ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
18.01.2016Справа № 910/28529/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕКО СІТІ»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «СБМ БУД»
про стягнення 99 392, 45 грн.
Суддя Ломака В.С.
Представники сторін:
від позивача: Шевченко К.Я. згідно Свідоцтва серії ЧН № 000035 від 30.06.2015 р.;
від відповідача: не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕКО СІТІ» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «СБМ БУД» (далі - відповідач) про стягнення 99 392, 45 грн., а саме: 53 670, 00 грн. основного боргу, 19 387, 66 грн. пені, 10 734, 00 грн. штрафу, 970, 35 грн. 3 % річних, 14 630, 44 грн. інфляційних втрат. Крім того, позивач просив стягнути з відповідача витрати на сплату судового збору та 10 000, 00 грн. витрат на оплату послуг адвоката.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами договору № 200215/1 від 20.02.2015 р. позивач зобов'язався поставити товар, а відповідач прийняти його та оплатити. Оскільки відповідач поставлений позивачем товар в повному обсязі не оплатив, останній вирішив звернутись до суду з даним позовом з метою захисту власних прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.11.2015 р. порушено провадження у справі № 910/28529/15, її розгляд призначено на 01.12.2015 р.
30.11.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.12.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 22.12.2015 р.
04.12.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
В судовому засіданні 22.12.2015 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, подав додаткові документи для долучення до матеріалів справи та клопотання про продовження строку вирішення спору у справі № 910/28529/15 на п'ятнадцять днів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.12.2015 р. на підставі ст. 69 ГПК України було продовжено строк вирішення спору на 15 днів та відкладено розгляд справи на 18.01.2016 р.
Представник відповідача в судове засідання 18.01.2016 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Від представника позивача в судовому засіданні надійшло клопотання про повернення надміру сплаченого судового збору.
У судовому засіданні 18.01.2016 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
Як зазначає позивач, 20.02.2015 р. між ним, як постачальником, та відповідачем, як покупцем, було укладено Договір поставки № 200215/1, згідно з яким постачальник зобов'язався поставити та передати у власність покупцеві товар (партію товару) в асортименті, кількості та цінами, вказаних у видаткових накладних, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити вказаний товар.
Відповідно до пояснень позивача, на виконання взятих на себе за вказаним Договором зобов'язань, він поставив відповідачу товар на загальну суму 283 063, 00 грн., що підтверджується видатковими накладними: № 123 від 20.02.2015 р. на суму 10 450, 00 грн., № 262 від 17.03.2015 р. на суму 11 250, 00 грн., № 276 від 19.03.2015 р. на суму 21 453, 00 грн., № 286 від 21.03.2015 р. на суму 54 260, 00 грн., № 287 від 23.03.2015 р. на суму 13 330, 00 грн., № 308 від 26.03.2015 р. на суму 13 500, 00 грн., № 314 від 27.03.2015 р. на суму 31 990, 00 грн., № 320 від 30.03.2015 р. на суму 22 380, 00 грн., № 324 від 01.04.2015 р. на суму 31 990, 00 грн., № 347 від 03.04.2015 р. на суму 57 060, 00 грн., № 348 від 03.04.2015 р. на суму 15 400, 00 грн.
З метою оплати вказаних актів позивачем було виставлено відповідачу рахунки на оплату:
У свою чергу, відповідач розрахувався з позивачем частково, сплативши 229 393, 00 грн., а саме: 23.02.2015 р. - 5 450, 00 грн., 24.02.2015 р. - 5 000, 00 грн., 16.03.2015 р. - 11 250, 00 грн., 20.03.2015 р. - 11 453, 00 грн., 23.03.2015 р. - 10 000, 00 грн., 24.03.2015 р. - 23 980, 00 грн., 26.03.2015 р. - 20 000, 00 грн., 27.03.2015 р. - 10 000, 00 грн., 30.03.2015 р. - 10 000, 00 грн., 01.04.2015 р. - 60 000, 00 грн., 30.04.2015 р. - 47060, 00 грн., 07.05.2015 р. - 6 000, 00 грн., 08.05.2015 р. - 4 000, 00 грн., 08.05.2015 р. - 2 000, 00 грн., 18.05.2015 р. - 1 200, 00 грн., 04.06.2015 р. - 2 000, 00 грн.
Враховуючи зазначене, за відповідачем утворився борг перед позивачем в сумі 53 670, 00 грн.
Як стверджує позивач, він звертався до відповідача з претензією-вимогою про оплату поставленого товару від 27.08.2015 р. (цінний лист ШКІ 1400023728836, за даними сервісу УДППЗ «Укрпошта» - http://services.ukrposhta.ua/bardcodesingle/ 29.08.2015 р. - надійшов до поштового відділення відповідача, 29.09.2015 р. - повернуто за зворотною адресою: за закінченням встановленого терміну зберігання).
Оскільки відповідач так і не погасив борг, позивач вирішив звернутись за захистом своїх прав до суду.
Під час провадження у справі суд неодноразово вимагав від позивача надати Договір поставки № 200215/1 від 20.02.2015 р., на який він посилається у своїх поясненнях, підписаний обома сторонами.
Натомість, позивач надав до матеріалів справи лише примірник вказаного Договору, підписаний виключно позивачем.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що в дійсності між сторонами мало місце укладення правочину з поставки у спрощений спосіб, проте як договір у формі єдиного документа не укладався.
Також, судом під час провадження у справі було встановлено, що видаткова накладна № 324 від 01.04.2015 р. не була підписана відповідачем, проте щодо відповідної господарської операції позивачем було складено на ім'я відповідача № 271 від 01.04.2015 р., зареєстровану 16.04.2015 р. о 15:09:38 в ДФС України.
Відповідно до п. 201.10. ст. 201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
У разі відмови продавця товарів/послуг надати податкову накладну або в разі порушення ним порядку її заповнення та/або порядку реєстрації в Єдиному реєстрі покупець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву із скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум податку до складу податкового кредиту. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку у зв'язку з придбанням таких товарів/послуг або копії первинних документів, складених відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», що підтверджують факт отримання таких товарів/послуг.
Таким чином, на суму нарахованого податку на додану вартість позивач надав позивачу відповідну податкову накладну, у зв'язку з цим у відповідача виникло право на формування податкового кредиту, проте як у позивача виникли зобов'язання по податку на додану вартість.
Доказів не включення податку на додану вартість до податкового кредиту за спірною операцією відповідачем суду не надано. Також, доказів того, що ним не заявлялася до відшкодування відповідна сума податку, не подано.
Враховуючи зазначені обставини та відсутність мотивованої відмови відповідача від підписання вказаної видаткової накладної, суд дійшов висновку про визнання ним факту поставки позивачем товарів за такою накладною.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково з наступних підстав.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 Цивільного кодексу України).
За загальним правилом відповідно до ст. 208 Цивільного кодексу України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.
При цьому, відповідно до ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Також, згідно з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно зі ст. 640 Цивільного кодексу України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, відповідно до ст. 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.
Згідно з приписами ст. 642 Цивільного кодексу України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Оскільки надані до матеріалів справи видаткові та податкові накладні містять найменування товару за операціями поставки, його кількість та ціну, та враховуючи вчинення відповідачем дій з його часткової оплати, слід дійти висновку, що між сторонами в цій частині мало місце укладення правочину з поставки у спрощений спосіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як зазначено в Інформаційному листі Вищого господарського суду України «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р., якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується.
При цьому, в п. 1.7. Постанови Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зазначається, що нормою ст. 530 ЦК України передбачено, між іншим, можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.
Згідно з ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Оскільки відповідач прийняв поставлені позивачем товари, однак не оплатив їх вартість у повному обсязі, борг, який існує на момент розгляду даної справи в суді, має бути з нього стягнутий в судовому порядку.
Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 19 387, 66 грн. пені, 10 734, 00 грн. штрафу, слід зазначити наступне.
Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 ГК України).
Поняттям «штраф» та «пеня» дано визначення ч. ч. 2, 3 ст. 549 ЦК України.
Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 2 ст. 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Приписи даної статті також кореспондуються з положеннями ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
Слід звернути увагу на те, що неустойка є різновидом забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань.
Відповідно до ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
В даному випадку, суду не надано укладеної між сторонами в письмовій формі угоди про встановлення відповідальності відповідача за порушення взятих ним на себе грошових зобов'язань у формі пені та штрафу.
Таким чином, оскільки між сторонами не було узгоджено можливості застосування пені та штрафу до спірних правовідносин, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Також, згідно зі статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.).
Позивач нарахував відповідачу 970, 35 грн. 3 % річних, розрахунок яких є вірним.
Разом з тим, 14 630, 44 грн. інфляційних втрат нараховані позивачем невірно, оскільки він на обраний ним базис обрахунку боргу в сумі 53 670, 00 грн. обрав початок періоду нарахування інфляційних втрат - лютий 2015 року, коли борг в зазначеному розмірі ще не існував.
Згідно з вірним розрахунком суду інфляційні втрати на обрану позивачем суму боргу мають складати 7 996, 83 грн.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Сторонами не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, у зв'язку з чим на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги частково обґрунтованими.
При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач порушив зобов'язання з оплати поставленого позивачем товару, позовні вимоги підлягають задоволенню частково, з урахуванням вищевикладеного.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторін пропорційно розміру заявлених позовних вимог.
При цьому, що стосується заявлених позивачем до відшкодування витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 10 000, 00 грн., суд відзначає наступне.
Відповідно до п. 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 16.01.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.
У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.
За змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі.
До матеріалів справи надано копії Договору про надання правової допомоги № 6/15 від 01.09.2015 р., Свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю № 000035 від 30.06.2015 р. та Квитанції до прибуткового касового ордера № 6/15 від 07.09.2015 р. про прийняття адвокатом від позивача коштів в сумі 10 000, 00 грн. за Договором від 01.09.2015 р.
Зі змісту вказаних документів вбачається, що заявивши до відшкодування понесених позивачем на правову допомогу витрат, останній не надав суду належних доказів сплати адвокатові гонорару в сумі 10 000, 00 грн.
Так, суд звертає увагу на те, що оскільки позивач в даному випадку є юридичною особою, грошові кошти готівкою з каси підприємства мали видаватись шляхом складання позивачем - видаткового касового ордеру за формою № КО-2 на вказану суму, а не адвокатом шляхом складання прибуткового касового ордеру за формою № КО-1, яка оформлюється лише підприємствами, установами та організаціями, оскільки в протилежному випадку немає підтвердження зняття коштів позивачем з власного рахунку та їх передачі в якості гонорару адвокату.
Договір про надання правової допомоги позивачем укладено з адвокатом, який у таких відносинах виступає як особа, що здійснює незалежну професійну діяльність із захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту, та не є підприємцем у межах такої адвокатської діяльності, і відповідно не наділений правом використовувати для відображення операцій з прийняття коштів від клієнтів прибуткові касові ордери за формою № КО-1.
Так, як зазначено в Листі Національного банку України № 25-113/2453 від 30.10.2006 р. приватні підприємці касову книгу не ведуть, а обов'язок оформлення готівкових операцій прибутковими та видатковими касовими ордерами встановлено тільки для юридичних осіб.
Крім того, вищезазначеним листом роз'яснено, що форма касових ордерів, а також порядок їх заповнення відповідно до п. 3 Положення передбачають оформлення цих документів лише підприємствами, установами та організаціями, а саме: бухгалтерією підприємств, у яких передбачено такі обов'язкові реквізити, як підпис головного бухгалтера та керівника підприємства.
Зокрема, пунктом 3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 637 від 15.12.2004 р., встановлено порядок оформлення касових операцій, а саме, що приймання готівки в касі проводиться за прибутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником підприємства. Про приймання підприємствами готівки в касу за прибутковими касовими ордерами видається засвідчена відбитком печатки цього підприємства квитанція (що є відривною частиною прибуткового касового ордера) за підписами головного бухгалтера або працівника підприємства, який на це уповноважений керівником.
Таким чином, законодавством України для осіб, які проводять незалежну професійну діяльність (адвокатів, нотаріусів), як і для приватних підприємців не передбачено оформлення прибуткових та видаткових касових ордерів та відповідно відображення таких ордерів у касовій книзі.
На підставі зазначеного суд відмовляє позивачу у відшкодуванні витрат на правову допомогу.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «СБМ БУД» (04108, місто Київ, проспект Правди, будинок 62; код ЄДРПОУ 39226124) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕКО СІТІ» (14013, Чернігівська область, місто Чернігів, вулиця Савчука, будинок 11, квартира 188; код ЄДРПОУ 36931747) 53 670 (п'ятдесят три тисячі шістсот сімдесят) грн. 00 коп. основного боргу, 970 (дев'ятсот сімдесят) грн. 35 коп. 3 % річних, 7 996 (сім тисяч дев'ятсот дев'яносто шість) грн. 83 коп. інфляційних втрат, 939 (дев'ятсот тридцять дев'ять) грн. 55 коп. витрат на сплату судового збору.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.
5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 25.01.2016 р.
Суддя В.С. Ломака