04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"21" січня 2016 р. Справа№ 911/4128/15
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Зубець Л.П.
суддів: Іоннікової І.А.
Мартюк А.І.
секретар: Горбунова М.Є.
за участю представників:
від позивача: Малиневський П.П.;
від відповідача: не з'явився;
розглядаючи у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агробонус"
на рішення Господарського суду Київської області
від 26.10.2015р.
у справі №911/4128/15 (суддя Бабкіна В.М.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Планта Групп"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агробонус"
про стягнення 30 775,29 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Планта Групп" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Агробонус" (далі - відповідач) 30 775,29 грн. інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на заборгованість відповідача за дилерським договором №1-017-03 від 04.03.2013р. (з них: 28 609,39 грн. - інфляційні втрати, нараховані на суму основного боргу, 452,45 грн. - інфляційні втрати, нараховані на пеню, 1 614,11 грн. - 3% річних, нараховані на суму основного боргу, 99,34 грн. - 3% річних, нараховані на пеню). Окрім того, позивач просив суд на підставі ст. 83 Господарського процесуального кодексу України просив суд вийти за межі позовних вимог та вирішити питання про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі, обчисленому на день винесення судового рішення, оскільки це необхідно для захисту прав та законних інтересів позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не було здійснено своєчасний розрахунок за дилерським договором №1-017-03 від 04.03.2013р., у зв'язку з чим у позивача виникло право на нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу.
В процесі судового розгляду позивач відмовився від своєї заяви про вихід за межі позовних вимог (том справи - 1, аркуш справи - 61).
Відповідач явку свого представника в судові засідання не забезпечив, відзив на позов не надав, у зв'язку з чим справа розглядалася місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.
Рішенням Господарського суду Київської області у справі №911/4128/15 від 26.10.2015р. позовні вимоги було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 28 609,39 грн. інфляційних втрат, 1 614,11 грн. 3% річних, 1 196,16 грн. судового збору, 2 533,74 грн. витрат на послуги адвоката. У решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області у справі №911/4128/15 від 26.10.2015р. та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Зокрема, відповідач звертав увагу суду апеляційної інстанції на наступні обставини:
- судом не було перевірено розрахунок інфляційних втрат, здійснений позивачем;
- судом не було з'ясовано обставини щодо доцільності та правомірності розміру витрат позивача на правову допомогу;
- суд розглянув справу у відсутності представника відповідача, який не був повідомлений належним чином про дату і час судового розгляду;
- суд розглянув справу на підставі наданих позивачем документів, які не засвідчені належним чином.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2015р. (головуючий суддя Зубець Л.П., судді: Мартюк А.І., Іоннікова І.А.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 10.12.2015р.
В судове засідання 10.12.2015р. з'явився лише представник позивача. Представник відповідача не з'явився, про поважність причин нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.12.2015р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 21.01.2016р.
21.01.2016р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначав про безпідставність доводів апеляційної скарги, просив суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін.
В судовому засіданні 21.01.2016р. представник позивача заперечував проти доводів апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу, просив суд залишити скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області у справі №911/4128/15 від 26.10.2015р. - без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Представник відповідача в судове засідання 21.01.2016р. не з'явився, про поважність причин нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.
Оскільки явка представників сторін у судові засідання не була визнана судом обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення сторін про місце, дату і час судового розгляду, колегія суддів визнала можливим розглядати справу у відсутності представника відповідача за наявними у справі матеріалами.
В судовому засіданні 21.01.2016р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
04.03.2013р. між позивачем, як постачальником, та відповідачем, як дилером, було укладено дилерський договір №1-017-03 (далі - Договір) (том справи - 1, аркуші справи - 33-37).
За умовами Договору (п.2.1) в порядку та на умовах, визначених Договором, постачальник передає продукт дилеру, а дилер отримує, оплачує та реалізує його користувачам або іншим особам від свого імені та за свій рахунок.
Згідно з п.3.6 Договору дилер зобов'язується своєчасно та в повному обсязі оплачувати отриманий продукт.
Ціни та порядок розрахунків наведені в розділі 5 Договору, згідно з п.п.5.1, 5.2 якого ціни на продукт визначені сторонами у Додатку №1 до Договору. Оплата за продукт здійснюється на підставі рахунків постачальника, що виставлені у національній валюті України, шляхом перерахування відповідної суми грошових коштів на банківський рахунок постачальника не пізніше 3 (трьох) банківських днів з дати виставлення рахунку.
Постачання продукту здійснюється партіями відповідно до заявки дилера (п.6.1 Договору).
Відповідно до п.7.6 Договору у випадку порушення дилером строків оплати продукту постачальник має право вимагати від дилера сплати пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період такого прострочення, від простроченої суми заборгованості за кожний день прострочення. Нарахування пені за прострочення виконання грошових зобов'язань припиняється з дня наступного за днем надходження платежу на рахунок постачальника.
В п.8.1 Договору передбачено, що останній набуває чинності з моменту підписання сторонами та скріплення печатками сторін (за наявності) та діє до 31.12.2013р., але в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
На виконання умов Договору позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 310 264,01 грн., про що сторонами було складено та відписано відповідні видаткові накладні. Однак відповідач не здійснив розрахунок за отриманий товар, що призвело до виникнення заборгованості у розмірі 105 582,27 грн.
Враховуючи неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором, позивач звернувся до Господарського суду Київської області з позовом про стягнення з відповідача 165 535,10 грн. заборгованості за Договором (з них: 120 582,27 грн. - основний борг, 30 407,01 грн. - інфляційні втрати, 5 248,84 грн. - 3% річних, 9 296,98 грн. - пеня).
Рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі №911/956/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Планта Групп» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агробонус» про стягнення 165 535,10 грн. позовні вимоги було задоволено частково, присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Агробонус» 105 582,27 грн. основного боргу, 30 370,12 грн. інфляційної складової боргу, 5 165,01 грн. 3% річних, 9 296,98 грн. пені, 3 008,29 грн. судового збору, 1 150,00 грн. витрат на послуги адвоката (том справи - 1, аркуші справи - 44-51). При цьому вказаним судовим рішенням було встановлено наступне:
- позивач поставив, а відповідач прийняв товар на загальну суму 310 264,01 грн., що підтверджується видатковими накладними, які підписані представниками відповідача без будь-яких заперечень з приводу зазначених у вказаних видаткових накладних вартості, кількості та якості поставленого позивачем товару, з метою засвідчення факту прийняття відповідачем товару в обсязі, кількості, якості та вартості, визначених у видатковій накладній, копії яких знаходяться в матеріалах справи. Факт прийняття товару за вказаними видатковими накладними уповноваженим представником відповідача підтверджується довіреностями, копії яких знаходяться в матеріалах справи;
- видаткові накладні відповідачем підписані без будь-якого зазначення відповідачем про незгоду із зазначеною у вказаних видаткових накладних вартістю, обсягом та якістю поставленого позивачем товару свідчать про належне виконання позивачем своїх зобов'язань за договором;
- між позивачем та відповідачем підписано акт звіряння взаємних розрахунків, скріплений печатками сторін, з якого вбачається, що станом на 31.12.2014р. заборгованість відповідача перед позивачем становить 105 582,27 грн.;
- позивач довів суду та відповідач не спростував належними і допустимими доказами те, що у відповідача перед позивачем наявна заборгованість за дилерським договором №1-017-03 від 04.03.2013р. у вигляді боргу у сумі 105 582,27 грн.
Рішення Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі №911/956/15 було залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2015р. (том справи - 1, аркуші справи - 52-57).
Згідно з положеннями ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що відповідач не виконав рішення Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі №911/956/15, у зв'язку з чим у позивача відповідно до ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України виникло право на стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суму основного боргу та пені, які були стягнуті за судовим рішенням у справі №911/956/15, а саме: 28 609,39 грн. інфляційних втрат, нарахованих на суму основного боргу, 452,45 грн. інфляційних втрат, нарахованих на суму пені, 1 614,11 грн. 3% річних, нарахованих на суму основного боргу та 99,34 грн. 3% річних, нарахованих на суму пені.
Місцевий господарський суд позовні вимоги задовольнив частково, визнавши вимоги позивача обґрунтованими, нормативно та документально підтвердженими лише в частині стягнення 28 609,39 грн. інфляційних втрат та 1 614,11 грн. 3% річних, нарахованих на суму основного боргу. У решті позовних вимог відмовлено.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 712 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України).
В процесі судового розгляду було встановлено, що відповідач неналежним чином виконував свої зобов'язання перед позивачем за спірним Договором, що призвело до виникнення заборгованості у сумі 105 582,27 грн.
Вказана сума боргу була стягнута з відповідача в судовому порядку за рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі №911/956/15 і на час звернення позивача до суду з позовом, який є предметом розгляду уу справі №911/4128/15 заборгованість відповідачем погашена не була.
Належних та допустимих доказів, які б свідчили про протилежне ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.
Колегією суддів враховано доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, про те, що позивачем було надано суду документи, які не засвідчені належним чином. Однак обставини щодо укладання і виконання сторонами умов Договору, а також оформлені сторонами документи (Договір, видаткові накладні, платіжні документи, Акт звірки, тощо) досліджувалися Господарським судом Київської області під час розгляду справи №911/956/15 і в розумінні ст. 35 Господарського процесуального кодексу України ці обставини не підлягають повторному доказуванню.
Водночас, заперечуючи проти позову, відповідач не надав жодного доказу на підтвердження власної правової позиції по суті спору, тоді як відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.
Відповідачем не спростовано ані факту прострочення виконання договірних зобов'язань перед позивачем, ані наявності заборгованості, яку присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі №911/956/15.
Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
В ст. 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто, названа стаття встановлює виняток із загального правила ст. 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.
До того ж, передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
При цьому, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України (аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду України від 20.01.2011р. у справі №10/25).
За приписом ч.5 ст. 11 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. Відтак, якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим, відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з ч.2 ст. 625 названого Кодексу. Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України сум. У разі, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Враховуючи вищевикладене, а також те, що заборгованість відповідача перед позивачем за Договором, встановлена рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі №911/956/15, на час вирішення спору у справі №911/4128/15 не погашена, колегія суддів дійшла висновку про те, що нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму основного боргу є правомірним.
За розрахунком колегії суддів, який збігається з розрахунком місцевого господарського суду, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 28 609,39 грн. інфляційних втрат та 1 614,11 грн. 3% річних, нарахованих на суму основного боргу.
Відносно вимог позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суму пені, стягнутої за рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі №911/956/15, судом було встановлено наступне.
Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно зі ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
В ст. 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, визначаючи правову природу грошового зобов'язання, необхідно виходити з правил ч.1 ст. 509 Цивільного кодексу України, згідно з якою зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Водночас, правова природа пені є іншою, оскільки пеня - це один із видів забезпечення виконання зобов'язання. З наведеного випливає, що обов'язок сплатити пеню за невиконання зобов'язання не є зобов'язанням в розумінні вищезгаданої ч.1 ст. 509 Цивільного кодексу України, оскільки пеня є одним із видів забезпечення виконання основного зобов'язання, в тому числі й грошового.
Рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015 р. у справі № 911/956/15 на користь позивача (Товариства з обмеженою відповідальністю "Планта Групп") було присуджено до стягнення з відповідача (Товариства з обмеженою відповідальністю "Агробонус") 9 296,98 грн. пені. При цьому, правова природа вказаного боргу, саме як штрафної санкції, з прийняттям рішення не змінилася. Оскільки пеня не перетворилася у грошове зобов'язання, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що в даному випадку положення ст. 625 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України у справі № 3-2гс14 від 18.02.2014р.).
Зважаючи на вищевикладені обставини, колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача 452,45 грн. інфляційних втрат та 99,34 грн. 3% річних, нарахованих на 9 296,98 грн. пені, стягнутої рішенням Господарського суду Київської області від 23.04.2015р. у справі № 911/956/15.
Відносно доводів апеляційної скарги про те, що місцевим господарським судом не було з'ясовано обставини щодо доцільності та правомірності розміру витрат позивача на правову допомогу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених ч.5 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013р. "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України").
За змістом ч.3 ст. 48 та ч.5 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні п.1 ст. 1 та ч.1 ст. 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі. Аналогічну правову позицію викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 №6-рп/2013 у справі №1-4/2013.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив суд стягнути з відповідача 2 580,00 грн. витрат, пов'язаних з оплатою послуг адвоката. При цьому, на підтвердження факту понесення відповідних витрат позивач надав суду: договір про надання правової допомоги №27/08-2 від 21.08.2015р., укладений між позивачем та адвокатом Малиневським П.П., копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №5296/10 від 12.03.2015р., копію посвідчення адвоката від 12.03.2015р., ордер серії КС №165377 від 24.09.2015р., виписки по рахунку Малиневського П.П. від 02.09.2015р. на суму 2 000,00 грн. та від 25.09.2015р. на суму 580,00 грн.
Тобто, в даному випадку позивачем підтверджено належними доказами як статус особи, що надавала послуги адвоката з представництва інтересів позивача у справі №911/4128/15, так і розмір понесених позивачем у зв'язку з цим витрат, який не є неспівмірно великим у порівнянні із ціною даного позову та обсягом наданих послуг. Місцевий господарський суд розподілив вказані витрати між сторонами у відповідності до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, а саме пропорційно розміру задоволених вимог.
Відповідач в апеляційній скарзі зазначав про те, що місцевий господарський суд розглянув справу у відсутності представника відповідача, який не був повідомлений належним чином про дату і час судового розгляду. З цього приводу колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
В матеріалах справи наявні належні докази надіслання на адресу відповідача позовної заяви з усіма доданими до неї документами. Остання була надіслана на юридичну адресу відповідача (том справи - 1, аркуш справи - 11). Окрім того, ухвалу суду про порушення провадження у справі №911/4128/15 від 08.09.2015р. було надіслано як за юридичною, так за поштовою адресою відповідача, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення з відміткою про отримання ухвали суду (том справи - 1, аркуші справи - 5-6).
Належних та допустимих доказів на підтвердження повідомлення відповідачем про зміну свого місцезнаходження та/або внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців України ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.
Окрім того, до повноважень господарських судів не віднесено з'ясування фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Діюче законодавство України, зокрема Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує сторону у справі, в даному випадку позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони в разі, якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі ст. 93 Цивільного кодексу України та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах. В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно із законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
Окрім того, зазначаючи про неналежне повідомлення про судовий розгляд Господарським судом Київської області, відповідач не надав доказів на спростування висновків місцевого господарського суду та на підтвердження власних заперечень.
Згідно з ч.1 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Натомість, відповідач не надав доказів, які б спростовували вищевикладені обставини справи.
Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на спростування висновків місцевого господарського суду.
Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.
Враховуючи викладені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Київської області у справі №911/4128/15 від 26.10.2015р. прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
У зв'язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на відповідача (апелянта).
Керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-35, 43, 49, 75, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агробонус" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Київської області у справі №911/4128/15 від 26.10.2015р. - без змін.
2. Матеріали справи №911/4128/15 повернути до Господарського суду Київської області.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.
Головуючий суддя Л.П. Зубець
Судді І.А. Іоннікова
А.І. Мартюк