03680, м. Київ, вул. Солом'янська 2а
Справа № 756/11354/14-ц Головуючий у 1 - й інстанції: Богдан О.О.
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/511/2016 Доповідач - Шиманський В.Й.
20 січня 2016 року колегія суддів Судової палати в цивільних справах апеляційного суду м. Києва в складі:
Головуючого - Шиманського В.Й.
Суддів - Кравець В.А., Семенюк Т.А.
при секретарі - Крічфалуши С.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 вересня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору дарування Ѕ частки квартири недійсним,-
Із вказаним позовом до суду позивачі звернулись у серпні 2014 року.
Зазначали, що 03.07.2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.І. був посвідчений договір дарування Ѕ частки квартири, сторонами якого були всі відповідачі. На підставі вказаного договору ОСОБА_3, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_2, подарував ОСОБА_8 Ѕ частку квартири АДРЕСА_1.
Оскільки вказана квартира належить ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності, а позивачу на праві спільної часткової власності, то, у відповідності до вимог чинного законодавства, оспорюваному договору дарування повинен був передувати виділ частки із майна. Враховуючи відсутність згоди співвласників на розпорядження майном просили визнати договір дарування від 03.07.2014 року недійсним.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 вересня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено .
Позов ОСОБА_6 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування Ѕ частки квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посвідчений 03.07.2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. за №232.
В апеляційній скарзі, з посиланням на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення у зв'язку з наступним.
Відповідно до ч. 1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана надати ті докази, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приймаючи оскаржене у справі рішення суд виходив із вимог даної норми закону, зібраних у справі та наданих сторонами доказів, яким дав повну, всебічну та об'єктивну оцінку.
Судом вірно встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого 28.10.1994 року Фондом комунального майна Мінського району м. Києва, згідно розпорядження №11998 від 28.10.1994 року, квартира АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_10, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 (в рівних долях).
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину по закону ОСОБА_5 отримала у спадок після смерті ОСОБА_10 1/4 частину спірної квартири.
Статтею 61 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 14.06.2013 року, яке набрало чинності, у справі за позовом ОСОБА_2 в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_11 та ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_12 про визнання недійсним договору оренди квартири, виселення, вселення та стягнення упущеної вигоди, встановлено, що ј частина спірної квартири на праві власності зареєстрована за ОСОБА_5 на підстав свідоцтва про право на спадщину за законом, 3/4 частини спірної квартири на праві власності зареєстровані за ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 в рівних долях на підставі свідоцтва про право власності на житло.
При цьому, на підставі даних свідоцтва про право власності на житло та способу реєстрації права власності на спірну квартиру за співвласниками, суд встановив, що 3/4 частини спірної квартири належить ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, а зазначаючи у свідоцтві в дужках про належність квартири співвласникам в рівних долях, орган приватизації презюмує, що у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, частки кожного із співвласників є рівними.
Отже факт належності спірної квартири ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 саме на праві спільної сумісної власності не підлягає встановленню, відповідно до вимог ст. 61 ЦПК України.
Як вбачається з матеріалів справи, 03.07.2014 року ОСОБА_3, від свого імені та імені ОСОБА_2, з одного боку та ОСОБА_4 з другого, уклали договір дарування 1/2 частки квартири, посвідчений приватний нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. та зареєстрований за №232, на підставі якого дарувальники подарували та безоплатно передали у власність обдаровуваній Ѕ частку квартири АДРЕСА_1
Як зазначено в п. 2 договору ј частина квартири належить кожному дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 28.10.1994 року Фондом комунального майна Мінського району м. Києва, згідно розпорядженням №11998 від 28.10.1994 року та на підставі вказаного свідоцтва.
При цьому в п.12 та п.13 договору ОСОБА_3, від свого імені та імені ОСОБА_2, повідомив, що належна кожному 1/4 частки квартири, що є предметом даного договору, є їх особистою приватною власністю та не є спільною сумісною власністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно з п. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до п. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно ч.1 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ч.2 ст. 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності,здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який полягає нотаріальному посвідченню та (або)державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Враховуючи встановлені судом обставини справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо порушення права ОСОБА_6 розпорядження спільною сумісною власністю, оскільки спірний договір вчинений без врахування його думки як співвласника, а тому є підстави для визнання оспорюваного договору недійсним з моменту його укладення.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що після спадкування ОСОБА_5 ј частини квартири, спірна квартира отримала статус спільної часткової власності, а не сумісної.
Згідно ч. ч. 1, 4 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб, без визначення часток кожного з них у праві власності, є спільною сумісною власністю. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до роз'яснень, викладених в пункті 17 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», розглядаючи позови, пов'язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності, є спільною сумісною власністю.
Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частина четверта ст. 355 ЦК України), тобто діє презумпція спільної часткової власності. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Отже, якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Частка суб'єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.
Відповідно до статей 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зміни форми власності співвласниками зазначеного нерухомого майна, зі спільної сумісної на спільну часткову.
А відтак ОСОБА_13 та ОСОБА_2 відчужили по 1/4 частині квартирі, належній їм на праві спільної сумісної власності, без згоди на те іншого співвласника, чим порушили вимоги ст.369 ЦК України.
Таким чином, твердження апеляційної скарги про незаконність та упередженість судового рішення матеріалами справи спростовуються.
З огляду на викладене, оскаржене у справі рішення постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому це рішення не може бути скасованим з підстав що наведені в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. ст.303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - відхилити.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 вересня 2015 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: