Справа: № 826/14056/15 Головуючий у 1-й інстанції: Кротюк О.В. Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б.
19 січня 2016 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Глущенко Я.Б.,
суддів Пилипенко О.Є., Шелест С.Б.,
секретаря Строяновської О.В.,
за участю:
представника позивача - ОСОБА_2,
представника відповідача - Кісельової О.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Громадянина Судану ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою Громадянина Судану ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року,
Громадянин Судану ОСОБА_5 звернувся у суд із позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення №403-15 від 23 червня 2015 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати відповідача повторно розглянути його заяву про вказане визнання, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із постановою суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірне рішення відповідача є обґрунтованим та прийняте на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені чинним законодавством.
З таким висновком суду не можна не погодитися.
Колегією суддів установлено, що 04 червня 2014 року позивачем до органу міграційної служби подано заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за нововиявленими обставинами. Заява обґрунтована тим, що останнім часом ситуація в країні його походження - Судані погіршилася, що підтверджується інформацією міжнародних організацій, яка свідчить про утиски прав та свобод населення в регіоні Судану - Дарфур та про небезпеку для життя та здоров'я в цій місцевості.
Разом з цим, позивачем заповнено анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
23 червня та 24 липня 2014 року співробітником органу міграційної служби із заявником проведено співбесіди.
24 вересня 2014 року, за наслідками розгляду заяви, інформації по країні походження та проведених із заявником співбесід, Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області складено висновок щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі змісту вказаного документа слідує, що територіальний орган міграційної служби дійшов висновку, що факти, викладені заявником про його місце проживання і громадянську належність можуть вважатись правдоподібними, проте відсутність будь-яких документальних доказів викликає сумніви у правдивості зазначених заявником тверджень. У той же час, цей орган дійшов висновку, що заявник повідомив суперечливі відомості щодо свого перебування в Україні, зокрема, приховав той факт, що він тричі звертався за захистом в Україні, і зловживає правом надання статусу біженця. При цьому, позивач оскаржував відмову в наданні йому статусу біженця до адміністративного суду у 2013 році, і його вимоги не були задоволені.
Також, орган міграційної служби дійшов висновку, що побоювання позивача повернутись до країни походження мають суб'єктивний характер та не підтверджені жодними документальними даними, так само як і побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Попри наведене, органом міграційної служби враховано, що інформація про утиски прав та свобод населення та про небезпеки для життя та здоров'я людей в Судані стосується лише регіону Дарфур, а не всієї країни. При цьому, позивач не використав можливості внутрішнього переміщення.
Серед іншого, органом міграційної служби враховано, що до України позивач прибув легально з іншої безпечної країни - Лівії, де на законних підставах проживав з 2001 року по 2005 рік.
З огляду на наведене, у зв'язку з недоведеністю існування у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про повторну відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 23 червня 2015 року №403-15 підтримано висновок Управління Державної міграційної служби України в Київській області та відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону умови.
Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернувся у суд.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Зазначені вимоги у судочинстві кореспондуються з правилами доказування, визначеними частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, в разі, якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно статті 6 цього Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, а також яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Із протоколів проведених з позивачем в органі міграційної служби 23 червня та 24 липня 2014 року співбесід вбачається наступне.
Так, 23 червня 2014 року позивач указав, що причиною звернення до міграційної служби була неможливість жити в Україні спокійно без документів, оскільки виникають проблеми з міліцією, та бажання легалізувати своє перебування в Україні. На запитання чи зазнавав він насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, політичним поглядам, позивач вказав, що його три рази били через те, що він виступав проти діючої в регіоні військової диктатури. Щодо обставин перебування в Україні позивач зазначив, що вперше звернувся за захистом в 2009 році до Управління Державної міграційної служби України, що розташоване в м. Луцьк.
Разом з тим, 24 липня 2014 року під час додаткової співбесіди позивач стверджував, що у 2005 році подавав заяву про визнання його біженцем, і вказав, що звертався до міграційної служби з у 2013 році. На запитання чи зазнавав він насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, політичних поглядів, позивач вказав, що його переслідували через те, що він іншої національності, через що він двічі зазнавав насилля, яке виявилось у тому, що його били, «садили в камери» і переслідували.
Тобто, заявником повідомлено суперечливі відомості про ознаки, за якими він нібито зазнавав переслідувань, про обставини застосування до нього насилля та про звернення до органів міграційної служби України.
Згідно анкетних даних позивача, він має родинні зв'язки в країні походження. Так, в Судані проживають батько та дві сестри заявника.
У матеріалах справи відсутні будь-які документальні докази застосування до позивача чи його родини насильства чи переслідування за вказаними вище ознаками, які би підтверджували його обґрунтовані побоювання повернутись до країни походження.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що дійсним мотивом звернення позивача до міграційної служби не були побоювання щодо переслідувань в країні походження, а необхідність легалізації свого фактичного перебування в Україні.
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що в період з 14 квітня 2001 року по 17 березня 2005 року позивач на законних підставах проживав на території Лівії, що ним не заперечується, і перетнув державний кордон України у 2005 році на підставі дозволу компетентних органів.
Тобто, в указаний період позивач перебував в іншій країні і жодних посилань на те, що в цій країні він піддавався переслідуванням, ним не вказано, і з матеріалів справи не вбачається.
Перебування в третій безпечній країні до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є підставою, яка виключає надання особі відповідного статусу.
До того ж, колегія суддів враховує, що згідно наданої до органу міграційної служби та до суду інформації щодо напруженої військової та політичної ситуації в регіоні Судану - Дарфур, де, за твердженнями позивача, він проживав, та утисків прав та свобод населення й небезпеки для життя та здоров'я людей в цьому регіоні, позивач не обґрунтував неможливості внутрішнього переміщення з небезпечного регіону.
Окрім того, колегія суддів зважає на те, що позивач вже звертався до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві про визнання неправомірним та скасування рішення щодо надання статусу біженця, зобов'язання вчинити дії (справа № 826/4243/13-а).
Зазначений позов було залишено без розгляду ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 травня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 листопада 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 січня 2014 року.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем при зверненні до органу міграційної служби не було доведено передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обставин, які становлять підстави для прийняття рішення цим органом про надання заявнику відповідного статусу.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги не доводять помилковості викладених у постанові суду першої інстанції висновків, або ж порушень судом норм матеріального чи процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а тому не підлягають задоволенню.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 206, 212, 254, КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Громадянина Судану ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддяЯ.Б. Глущенко
суддя О.Є. Пилипенко
суддяС.Б. Шелест
(Повний текст ухвали складений 22 січня 2016 року.)
.
Головуючий суддя Глущенко Я.Б.
Судді: Шелест С.Б.
Пилипенко О.Є.