21 січня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/997/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В. В.
Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого - Милосердного М.М.,
суддів - Бітова А.І. та Ступакової І.Г.,
за участю: особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не прибули,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2015 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання прийняти рішення,
У лютому 2015 року громадянин Гвінеї ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби (далі - ДМС) України про визнання неправомірним та скасування рішення від 09.07.2014 року № 382-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також просив зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначалося, що позивач не може повернутись на батьківщину через побоювання стати жертвою переслідувань з боку влади, представники якої, належать до іншої етнічної групи.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2015 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з постановою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначається, що вказана постанова ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, тому постанова підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Заслухавши суддю - доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 НОМЕР_1, є громадянином Гвінеї, уродженцем м. Кіндія, район Кондоя, останнє місце проживання на батьківщині - м. Конакрі, комуна Матуту, квартал Тумбулія, належить до етнічної групи - пьоль (фульбе), за віросповіданням - мусульманин. Рідна мова - пула. Вільно володіє англійською та французькою мовами. За сімейним станом - неодружений, дітей не має. Не військовозобовязаний, строкову військову службу не проходив. В Гвінеї у ОСОБА_1 проживають батько - ОСОБА_2 1953 р.н.; мати - ОСОБА_3 1965 р.н.; сестра - ОСОБА_4 1995 р.н., сестра - ОСОБА_5 1997 р.н., брат - ОСОБА_6 1984 р.н. та дядько ОСОБА_7 1984 р.н.
04 жовтня 2012 року позивач авіарейсом м. Конакрі (Гвінея) - м. Касабланка (Марокко) - м. Стамбул (Туреччина) - м. Київ (Україна) на підставі національного паспорту НОМЕР_2, в якому зазначено в графі професія: "студент", вилетів до України. Державний кордон України перетинав легально, місце перетину кордону - аеропорт "Бориспіль".
10 грудня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказавши у заяві про переслідування з боку влади через участь в антиурядових протестах.
04 січня 2013 року наказом № 93 ГУ ДМС України в Одеській області, відповідно до ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або тимчасового захисту громадянину Гвінеї ОСОБА_1, НОМЕР_1, особова справа ODS 12/491.
29 квітня 2014 року за результатами розгляду особової справи ODS 12/491 громадянина Гвінеї ОСОБА_1 Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУ ДМС України в Одеській області, на підставі абз. 4 п.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" склало висновок про доцільність відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
09 липня 2014 року Рішенням ДМС України № 382-14 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, що передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 вказаного Закону.
05 лютого 2015 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 52 від 29 липня 2014 року, виданого на підставі Рішення ДМС України від 09.07.2014 року №382-14, що стало підставою звернення до суду.
Вирішуючи справу та відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване Рішення від 09.07.2014 року №382-14, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є законним та обґрунтованим, та відповідає вимогам Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду виходячи з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Також, згідно з п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (редакції, чинної на час виникнення спірних правовідносин), особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За змістом частин 1 та 2 статті 5 вказаного Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
За змістом ст. 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 вказаного Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частин 3-5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.
Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Також, відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, вказані вимоги не були дотримані ОСОБА_1, а саме ним наводилися суперечливі факти, що викликає обґрунтовані сумніви у правдоподібності його тверджень.
Так, як зазначав ОСОБА_1, він з 2008 року був членом опозиційної партії UFDG (Союз Демократичних Сил Гвінеї), з 2009 по 2012 роки був президентом відділення партії району Томболія в м. Конакрі та на підтвердження цієї обставини надав копію членського квитка.
Однак, наданий позивачем партійний квиток датований 18.01.2012 року, а не 2008 роком. Крім того, відсутність фотокартки позивача на квитку викликає сумніви щодо справжності цього документа. Доводи позивача, що партійні квитки в UFDG замінюються кожного року є сумнівні.
У судовому засіданні позивач зазначав, що в політичній партії він перебуває з 1998 року, тобто політичною діяльністю позивач (1987 року народження) нібито почав займатись в одинадцять років, а тому дані твердження позивача суд вважав неправдоподібними.
Також, позивач стверджував, що 27 серпня 2012 року партія UFDG разом з іншими опозиційними політичними партіями організувала антивладний марш протесту у м. Конакрі. Зазначений марш був розігнаний силами поліції, яка також обстріляла автомобіль лідерів опозиції. Під час даного протесту позивача було заарештовано та ув'язнено. Через три тижні перебування у в'язниці його близькі родичі звільнили позивача з під арешту та підготовили необхідні документи для виїзду з Гвінеї.
Під час звернення за захистом щодо власних переслідувань позивач зазначив про існування політичних (пов'язаних з його членством в опозиційній політичній партії) та етнічних (пов'язаних з його належністю до етнічної групи фульбе) переслідувань на території країни громадянського походження, що змусили його звернутись за захистом в Україні.
Разом з тим, аналізуючи особову справу позивача, суд погодився з висновком, що ОСОБА_1 надає лише загальновідому інформацію, що міститься у відкритих джерелах. Позивач не зміг надати жодної додаткової інформації щодо власних обов'язків як члена політичної організації. ОСОБА_1 не надав інформації щодо акцій протесту, в яких приймали представники партії UFDG, окрім участі в антивладному марші протесту 27.08.2012 року у м. Конакрі, хоча позивач, як він сам зазначає, є активним членом даної партії.
Позивач надає досить детальний опис подій, що відбулись 27.08.2012 року у м.Конакрі, однак не розповів про власну роль у вказаному мітингу. Можливо встановити, що він ходив з одного місця на інше разом із натовпом, а ввечері, вже після вказаних подій позивач прийшов до будинку свого дядька де його і заарештували представники поліції (згідно протоколу анкетування від 10.12.2012 року, арк. 6).
Факт арешту позивача на батьківщині також не є правдоподібним, оскільки з аналізу оригіналу національного паспорту ОСОБА_1 виявлено, що він в цей час отримав українську візу в Посольстві України в Республіці Сенегал. При цьому позивач приховав від органу міграційної служби факт виїзду до Сенегалу 06 вересня 2012 року.
Позивач пояснював, що до Сенегалу за отриманням візи він особисто не їздив, за нього це робив його дядько. Однак з паспорту позивача вбачається, що до Посольства України в Сенегалі позивач звернувся з запитом на візу 06 вересня 2012 року, що підтверджується відповідним штампом у паспорті, на який зверху в порушення наказу МЗС від 26.07.2011 року № 196 "Про затвердження інструкції про порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію" була наклеєна українська віза. Згідно паспорту позивача, він повернувся до Гвінеї 22.09.2012 року, що підтверджується штампом про перетин кордону.
Зазначена інформація спростовує факт ув'язнення позивача в період з 27.08.2012 по 19.09.2012 року, враховуючи, що з 06.09.2012 року по 22.09.2012 року позивач оформлював документи на виїзд з Гвінеї на території Сенегалу.
Тобто ОСОБА_1 безперешкодно виїздив до сусідньої держави та в подальшому повернувся на батьківщину, тому надані позивачем фотокопії документів, а саме повістки до правоохоронних органів від 28.08.2012 року та оголошення в розшук від 15.10.2012 року, не підтверджує справжність цих документів.
Отже, твердження позивача щодо етнічних, а відповідно і політичних переслідувань іноземця на території країни громадянського походження, не знаходить жодних підтверджень і не може бути підставою для надання міжнародного захисту на території України, з урахуванням неправдоподібності тверджень позивача, що описані вище.
При цьому, ані в аеропорту Києва, ані в Харкові позивач до територіальних органів міграційної служби не звертався, хоча проживав в Харкові один місяць і мав можливість з'ясувати місцезнаходження міграційної служби самостійно.
Тому, колегія суддів також погоджується, що позивачем порушені вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за якою особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Отже, проаналізувавши законодавчі норми, повно та всебічно дослідивши наведені матеріали справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що під час прийняття оскаржуваного Рішення відповідачем було дотримано вимоги статті 19 Конституції України, а також положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а тому прийнято законне та обґрунтоване рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм матеріального права.
За таких обставин, підстав для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, судова колегія,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2015 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.
Головуючий: М.М. Милосердний
Судді: А.І.Бітов
І.Г.Ступакова