іменем україни
13 січня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,
Черненко В.А., Штелик С.П.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: служба у справах дітей та сім'ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, приватний нотаріус Міхірьова Олена Анатоліївна, про розірвання договору про участь батька у додаткових витратах на дитину; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення суми заборгованості та неустойки за договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_6, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 червня 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 23 вересня 2015 року,
У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з відповідачкою перебував у зареєстрованому шлюбі з 19 червня 2002 року, від якого мають сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 4 липня 2013 року їх шлюб було розірвано і з нього на користь ОСОБА_4 стягнуто аліменти на утримання їх сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 1/3 частини всіх видів його заробітку, яке він виконує у добровільному порядку.
16 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4, яка в подальшому змінила прізвище на ОСОБА_4, було укладено нотаріально посвідчений письмовий договір про участь батька у додаткових витратах на дитину. Відповідно умов цього договору він узяв на себе зобов'язання надавати ОСОБА_4 на розвиток сина щомісячно, не пізніше 10 числа кожного місяця додатково 10 тис. грн, що є еквівалентом 1 220 доларів США (а у разі девальвації національної грошової одиниці, розмір додаткових витрат не може бути меншим ніж 1 220 доларів США) шляхом перерахування їх на банківський рахунок відповідачки і такі кошти він мав надавати на розвиток особливих здібностей сина та за погодженням з ним. Відповідачка без погодження з ним віддала дитину у звичайну початкову школу при приватному навчальному закладі на умовах повного дня, обов'язки освіти якої забезпечує держава, тоді як вони домовлялись, що син буде навчатись у спеціальній школі, де будуть знайдені і розвинуті його особливі здібності та додатково буде отримувати освітні послуги з професійного рівня володіння іноземною мовою, а також професійно займатись спортом, укріпляти свою фізичну форму та здоров'я.
Ураховуючи наведене та вважаючи, що відповідач істотно порушила умови договору, позивач просив у порядку ч. 2 ст. 651 ЦК України розірвати указаний договір.
У травні 2015 року ОСОБА_4 звернулась з зустрічним позовом, посилаючись на те, що з 10 лютого 2014 року ОСОБА_3 перестав виконувати у повному обсязі взяті на себе зобов'язання за спірним договором, у зв'язку із чим виникла заборгованість у розмірі 100 705 грн 88 коп., яку просила стягнути з останнього на її користь та 191 485 грн 3 коп. неустойки (1% від зазначеної у п. 1 договору суми у розмірі 10 тис. грн) відповідно до п. 8 указаного договору за кожен день прострочення виконання умов договору.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 червня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 23 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором про участь батька у додаткових витратах на дитину від 16 липня 2013 року за період з лютого 2014 року по березень 2015 року у розмірі 100 705 грн 88 коп. та неустойку за цим же договором за той же період у розмірі 191 485 грн 03 коп. У решті рішення суду залишено без змін.
У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовити.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позовів, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 не надано доказів щодо істотного порушення ОСОБА_4 умов спірного договору і не надано останньою належних та допустимих доказів щодо існування підстав для застосування умов договору стосовно девальвації національної валюти, яка перераховувалась позивачем відповідно до умов договору.
Апеляційний суд погодився з такими висновками районного суду в частині первісного позову та, скасовуючи рішення районного суду в частині зустрічного позову й задовольняючи його, виходив із того, що ОСОБА_3 не виконав належним чином умови спірного договору, сплачував кошти у меншому розмірі, що не є еквівалентом 1 200 доларам США, тому вважав доведеними вимоги зустрічного позову про стягнення указаної суми заборгованості за спірним договором та неустойки за кожний день прострочення виконання умов договору, погодившись при цьому із розрахунком, наведеним ОСОБА_4
Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.
Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 червня 2002 року, від якого мають сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 4 липня 2013 року їх шлюб було розірвано і з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 стягнуто аліменти на утримання їх сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 1/3 частини всіх видів його заробітку, яке він виконує у добровільному порядку.
16 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 яка в подальшому змінила прізвище на ОСОБА_4, було укладено письмовий договір про участь батька у додаткових витратах на дитину, посвідчений нотаріально. Відповідно умов цього договору він узяв на себе зобов'язання надавати ОСОБА_4 на розвиток сина щомісячно, не пізніше 10 числа кожного місяця додатково 10 тис. грн, що є еквівалентом 1 220 доларів США (а у разі девальвації національної грошової одиниці, розмір додаткових витрат не може бути меншим ніж 1 220 доларів США) шляхом перерахування їх на банківський рахунок відповідачки і такі кошти він мав надавати на розвиток особливих здібностей сина та за погодженням з ним.
ОСОБА_3 вважав, що ОСОБА_4 без погодження з ним віддала дитину у звичайну загальноосвітню початкову школу при приватному навчальному закладі на умовах повного дня, що є, на його думку, істотним порушенням умов договору.
Відповідно до ст. 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими здібностями (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
За змістом ст. 185 СК України розмір додаткових витрат повинен визначатися залежно від передбачуваних або фактично понесених витрат на дитину.
Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину у разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
За змістом ст. 185 СК України додаткові витрати на дитину можуть мати разовий або регулярний характер. Тому закон передбачає їх разове, періодичне або постійне покриття.
Згідно з ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Крім того, у ч. 4 ст. 60 ЦПК України визначено, що доказування (а, отже, і рішення суду) не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України ОСОБА_4 повинна надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх розрахунки та обґрунтування, а також докази про погодження розміру цих витрат з ОСОБА_3 відповідно до умов укладеного договору та змісту ст. 185 СК України, на підставі якої укладено спірний договір та яка передбачає обов'язок обох батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо) і понесення нею половини таких витрат.
Обґрунтовуючи позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, ОСОБА_3 посилався на те, що згідно з п. 1 договору батьки домовились відповідно до ст. 185 СК України про участь батька у додаткових витратах на дитину, сторонам договору було роз'яснено зміст ст. ст. 185, 186 СК України відповідно до п. 9 договору і їм було зрозуміло поняття додаткових витрат та рівна участь батьків у таких витратах. Крім того, умовами передбачено погодження додаткових витрат з ним (п. 3).
Вважав, що ним доведено істотне порушення ОСОБА_4 умов спірного договору, укладеного відповідно до ст. 185 СК України і направленого на авансування додаткових витрат, пов'язаних з розвитком здібностей дитини без погодження з ним, тому вбачав наявні підстави, передбачені ч. 2 ст. 651 ЦК України, для розірвання указаного договору.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України не дав належної правової оцінки тому, чи були зі сторони ОСОБА_4 порушення умов договору, а якщо були, то чи є вони істотними.
Згідно з п. 9 спірного договору, при виникненні у ОСОБА_3 заборгованості по оплаті коштів на додаткові витрати (утримання) дитини, в розмірі, визначеному п. 1 цього договору, з його вини або в разі несвоєчасного виконання умов цього договору, він сплачує ОСОБА_4 неустойку у розмірі 1 % від суми зазначеної в п. 1 цього договору за кожен день прострочення (а. с. 6).
За змістом указаний пункт договору викладений аналогічно змісту ст. 196 СК України, тобто передбачає право на стягнення неустойки у разі виникнення заборгованості по оплаті коштів на додаткові витрати та за наявності вини.
Згідно з ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених коштів за кожен день прострочення.
За змістом ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Виходячи з аналізу норм гл. 49 ЦК України неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки.
Отже, з урахуванням правої природи пені, яка є дієвим стимулом належного виконання обов'язку та виходячи з того, що платежі призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом ст. 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів.
При цьому сума заборгованості за додатковими витратами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому додаткові витрати не сплачувались.
Правило про стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення означає, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати додаткових витрат враховується сума несплачених витрат та кількість днів прострочення.
З огляду на те, що витрати нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов'язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення сплати витрат за кожен місяць також буде різною.
Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість за витратами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць).
Отже, при визначені розміру пені суд має вирахувати пеню від суми несплачених кожного місяця платежів за кожен день прострочення та обчислити її в межах одного місяця.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-94 цс 15 від 1 липня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
У порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув; доводів сторін як на підтвердження, так і на заперечення позову належним чином не перевірив; не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору. При цьому не навів розрахунку неустойки за прострочення сплати аліментів, а наведений розрахунок у позовній заяві вказаним вище вимогам закону та обов'язковій правовій позиції Верховного Суду України не відповідає.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_6, задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Київської області від 23 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: В.І. Журавель
С.Ф. Хопта
В.А. Черненко
С.П. Штелик