ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
22 грудня 2015 року № 826/12776/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Телекомпанія «МАЛЯТКО-ТВ» до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за участю третьої особи - приватного акціонерного товариства «Телеканал «Інтер» про визнання незаконним рішення та зобов'язати вчинити дії,-
З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулося товариство з обмеженою відповідальністю «Телекомпанія «МАЛЯТКО-ТВ» до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за участю третьої особи - приватного акціонерного товариства «Телеканал «Інтер» про визнання незаконним рішення та зобов'язати вчинити дії, мотивуючи позовні вимоги тим, що Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення протиправно прийняла рішення про продовження строку дії ліцензії за відсутності для цього правових підстав, оскільки строк дії ліцензії закінчився ще в 2011 р. Крім того, позивач стверджує, що засновниками власника ліцензії від 23.10.2001 р. виступали державний орган, положення якого не передбачено створення телерадіоорганізацій, та іноземна юридична особа, що є порушенням ст. 12 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», наслідком якого є прийняття відповідачем рішення про відмову у продовженні строку дії ліцензії. При цьому, позивач зазначив, що рішень про продовження строку дії ліцензії від 23.10.2001 року Національною радою не приймалось, а рішення про задоволення заяви про переоформлення ліцензії не має юридичного значення. В обґрунтування порушеного права та законних інтересів позивач вказує на неможливість прийняття участі у конкурсі на отримання ліцензії на ефірне мовлення та, як наслідок, отримання ліцензії за результатами конкурсу.
В позовній заяві позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 11.06.2015 р. №742 «Про заяву ПрАТ «ТЕЛЕКАНАЛ ІНТЕР», м. Київ, щодо продовження строку дії ліцензії на мовлення (НР №00291-м від 23.10.2001) (ефірне, логотип: «ІНТЕР»);
- визнати протиправним та скасувати абзац третій пункту 5 рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 30.05.2007 р. №672 «Про попередні заходи з впровадження цифрового мовлення в Україні», а саме слова «-строк дії ліцензії - до 01.07.2015 р.»;
- визнати такою, що втратила чинність, ліцензію на мовлення, яка видана 23 жовтня 2001 року Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення приватному акціонерному товариству «Телеканал Інтер» (як правонаступнику акціонерного товариства закритого типу «Українська незалежна ТВ-Корпорація»), і якою передбачалось право здійснювати мовлення на 377 каналах мовлення наведених в додатку 3 ліцензії НР №0077 від 23 жовтня 2001 року (новий номер ліцензії - НР №00291-м);
- зобов'язати Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення оголосити конкурс на отримання ліцензій на мовлення з використанням каналів мовлення, зазначених в додатку 3 ліцензії на мовлення НР №0077 від 23 жовтня 2001 року (новий номер ліцензії - НР №00291-м).
В наданих суду письмових запереченнях представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення зазначив, що заява ПрАТ «ТЕЛЕКАНАЛ ІНТЕР» про продовження ліцензії на мовлення подана до Національної ради вчасно та відповідала вимогам, встановленим Законом України «Про телебачення і радіомовлення»; станом на момент прийняття рішення про продовження строку дії ліцензії, рішень та санкцій Національної ради, не скасованих у визначеному законодавством порядку, або відповідними судовими рішеннями, стосовно ПрАТ «ТЕЛЕКАНАЛ ІНТЕР» не було, а відтак у Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення не було жодних підстав відмовити ПрАТ «ТЕЛЕКАНАЛ ІНТЕР» у продовженні строку дії ліцензії.
Представник третьої особи - ПрАТ «ТЕЛЕКАНАЛ ІНТЕР» в письмових поясненнях зазначив про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Представник відповідача та представник третьої особи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідно до ч.6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи в судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомленні про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи зазначене, суд ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та зазначає позивач, 21.05.2015 р. ТОВ «Телекомпанія «МАЛЯТКО-ТВ» звернулось до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення із заявою про прийняття рішення про відмову у продовженні строку дії ліцензії на мовлення НР №00291-м від 23.10.2001 року та оголошення конкурсу на отримання ліцензій на мовлення в зв'язку з вивільненням каналів мовлення (частот), які були в користування вказаного акціонерного товариства.
11.06.2015 р. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення прийняла рішення №742, яким продовжено строк дії ліцензії на мовлення НР №00291-м від 23.10.2001 року, обсяг мовлення - по 24 години на добу.
Позивач, вважаючи, що зазначеним рішенням порушено його права та законні інтереси на отримання ліцензії на ефірне мовлення, звернувся до суду за їх захистом з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань регулює Закон України «Про телебачення і радіомовлення» №3759-ХІІ від 21.12.1993 р. (далі - Закон №3759-ХІІ.
Відповідно до ст. 1 Закону №3759-ХІІ ліцензія на мовлення - документ державного зразка, який видається Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та засвідчує право ліцензіата відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, використовувати канали мовлення, мережі мовлення, канали багатоканальних телемереж.
Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону №3759-ХІІ ліцензування мовлення здійснюється виключно Національною радою відповідно до порядку та вимог, встановлених цим Законом та Законом України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення".
Частиною 3 зазначеної статті визначено, що залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення: супутникове; ефірне; кабельне; проводове; багатоканальне.
При цьому, відповідно до ч. 9 ст. 23 Закону №3759-ХІІ ліцензія на мовлення, видана Національною радою, є єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію.
Як встановлено судом та підтверджується наявними матеріалами справи, Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення 19.09.2001 р. прийнято рішення №375 «Про видачу ліцензії АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація («ІНТЕР»), м. Київ.», яким останній надано право на користування 3-ім загальнонаціональним телевізійним каналом мовлення (УТ-3), призначеного для трансляції телепередач на територію України, обсягом мовлення 20 год/добу.
Пунктом 6 зазначеного рішення визначено, що термін дії ліценції - 10 років.
При цьому, суд зазначає, що рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення станом на момент розгляду та вирішення даної справи є чинним та не скасоване в судовому порядку.
З наявної в матеріалах справи ліцензії Серія НР №0077 вбачається, що ліцензія видана строком на 10 років і дійсна до 23 жовтня 2011 року.
Водночас, ч. 1 ст. 35 Закону №3759-ХІІ визначено, що у разі зміни даних, передбачених частиною третьою цієї статті або абзацами п'ятим і шостим частини четвертої статті 27 цього Закону, ліцензіат подає Національній раді заяву про переоформлення ліцензії на мовлення за встановленою Національною радою формою.
Матеріалами справи підтверджується, що за період діяльності ПрАТ «Телеканал «Інтер» неодноразово вносив зміни до ліцензій на підставі вказаної вище статті.
Станом на момент розгляду даної справи номер бланку ліцензії, виданої ПрАТ «Телеканал «Інтер» НР №00291-м від 23.10.2001 року.
Так, з листа Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення №7/234 від 27.05.2015 р. вбачається, що номер ліцензії №0077 від 23.10.2001 року змінювався декілька разів, при переоформленні присвоювались такі номери: НР №0610 (з 25.12.2002 р. по 23.10.2011 р.); НР №0083-м (з 23.10.2001 р. по 23.10.2011 р.); НР №0183-м (з 23.10.2001 р. по 01.07.2015 р.); НР №1639-м (з 23.10.2001 р. по 01.07.2015 р.); НР №00291-м (з 23.10.2001 р. по 01.07.2015 р.).
Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення №672 від 30.05.2007 р. «Про попередні заходи з впровадження цифрового мовлення в Україні» вирішено, зокрема, частково задовольнити заяву щодо переоформлення ліцензії НР №0083-м від 23.10.2001 р. (мережа з 377 телевізійних каналів, обсяг мовлення - по 24 год. на добу) АТЗТ «Українська належна ТВ-корпорація», м. Київ, зазначивши в ліцензії: «Мова (мови), якою (якими) вестимуться передачі»: українська - 75 %, російською та іншими мовами - 25 %.; строк дії ліцензії - до 01.07.2015 р.
Порядок продовження строку дії ліцензії на мовлення визначено ст. 33 Закону №3759-ХІІ.
Так, ч.2, 3 ст. 33 Закону №3759-ХІІ визначено, що для продовження строку дії ліцензії на мовлення необхідно не раніше ніж за 210 днів та не пізніше ніж за 180 днів до закінчення строку дії ліцензії подати до Національної ради заяву про продовження ліцензії на мовлення відповідно до вимог статті 24 цього Закону. Заяву про продовження строку дії ліцензії, подану раніше ніж за 210 днів до закінчення строку дії ліцензії, Національна рада повертає ліцензіату без розгляду протягом п'яти робочих днів з дня її надходження.
Заява про продовження строку дії ліцензії на мовлення розглядається і рішення щодо неї приймається не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії ліцензії.
Частиною 4 ст. 33 Закону №3759-ХІІ встановлено, що за результатами розгляду заяви Національна рада приймає рішення про продовження строку дії ліцензії на мовлення або про відмову у продовженні строку дії ліцензії.
При цьому, Національна рада може прийняти рішення про відмову у продовженні строку дії ліцензії на мовлення лише за умови, якщо: а) ліцензіат подав заяву на продовження строку дії ліцензії пізніше ніж за 180 днів до закінчення строку дії ліцензії; б) протягом дії ліцензії ліцензіат порушував умови ліцензії та вимоги чинного законодавства. Ці порушення повинні бути підтверджені рішеннями та санкціями Національної ради, не скасованими у визначеному законодавством порядку, або відповідними судовими рішеннями; в) ліцензіат не відповідає вимогам статті 9 або частини другої статті 12 цього Закону.
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, ПрАТ «Телеканал «Інтер» звернувся до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення із заявою у 2014 році, в той час як строк дії ліцензії закінчувався в липні 2015 р. При цьому, суд звертає увагу, що станом на момент звернення третьої особи до Національної ради, як і на момент розгляду даної справи, чинним є рішення №672 «Про попередні заходи з впровадження цифрового мовлення в Україні».
При цьому, як вбачається зі службової записки №228/15 від 12.05.2015 р. ПрАТ «Телеканал «Інтер» дотримано всіх вимог чинного на момент створення законодавства України при заснуванні телерадіоорганізації, а також дотримані всі вимоги до установчих та статутних документів.
Відповідач стверджує, що діяльність ліцензіата відповідає вимогам ст. 9 Закону №3759-ХІІ, оскільки відповідно до Додатку 4 до Ліцензії на мовлення НР №00291-м від 23.10.2001 року мінімальна частка національного аудіовізуального продукту (у тому числі власного виробництва) становить 13 год. 32 хв. на добу (56,39 %).
Зважаючи на наведене в сукупності, суд приходить до висновку, що у Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення були відсутні підстави для відмови ПрАТ «ТЕЛЕКАНАЛ «ІНТЕР» у продовженні строку дії ліцензії.
Щодо доводів позивача про порушення ч. 2 ст. 12 Закону №3759-ХІІ суд зазначає наступне.
Так, в Україні забороняється засновувати та брати участь в телерадіоорганізаціях або провайдерах програмної послуги: органам державної влади та органам місцевого самоврядування, юридичним особам, які вони заснували, на усіх рівнях ланцюга володіння корпоративними правами телерадіоорганізації, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіоорганізації; юридичним особам та фізичним особам - підприємцям, зареєстрованим в офшорних зонах, перелік яких затверджений Кабінетом Міністрів України, а також особам без громадянства; фізичним і юридичним особам, які є резидентами країни, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, а також юридичним особам, учасниками (акціонерами) яких є такі юридичні або фізичні особи, на усіх рівнях ланцюга володіння корпоративними правами телерадіоорганізації і кінцевим вигодоодержувачам; політичним партіям, профспілковим, релігійним організаціям та юридичним особам, які вони заснували, на всіх рівнях ланцюга володіння корпоративними правами телерадіоорганізації або провайдера програмної послуги; громадянам, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними.
Ліцензія на мовлення ПрАТ «Телеканал «Інтер» Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення видана 23.10.2001 р.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону №3759-ХІІ (в редакції, станом на момент видачі ліцензії ПрАТ «Телеканал «Інтер») в Україні забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства. Забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30 відсотків іноземних інвестицій.
Наведене свідчить, що станом на момент створення АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація», правонаступником якої є ПрАТ «ТЕЕКАНАЛ ІНТЕР», відповідала вимогам чинного на той час законодавства України щодо заснування телерадіоорганізацій.
В частині позовних вимог щодо зобов'язання Національної ради України оголосити конкурс на отримання ліцензій на мовлення з використанням каналів мовлення, зазначених в додатку 3 ліцензії на мовлення НР №0077 від 23 жовтня 2001 року (новий номер ліцензії - НР №00291-м), суд зазначає наступне.
Частиною 3 ст. 25 Закону №3759-ХІІ визначено, що Національна рада оголошує конкурс на отримання ліцензії за наявності вільних каналів мовлення, мереж мовлення, вільного часу на каналах (мережах) мовлення, а також у випадках, якщо:
а) отримано висновки щодо можливості та умов користування радіочастотним ресурсом України для потреб телерадіомовлення;
б) попередній ліцензіат за 180 днів до закінчення строку дії ліцензії не подав заяву до Національної ради на її продовження або Національна рада відмовила цьому ліцензіату у продовженні ліцензії в порядку, визначеному цим Законом;
в) ліцензія попереднього ліцензіата анульована згідно з вимогами цього Закону;
г) ліцензія переможця попереднього конкурсу не набула чинності у зв'язку з несплатою ним у визначений термін ліцензійного збору відповідно до вимог цього Закону.
Матеріалами справи підтверджується, що ПрАТ «Телеканал «Інтер» подало заяву до Національної ради на продовження строку дії ліцензії на мовлення, яка рішенням Національної ради задоволена.
Крім того, відповідно до п.10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №7 "Про судове рішення в адміністративній справі", суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд також звертає увагу на положення Постанови Вищого адміністративного суду України від 21.10.2010 р. № П-278/10, якою встановлено, що з огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.
Отже, під дискреційним повноваженням суд розуміє таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, що визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення. Суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законом порядку вирішує справи.
Враховуючи наведене у сукупності, суд прийшов до висновку, що зобов'язання Національної ради України оголосити конкурс на отримання ліцензій на мовлення з використанням каналів мовлення, зазначених в додатку 3 ліцензії на мовлення НР №0077 від 23 жовтня 2001 року (новий номер ліцензії - НР №00291-м) є втручанням в дискреційні повноваження, а відтак задоволенню позовні вимоги в цій частині не підлягають.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень покладений на нього обов'язок доказування правомірності прийняття оскаржуваного рішення виконав повністю.
Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази, наявні в матеріалах справи, за правилами ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає адміністративний позов необґрунтованим та дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення.
Частиною 1 ст. 94 КАС України визначено, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Керуючись ст.ст.94, 158-163 КАС України суд,-
В задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Телекомпанія «МАЛЯТКО-ТВ» відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі в Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня її проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.
Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Суддя Є.В. Аблов