до розгляду заяву представника позивача про зміну предмету позову.
Представник позивача у судовому засіданні 26.01.2016 подав додаткові документи, які суд долучив до матеріалів справи, надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні 26.01.2016 надав усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечив.
У судовому засіданні 26.01.2016 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані суду докази, суд
01.10.2003 між Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» (правонаступником якої є Публічне акціонерне товариство «Київенерго» відповідно до Статуту, енергопостачальна організація) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Рада 5» (абонент) укладено Договір № 521160 на постачання теплової енергії у гарячій воді, предметом якого відповідно до пункту 1.1 є постачання, користування та своєчасна сплата в повному обсязі спожитої теплової енергії у гарячій воді.
Відповідно до п. 2.2.1 Договору № 521160 від 01.10.2003 енергопостачальна організація зобов'язується постачати теплову енергію у вигляді гарячої води на потреби опалення те вентиляцію в період опалювального сезону, гарячого водопостачання протягом року, в кількості та в обсягах згідно з додатком № 1 до договору.
Відповідно до п. 2.2.2 Договору № 521160 від 01.10.2003 енергопостачальна організація зобов'язується підтримувати середньодобову температуру теплоносія в подавальному трубопроводі згідно з температурним графіком, затвердженим Київською міською держадміністрацією.
Відповідно до п. 2.3 Договору № 521160 від 01.10.2003 абонент зобов'язується своєчасно оплачувати вартість спожитої теплової енергії, а також забезпечувати необхідні умови для надходження теплової енергії, обслуговувати (ремонтувати) внутрішньобудинкові системи теплопостачання та власні прилади обліку теплової енергії, здійснювати підготовку власного теплового господарства, та виконувати інші обов'язки зазначені у пункті 2.3 Договору.
Відповідно до п.п. 8.1, 8.2 Договору № 521160 від 01.10.2003 він набуває чинності з дня підписання та діє до 31.12.2003; договір припиняє свою дію у випадках: закінчення строку, на який його було укладено, взаємної згоди сторін про його припинення, прийняття рішення арбітражним судом, передбачених п. 6.4.1 договору, ліквідації сторін.
Відповідно до п. 8.4 Договору № 521160 від 01.10.2003 договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку дії про його припинення не буде письмово заявлено однією із сторін.
Відповідно до частини 1 статті 714 Цивільного кодексу України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
Згідно з частиною 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Звертаючись з позовом до суду позивач зазначив, що у зв'язку із внесенням змін до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» для позивача в силу приписів наведеного нормативно-правового акта стало неможливим виконання прийнятих на себе зобов'язань за Договором саме з 26.04.2014, оскільки з цієї дати позивач перестав бути виконавцем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Саме з цієї дати позивач не має правових підстав на виконання умов Договору здійснювати нарахування споживачам за послуги з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води, та виконувати інші пов'язані з цим зобов'язання за Договором.
Судом встановлено, що 26.04.2014 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», яким було внесено зміни до Закону України «Про житлово-комунальні послуги», зокрема, статтю 19 було доповнено частиною 4, відповідно до якої виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Одночасно було доповнено статтю 29 частиною 3 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до якої договір на надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та виконавцями цих послуг.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про теплопостачання» постачання теплової енергії (теплопостачання) - господарська діяльність, пов'язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору. Споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.
Згідно з ч. 3 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» 42) виробництво теплової енергії, транспортування її магістральними і місцевими (розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії є видами господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню.
Як встановлено судом, позивач не здійснює діяльність з виробництва і постачання теплової енергії для потреб опалення та гарячого водопостачання, не має необхідних дозвільних документів на провадження діяльності у сфері теплопостачання та, відповідно, не може бути виконавцем цих послуг з моменту набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії".
Таким чином, враховуючи що Товариство з обмеженою відповідальністю «Рада 5» не є теплопостачальною організацією, у зв'язку із внесенням до законодавства України вище вказаних змін, позивач з 26.04.2014 перестав бути виконавцем послуг з теплопостачання.
Згідно зі статтею 11, частинами 1, 2 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, із договорів.
Статтею 598 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Згідно зі ст. 607 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
Обставини, які викликають неможливість виконання, можуть бути як юридичними (заборона певної діяльності), так і фактичними (загибель індивідуально визначеної речі, яка мала б бути об'єктом виконання). Головна умова полягає в тому, що за такі обставини не буде відповідати жодна із сторін зобов'язання.
В даному випадку, суд не вбачає правових підстав для застосування положень ст. 607 Цивільного кодексу України, з огляду на наступне.
Частинами 1, 3, 4 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (у редакції, яка була чинною на момент укладення спірного правочину) визначено, що суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору є виконавцем житлово-комунальних послуг. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником.
Судом встановлено, що 26.04.2014 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», яким було внесено зміни до Закону України «Про житлово-комунальні послуги», зокрема, ст. 19 було доповнено частиною 4, відповідно до якої виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Одночасно, статтю 29 вказаного нормативно-правового акту було доповнено частиною 3, відповідно до якої договір на надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та виконавцями цих послуг.
Проте, вказане прийняття змін до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» не передбачає ані автоматичного розірвання договорів на теплопостачання, які діяли до прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», ані припинення зобов'язань за такими договорами. Даний Закон лише визначає, що виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Судом встановлено, що з огляду на внесення змін до Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Товариство з обмеженою відповідальністю «Рада 5» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про розірвання Договору № 521160 від 01.10.2003.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.02.2015 у справі № 910/22455/14 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада 5» задоволено; розірвано Договір № 521160 від 01.10.2003 з моменту вступу даного рішення в законну силу (враховуючи ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.03.2015 у справі № 910/22455/14 про виправлення описки; копія ухвали долучена судом до матеріалів справи 25.01.2016).
Позивач, подаючи вище вказаний позов про визнання припиненими зобов'язань за Договором з 26.04.2014, вважає що правовідносини за Договором слід визнати припиненими на підставі статті 607 ЦК України із зазначеної дати, оскільки з цієї дати позивач перестав бути виконавцем послуг з теплопостачання, а отже з цієї дати не має можливості виконувати свої зобов'язання за Договором.
Однак, суд зазначає, що відповідно до частини 3 статті 653 ЦК України якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили.
Судом встановлено, що рішення Господарського суду міста Києва від 24.02.2015 у справі 910/22455/14 про розірвання Договору № 521160 від 01.10.2003 набрало законної сили 11.03.2015.
Таким чином, зобов'язання за Договором № 521160 від 01.10.2003 припинились з 11.03.2015, у зв'язку з набранням законної сили рішенням Господарського суду міста Києва від 24.02.2015 у справі № 910/22455/14.
Згідно зі статтею 33 ГПК України обов'язок доказування тих обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог і заперечень, покладається на цю сторону.
Позивачем, усупереч вимогам статей 33, 34 ГПК України, належними засобами доказування не доведено суду своїх позовних вимог, а також не спростовано обставин на які посилається відповідач в обґрунтування своїх заперечень на позов.
Так, з урахуванням предмету і підстав позову, позивач повинен довести неможливість виконання зобов'язань за Договором № 521160 від 01.10.2003 у період з 26.04.2014 до 11.03.2015, а саме, тих, які визначені у розділі 2.3 вказаного договору.
Однак, позивачем не доведена неможливість виконання ним у період з 26.04.2014 до 11.03.2015 усіх покладених на нього обов'язків, передбачених Договором № 521160 від 01.10.2003, зокрема, пунктом 2.3 Договору (додержувати норми витіку мережної води, визначеної в додатку № 1 (підпункт 2.3.9), додержувати норми якості зворотної мережної води після своїх систем теплоспоживання (підпункт 2.3.10), додержувати узгоджені температури мережної води (підпункти 2.3.11, 2.3.12), безперебійно забезпечувати тепловою енергією власні системи теплопостачання, а також системи інших підприємств, організацій та установ приєднаних до теплового обладнання позивача (підпункт 2.3.16), у міжопалювальний період готувати власне теплове господарство (підпункт 2.3.18), зберігати власні прилади обліку теплової енергії, ремонтувати їх, налагоджувати (підпункт 2.3.20), тощо).
Виходячи із вищезазначеного, суд дійшов висновку, що підстави для задоволення позову відсутні.
Що стосується тверджень відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, щодо відсутності такого способу захисту як визнання зобов'язань припиненими, суд зазначає таке.
Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
При цьому, суд погоджується з доводами відповідача, що ані законом, ані договором не передбачений такий спосіб захисту як визнання правовідносин припиненими. Так, спосіб захисту - припинення правовідносин - по суті, зводиться до права особи на звернення до суду з вимогою про розірвання договору, а спосіб захисту - визнання права (його відсутності) - має на меті, перш за все, захист абсолютних прав (наприклад, права власності) у речових правовідносинах, однак у будь-якому випадку такий спосіб захисту не може бути спрямований на визнання відсутності обов'язку у зобов'язальних правовідносинах.
Суд зазначає, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав.
Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз. 2 п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Суд зазначає, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.
Отже, можна зробити висновок, що порушені, невизнані або оспорювані права можуть бути захищені і у спосіб, не визначений законом або договором, однак такий спосіб захисту має бути у будь-якому випадку ефективним, тобто спрямованим на реальний захист та відновлення порушеного права (або запобігання його порушенню як превентивний спосіб захисту, передбачений, зокрема, ч. 2 ст. 386 ЦК України).
Звертаючись з даним позовом, позивач обрав спосіб захисту, який не передбачений законом та договором. Водночас, з огляду на наявність факту оспорення прав позивача відповідачем у зобов'язальних правовідносинах та з метою усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації прав позивача, суд дійшов висновку, що визнання зобов'язань за договором припиненими є, у даному випадку, виправданим та ефективним способом захисту оспорюваного права позивача.
Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на дату подання позову), державне мито покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст. 43, ч. 1 ст. 49, ст.ст. 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У позові відмовити.
Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання, протягом 10 днів з дня складання повного рішення, апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.
Повне рішення складено: 01.02.2016
Суддя І.М. Отрош