Справа № 372/3351/15-ц Головуючий у І інстанції Кравченко М. В.
Провадження № 22-ц/780/273/16 Доповідач у 2 інстанції Сержанюк А. С.
Категорія 19 11.01.2016
Іменем України
11 січня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі головуючого судді - Сержанюка А.С., членів колегії - суддів Журби С.О., Суханової Є.М., із участю секретаря Говорун В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення збитків,
07 серпня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою про стягнення збитків, завданих протиправним відчуженням за договором купівлі-продажу належного подружжю автомобіля третій особі без його згоди, визнаного рішенням Апеляційного суду Київської області від 25 грудня 2014 року недійсним.
При цьому, посилається на те, що він не має можливості користуватись автомобілем, хоч є власником його 1/2 частини, а тому просив стягнути з відповідача на його користь половину вартості автомобіля в розмірі 92 927,52 грн. в якості збитків, завданих у зв'язку із вчиненням недійсного правочину.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення збитків відмовлено.
На обґрунтування ухваленого рішення суд першої інстанції зазначив, що розмір заявлених позовом до стягнення коштів вмотивований половиною вартості автомобіля, що не підпадає під дію ст.ст. 22, 216, 1166 ЦК України, а може враховуватись при поділі майна між співвласниками, стягненні грошової компенсації за частку у вартості тощо, тобто поза межами пред'явлених у цій справі позовних вимог.
При цьому, позивач не довів факту заподіяння збитків або ж шкоди, розмір заявлених збитків ( шкоди ), не конкретизував саме в якому правовому статусі слід стягнути на його користь визначені позовом кошти, не навів переконливого обґрунтування своїх вимог, а обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення матеріального та процесуального права при його ухваленні.
Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Суд, закінчивши з'ясування обставин справи і перевірку їх доказами у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вислухавши учасників процесу у судових дебатах, вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, керуючись наступним.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як встановлено судом, що підтверджується і матеріалами справи, сторони з 28 вересня 2009 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Обухівського районного суду Київської області від 03 жовтня 2013 року.
05 травня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 придбали автомобіль марки «Рено Трафік», державний реєстраційний номер НОМЕР_1, який зареєстровано на ім'я ОСОБА_3.
23 липня 2013 року ОСОБА_3 відчужила спільний автомобіль ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 25 грудня 2014 року договір купівлі-продажу автомобіля визнаний недійсним ( а.с. 6-8, 39-40, 41-42 ).
При цьому, 14 грудня 2013 року зазначений транспортний засіб знятий із обліку ОСОБА_4 та відчужений ним ОСОБА_5 і зареєстрований на ім'я того 15 січня 2014 року ( а.с. 9 ).
А 07 серпня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою про стягнення збитків ( а.с. 2-5 ).
На обґрунтування необхідності задоволення позовних вимог, окрім іншого, зазначив ст. 216 ЦК України за положеннями ч. 1 якої, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Ухвалюючи рішення по заявленим вимогам, суд першої інстанції виходив із відсутності шкоди у позивача через продаж відповідачем спільного майна подружжя.
Не обґрунтовані вимоги позивача, як вважає і апеляційний суд, також із врахуванням наступного.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати ( добросовісний набувач ), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно ж п. 22 постанови №5 Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 року, суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.
З урахуванням наведеного, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають задоволенню шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.
Зазначена правова позиція викладена і в постанові №6-67цс15 Верховного Суду України від 13 травня 2015 року, яка є обов'язковою для судів згідно положень ст. 360-7 ЦПК України.
Отже, належним способом захисту порушеного права власності ОСОБА_2 є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.
Таким чином, як правильно встановив місцевий суд, і, на переконання апеляційного суду, зазначені останніми вимоги позивача не підлягають до задоволення за їх необґрунтованістю.
А тому, зазначені вище доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, зокрема, ст. 70 СК України, ст.ст. 22, 216, 236, 1166 ЦК України, ч. 3 ст. 61 ЦПК України, на переконання апеляційного суду, не відповідають дійсності та не є підставою для задоволення як позовних так і апеляційних вимог.
Не свідчать про їх обґрунтованість, у силу викладеного, і зазначені апелянтом обставини, зокрема, про незаконність відчуження транспортного засобу, невирішення питання про застосування наслідків недійсності правочину, відчуження автомобіля ОСОБА_5, виведення автомобіля із спільної сумісної власності, позбавлення права власності на частину спірного майна, заподіяння збитків у зв'язку із цим, на переконання апеляційного суду, не спростовують висновок місцевого суду про необґрунтованість заявлених позовних вимог та не є підставою для задоволення апеляції.
Окрім цього, твердження ОСОБА_2 про позбавлення його права власності на частину спірного майна, заподіяння збитків у зв'язку із цим, не відповідають дійсності, відповідно, вони правового значення не мають у вирішенні заявлених позовних вимог у силу викладеного.
Таким чином, зазначені у апеляції доводи суд другої інстанції відносить до числа формальних, а тому оскаржуване рішення, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, не може бути скасоване у відповідності до положень ст. 308 ЦПК України.
Окрім цього, згідно вимог ч. 3 ст. 309 ЦПК України, порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо порушення призвело до неправильного вирішення справи, чого судом не виявлено при ухваленні рішення щодо вимог ОСОБА_2.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення збитків залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою апеляційного суду.
Головуючий А.С.Сержанюк
Судді: С.О. Журба
Є.М. Суханова